5.7. Утворення материків і океанів

Тривалий час панувала думка про незмінність положення конти­нентів і океанів. Було прийнято вважати, що вони виникли сотні мільйонів років тому і ніколи не змінювали свого положення. Лише зрідка, коли рівень Світового океану підвищувався, море наступало на низовини і затоплювало їх.

У середині XIX ст. відомою стала контракційна гіпотеза, яку висунув французький геолог Елі де Бомон. Вона ґрунтувалася на уявленнях Канта і Лапласа про первинний гарячий стан Землі. Згідно з цією гіпотезою після утворення кори ядро Землі в міру подальшо­го охолодження зменшувалося в об'ємі. Земна кора стала для нього великою і змушена була завалюватися та збиратися в складки. Ви­ступи стали материками, завалені ділянки — океанами. Згодом ав­стрійський геолог Зюсс виразив дану гіпотезу формулою: "Земна ку­ля стискується, море слідує за нею".

Теорія здавалася правдоподібною, але її потрібно було довести кількісно. В одній зі спроб таких доказів геологи спочатку визначи­ли ступінь стиснення в гірських хребтах. За цими даними було підра­ховано, що вся Земля повинна охолонути на тисячу градусів, щоб скорочення об'єму було достатнім для утворення однієї тільки гірської системи висотою в декілька тисяч метрів. Таке сильне охо­лодження уявлялося нереальним. Ще складніше було пояснити, що хребти утворилися в різні періоди, а деякі з них — зовсім недавно. Гіпотезу довелося відхилити у зв'язку з недостатністю доказів "га­рячого" походження Землі.

На початку XX ст. великої популярності в складній проблемі розвитку рельєфу на поверхні Землі набула гіпотеза континентального дрифту (дрейфу), висунута німецьким ученим А. Вегенером. За цією гіпотезою до верхнього палеозою існував єдиний материк Пангея. У мезозої він почав розколюватися на окремі брили — ма­терики, після чого почався їх дрифт. Так відокремилися Північна і Південна Америки від Європи та Африки, а між ними утворився Атлантичний океан. Африка, Австралія та Антарктида відкололись від Азії і дрейфували поступово на нинішні свої місця, а між ними виник Індійський океан.

Одночасно з утворенням материків і океанів вчений пояснює формування високих гір і численних острівних дуг. Так, утворення Кордильєр і Анд він пояснював опором руху материкам, який чини­ли тверді базальтові маси, змушуючи західні окраїни материків зми­натись у складки. Гімалаї зобов'язані своєю висотою наповзанню Індо-Африканської брили на Азіатську, яка рухалась у зворотному напрямі. Це призвело до сильного вилучення складок земної кори. Поява гірлянд островів вздовж східного узбережжя зумовлена їх відривом у ході здійснюваного дрифту.

Оригінальними є факти, що підтверджують гіпотезу А. Вегенера: разюче збігання обрисів Європи і Африки з обрисами Північної і Південної Америки, узгодження стратиграфії тектонічних структур, схожість їх палеонтологічних характеристик. Отримують пояснен­ня аномалії в розміщенні палеокліматів (наприклад, наявність слідів зледеніння в сучасних тропіках або коралів в полярних широтах).

Головні заперечення вчених проти гіпотези континентального дрифту виникли у зв'язку із сумнівом в тому, чи може здійснюва­тись рух материкової кори по твердій океанічній корі. Крім того, не відомі джерела енергії, які б могли викликати рух материків. Ці та деякі інші факти змусили геологів відмовитись від гіпотези А. Ве­генера. Та в середині XX ст. ця гіпотеза як ідея горизонтального зміщення материків почала знову відроджуватись на основі вивчен­ня палеомагнетизму — дослідження явищ залишкової намагніче­ності гірських порід різних геологічних епох. Виявилося, що на основі встановлення особливостей розподілу магнітного схилення і нахилення в гірських породах у минулому можна відтворити істо­рію дрифту материків.

На сучасному етапі з'явилися нові докази можливого горизон­тального дрифту материків. Припускають, що сили, які здатні при­вести їх до руху, криються в підкорових течіях. Мантійна речовина, на якій знаходяться материки, "тече" під впливом обертання плане­ти, теплової конвенції та гравітаційної диференціації.

Згідно з найновішими даними, найбільшими структурними оди­ницями літосфери є так звані літосферні плити, розміри яких у попе­речному розрізі становлять 1—10 тис. км. Виділяють сім основних літосферних плит: Євразійська, Африканська, Індо-Австралійська» Тихоокеанська, Північноамериканська, Південноамериканська і Ан­тарктична, а також вичленовують Філіппінську, Аравійську, Кариб­ську, Наска, Кокос, Хуан-де-Фука (див. рис. 14). Границі літосфер­них плит є зонами максимальної тектонічної, сейсмічної та вулка­нічної активності.

Відповідно до сучасної концепції тектоніки плит літосферні плити рухаються у горизонтальному напрямі за астеносферою на відстань до тисячі кілометрів зі швидкістю до кількох сантиметрів на рік. Поряд з горизонтальними важливу роль відіграють вертикальні рухи літосфери. Рухи літосферних плит і блоків, їхні механізми й на­слідки тепер вивчаються новою галуззю науки — геодинамікою.

Можливі три типи відносного руху плит: 1) дивергенція, або роз­ходження їх в різні сторони; 2) конвергенція, або сходження вна­слідок зустрічного руху; 3) проковзування однієї відносно другої за так званими трансформними розломами. При розходженні плит в серединно-океанічних хребтах утворюється нова океанічна кора. Пізніше кора переміщується в горизонтальному напрямі по океаніч­ному дну і в місцях сходження з материковою просувається під неї (відбувається так звана субдукція океанічної плити під континен­тальну), в результаті чого утворюються океанічні жолоби і острівні дуги. Коли ж зіштовхуються однотипні плити, на яких розташовані континенти, субдукції не відбувається, а формуються складчасті гори. Внаслідок саме такого виду орогенезу утворилося багато гірських хребтів, зокрема Гімалаї та Альпи.