30. Тематика та образність ліричних творів Олександра Олеся

Якщо узагальнити думки дослідників про творчій діапазон Олеся, то вони можуть бути сформульовані в такий спосіб: кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після першої революції. Уболівання за народ. Чимало поезій Олександра Олеся присвячені проблемам пошуку власного «я» в загальнолюдському філософському контексті (смисл буття взагалі) і в конкретному історичному і реально-часовому контексті (відповідальність митця за долю сучасників). У поезіях такого плану переважають сумні роздуми про перспективи виходу із соціальної і національної кризи. Зокрема у поезіях «Душа моя - пустка холодна й німа», «Погасло сонце ласки й тепла».

Наскрізним образом є душа, яка прагне сонця,але воно перестало давати тепло, перетворюється на холодну планету.

Відповідно ліричний персонаж не бачить перспективи для соціально заангажованого суспільства, яке живе за законами соціальної моралі. Він відчуває, що тільки його сил замало для пробудження людяності. Значна частина поезії Олеся – це думки про долю України, яка асоціюється або із пейзажними картинами весни, розквіту, або осіннього вмирання, або із соціальними замальовками згарищ, руїн, трупів (наслідки чорносотенної реакції). А над усім цим лейтмотивний символ чорносотенного гайвороння. Олесь, будучи безпосереднім свідком поразки першої революції 1905 року в усіх поезіях присвятив цій темі акцентував не стільки соціально-класовий ідеологічний акцент поразки, скільки катастрофічний для населення занепад духу. Для вмирання надії і безперспективності (ці поезії можна паралелізувати із циклом Коцюбинського «З глибини» через лейтмотив символ порожньої душі в Олеся).

Наскрізний прийом бачення соціальної катастрофи є висхідна психологічна градація, яка пов’язана із такими стадіями бачення класових процесів: починаючи із заперечення весни через констатацію рабської свідомості нарду до показу соціальної безнадії у кульмінаційному творі цієї теми «щоденно ворони летять» (автор показу Україну часів реакції очима птаха, який ніби з мозаїки складає єдиний образ духовного глухого кута.

Поезія Олеся перегукується із початком теми Франка «Моїсей», тематично поєднаним є дорікання українця за безпам’ятство. Запорукою того, що народ повернеться до національної пам’яті є збереження мови, оскільки народ без мови не існує (о слово рідне, орле скутий). В цій поезії Олесь поєднує слово із шумом дерев, музикою зір, блакитнооких, шовковим співом степів і називає слово своїм єдиним мечем. Починаючи із 1919 року і до кінця життя наскрізною темою поезії Олеся стала ностальгія, що відбилася у роздумах людини – ліричного героя, який асоціює себе із перекотиполем. У ностальгії еміграція асоціюється із глибинною втомою, з якої єдиним виходом є сон, що переходить у смерть, асоціюється з могилою, труною, чайкою, яка плаче за гніздом, що його змила бурхлива вода. Лейтмотивом творчості Олеся вважають його вірш «Як жити хочеться» в якому представлені роздуми автора над власним життям: він шкодує, що не нажився на світі, тому що все життя був неначе розп’ятий на хресті за чужі гріхи. Висновок: «Я все життя збирався тільки жити».