Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Загальне землезнавство.doc
Скачиваний:
4
Добавлен:
21.08.2019
Размер:
8.4 Mб
Скачать

9.4 Вертикальна зональість

Прояв вертикальної зональності в горах та її схожість із зональ­ними типами ландшафтів на рівнинах суші земної кулі мимоволі наводить на думку про однаковість їх природи. Насправді це не так. З підняттям у гори зменшується тиск повітря, вміст у ньому пилу, діоксиду вуглецю і навіть водяних парів, а інтенсивність сонячної радіації зростає на 10 % за 1 км висоти. Ще більше зростає ефектив­не випромінювання, особливо довгохвильове (теплове). Це викликає зниження температури повітря з висотою і різкі її амплітуди при переході зі світла в тінь і з дня в ніч. Кількість ультрафіолетових променів з висотою зростає, тому активізується фотосинтез, а в повітрі зменшується кількість бактерій.

Обсяг атмосферних опадів збільшується в горах лише до певної ви­соти: в помірних широтах і у вологих тропіках — до 2000—3000 мм, в сухих тропіках — до 4000 мм і вище, в приполярних широтах — до 1000 мм. З висотою зростає в кілька разів поверхневий стік, по­кращується дренаж. Одночасно посилюється ерозія. Болота на верхніх частинах гір практично відсутні, гірські тундри змінюються криво-ліссям і луками.

Розвиток біокомпонентів гірських ландшафтів йшов паралельно з підняттям самих гір, тому вони мають багато спільних з рівнина­ми видів рослин і тварин. Але в цілому гірська флора більш різно­манітна у порівнянні з рівнинною, в її складі часто трапляються ендемічні види. Все це зумовлює відмінність вертикальної зональ­ності від рівнинної. Будь-яка зона в горах, як правило, дуже мало нагадує відповідні аналоги на рівнинах.

Висотна поясність кожної гірської системи має індивідуальні особливості. Структура вертикальної зональності в горах залежить від положення гір в тому чи іншому географічному поясі або секторі і, звичайно, від їх висоти, експозиції схилів і давності флори. Та най­більше на природу гір, формування структури їх висотної зональ­ності впливають особливості в розподілі тепла і вологи.

Кількість вертикальних поясів у горах буває різна, бо залежить від висоти гір: на високих горах їх більше, ніж на низьких. Ця кількість зменшується від екватора до полюсів. Найповніша і най­складніша система вертикальних поясів у низьких широтах, а най­менше їх у високих широтах. Якщо гори розташовані в тундрі, то їх висотним поясом може бути лише пояс вічного холоду. У напрямі від екватора до полюсів збільшується й подібність вертикальних поясів з відповідними ландшафтними зонами.

У різних горах сформувалися свої спектри висотних природних зон. Особливості їх клімату, рослинності, ґрунтів, багатьох геохімічних процесів і явищ пов'язані з тими ж факторами, що і на рівнинах, тільки вони мають більш складний характер.

9.5 Ланшафтна структура

В теперішній час у фізичній географії міцно утвердилося уяв­лення про складну територіальну диференціацію земної поверхні, яка є однією з важливих особливостей географічної оболонки. Вона проявляється у великій різноманітності стійких поєднань природ­них комплексів, які зустрічаються в межах географічних зон. Такі ділянки отримали назву природно-територіальних комплексів, або ландшафтів.

Слово "ландшафт" запозичене з німецької мови і дослівно пере­кладається як "пейзаж", "краєвид". У цьому розумінні його часто вживають художники, журналісти. Але географічний ландшафт і пейзаж — поняття не тотожні. В географії цей термін найчастіше означає велику за площею ділянку поверхні Землі, яка має однорідну геологічну будову, однотипний рельєф і однаковий клімат. Ланд­шафт є основною одиницею фізико-географічного поділу природи земної поверхні.

Компонентами ландшафтів є гірські породи, вода, лід, сніг, ґрунт, повітряні маси, рослини і тварини. Вони утворюють його ярусну струк­туру. Внутрішньо ландшафтні зв'язки між компонентами здійсню­ються шляхом обміну речовиною та енергією. Кожний компонент природи має свою будову, властивості, швидкість реакції на вплив процесів, зумовлених променевою сонячною енергією та внутріш­ньою енергією Землі.

