19.Просвітницько-педагогічна діяльність г.С.Сковороди на Харківщині.

В історії XVIII ст. одне з почесних місць займає культурно-громадська діяльність вихованця Києво-Могилянської академії, видатного українського мислителя, просвітителя і митця Г. С. Сковороди. Предметом наукових досліджень давно вже стала філософська та літературна спадщина Г. Сковороди, що знайшло відображення в українській історіографічній думці. У Харкові відбувалися музичні вечори за участю Г. Сковороди, де він "співав primo, а важкі solo виконував на своїй флейті, як називав він сопілку, що сам її удосконалив".

Ідея природовідповідності проходить через усі твори Г.С.Сковороди. Більшість байок українського просвітителя доносясть через алегорію його переконаність у необхіджності врахування природних схильностей дітей чк умову повноцінного ц максипмального розвитку особистості, оскільки «без природи – як на манівцях: чим далі йдеш тим більше заплутаєшся». Разом з тим, підкреслював природні нахили, здібності викликають бажанння, прагнення, успіх. Він наголошував, що саме природа є «вічним джерелом бажання», а «воля є сильнішою за будь-яку неволю», бо вона «спонукає до досвіду», а досвід веде до местецтва та до звички.

Таким чином, Сковорода надавав великого значення розумінню вчителями, вихователями та батьками цього «вічного закону природи»: врахування особливостей кожного та сприння його розвитку. При цьому мандрівний учитель радив звертати увагу на звичайні обставини повсякдення, але під кутом зору, що « будь-яка таємниця має свою викривальну тінь», яка «ніби прояснювальне скло» робить очевидними навіть найпотаємніші речі, проте лише для уважних спостерігачів. Правда, зауважував Соворода, батьки не завжди уважні до вивчення і виявлення інтересів та здібностей своїх дітей, або ж не роблять цього завчасно, «звідки й буває, що військову роту веде той, хто мав би сидіти в окресті».

Питання пізнання власного духу в людині, у творчості Сковороди проходить через безліч питань :»Хто така людина? У чому сенс її життя? І яке її місце в природі? У яких стосунках знаходяться людина і світ?» «Пізнай самого себе» - улюблений вислів Сковороди і основа його вчення. «Если хочешь измерить небо, землю и моря, должны во-первых измерить самих себя.»

20.Ідея «спорідненої праці» г.С.Сковороди

Особливий інтерес становить його концепція спорідненої праці. Сковорода чи не першим із вчених нового часу висунув ідею перетворення праці із засобу до життя на найпершу життєву потребу та найвищу насолоду. Смисл людського буття він вбачав у праці, а справжнє щастя — у вільній праці за покликанням. Думка про визначальну роль спорідненої праці у забезпеченні щасливого життя вперше набула загального принципу вирішення проблеми людського щастя і смислу людського буття. Безпосереднім суб'єктивним виявом людського щастя Сковорода вважав внутрішній світ, добрий сердечний настрій, душевну міць. Досягти цього можна, виконуючи веління своєї «внутрішньої натури», пізнаного в собі «бога». Цією «внутрішньою натурою» є спорідненість з певними видами праці. Люди повинні пізнати самі себе, свої здібності й виробити відповідний своїй природі спосіб життя. Спорідненість, покликання і є справжнім «богом» у людині. У цьому контексті розглядає Сковорода й проблему соціальної нерівності, визнаючи тільки одну нерівність — нерівність обдаровань і покликань, тобто нерівність «природного» походження. Звідси його принцип «нерівної рівності». «Бог, — писав Сковорода, — богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вместимости. Над фонтаном надпись: «Неравное всем равенство»... Крізь відповідну призму і критикує він суспільні вади, ратуючи за моральну перебудову світу шляхом подолання неспорідненої праці, бо саме вона породжує суспільні вади. Треба займатися тією справою, для якої людина народжена.

Великого значення у пізнанні людської природи, у виборі людиною свого місця у житті Сковорода надавав практиці, вправам, завдання яких — вдосконалювати природні дані. Наука і звички повинні спрямувати людину на шлях спорідненої корисної для суспільства праці, яка є основною сферою вияву сутності людини в її високих духовних прагненнях. У творчості Г. Сковороди започатковані й ідеї екзистенціалізму, які у світовій науці стали розробляти тільки через століття. Його роздуми сповнені великого гуманізму, конструктивного змісту і варті сучасного ґрунтовного дослідження.

Головним для педагога є пізнання і вдосконалення природних здібностей кожної людини. Оскільки доля суспільства залежить від вдалого вибору кожним його членом спорідненої діяльності відповідно до природних здібностей та покликання, то готуючи дітей до тієї чи іншої дія-ті, насамперед доцільно враховувати їхні нахили та уподобання. Спираючись на народне розуміння праці, педагог відстоював необхідність підготовки дітей до «спорідненої» трудової дія-ті. За його переконанням, краще бути талановитим бондарем, ніж бездарним письменником. Природно, що в праці людина з найбільшою повнотою реалізує свої можливості, приносячи найбільшу користь суспільству. Саме через працю реалізується моральне самовдосконалення людини. За Г.С.Сковородою, успіх у діяльності людини зумовлюється не лише її здібностями, а й такими якостями, як працьовитість, терплячість, вміння володіти собою, поміркованість, доброчесність, справедливість, доброзичливість, вдячність, скромність, бадьорість духу («кураж»), а також гуманізм та милосердя.

Загалом виховання, за Сковородою, повинно здійснюватися насамперед через працю, яку він вважав основою суспільного життя, як «начало» і «вінець» щастя, як сенс життя людини.