Будь-який ландшафт має свою індивідуальну морфологічну струк­туру» яка не повторюється в інших ландшафтах. Під структурою ландшафту розуміють склад його упорядкованих морфологічних частин — фацій, урочищ і місцевостей, які взаємопов'язані між со­бою і утворюють характерний вид (вигляд, фізіономію, обличчя) ланд­шафту. Принципова відмінність природного ландшафту від морфо­логічних частин полягає в тому, що перший утворений під впливом ендогенних сил, а другий — екзогенних.

Теорія морфологічної структури ландшафтів була розроблена М.А. Солнцевим — одним з основоположників сучасного ландшаф­тознавства. Він вперше запропонував виділяти фації та урочища. Кожна з цих одиниць має свої характерні ознаки, за якими вони можуть бути розпізнані.

Фація є найменшою і найпростішою одиницею фізико-географіч­ного поділу земної поверхні. Саме в межах фації проявляється од­норідність природних умов, оскільки на всьому її протязі панує од­наковий клімат, одні й ті самі осадові відклади, поширені схожі фор­ми рельєфу, на яких розвинулися одна ґрунтова відмінність і певне рослинне угруповання. Ці природні комплекси утворюються в ме­жах одного елементу мезорельєфу або окремої форми мікрорельєфу. Для прикладу розглянемо яр. У його межах виділяють декілька фацій: схили північної експозиції (верхня частина схилу, його підніжжя), схили південної експозиції, фації днища яру. Подібні групи фацій, які розташовані на одному елементі рельєфу (схили яру, зсувні схили долин, складні днища улоговин та ін.) і утворюють генетично пов'язаний комплекс, часто об'єднують і виділяють під назвою підурочища. Урочищами називають більш складні природно-територіальні комплекси, які утворені різними фаціями або підурочищами, але котрі тісно пов'язані між собою. Урочища формуються на однорідній літо-генній основі мезоформ рельєфу на однакових поверхневих відкла­дах. Для урочищ характерна спільна для всього комплексу загальна спрямованість основних природних процесів: стоку, міграції хімічних елементів, денудації або акумуляції тощо. Прикладом урочища може бути заболочена котловина з верховим болотом, моренний горб, яр, заплава ріки, борова тераса, межиріччя тощо.

Найбільшою за площею структурною частиною географічного ландшафту е місцевість. Вона являє собою поєднання спільних за походженням типів урочищ, сформованих на макроформі рельєфу. Звичайно виділення їх у межах ландшафту пов'язане з літогенними особливостями геологічної будови, відмінностями в розчленуванні рельєфу, мезоклімату та ін.

Багато сучасних ландшафтів зазнали значних змін під впливом господарської діяльності людини, їх прийнято називати антропо­генними ландшафтами. У таких ландшафтах змінилися кругообіги енергії, вологи, мінеральної та органічної речовини, видовий склад рослин і тварин, а також зовнішній вигляд. Характерними елемен­тами антропогенних ландшафтів є господарські угіддя, населені пун­кти, промислові споруди, шляхи. Розрізняють змінені, порушені і перетворені антропогенні ландшафти. У зміненому ландшафті діяльність людей позначилася на окремих компонентах, зокрема біоті. Ландшафт, що зазнав інтенсивного нераціонального господарського впливу (знищення лісів, розорювання стрімких схилів, суцільна за­будова тощо) називають порушеним. У перетвореному ландшафті природні компоненти і зв'язки між ними змінено цілеспрямовано (наприклад, внаслідок здійснення системи меліоративних або при­родоохоронних заходів). Серед останніх розрізняють культурні і штучні ландшафти. Перші з них свідомо змінені людиною для задо­волення своїх потреб (сади, плантації, лісопосадки), другі — фактич­но створені людиною (терикони, кар'єри, рекультивовані землі, греб­лі, водосховища, міста та ін.).

Внаслідок постійного зростання інтенсивності використання при­родних ресурсів площа антропогенних ландшафтів у всьому світі по­стійно збільшується. У зв'язку з цим дуже актуальним завданням сучасної географії є глибоке пізнання особливостей будови різних ландшафтів Землі, охорона їх неповторної природи. Вивчення впливу господарської діяльності на навколишнє середовище має важливе зна­чення для збереження наявних, у тому числі унікальних природно-територіальних комплексів, а також для покращення екологічного стану окремих регіонів планети і географічної оболонки в цілому.