Глава 9

СТРУКТУРА ГЕОГРАФІЧНОЇ ОБОЛОНКИ

9.1 Поясно-зональні і азональні структури

Географічна оболонка як величезна планетарна цілісна природ­на система має дуже складну структуру. Основними її складовими є материки і океани, в межах яких проявляється одна з найбільших закономірностей природи Землі — географічна зональність. Вона найбільш характерна для розподілу кліматичних показників, ро­слинних угруповань, ґрунтів, ландшафтів. В основі географічної зо­нальності лежить відома закономірність надходження на земну по­верхню сонячної радіації, прихід якої зменшується від екватора до полюсів. Подібність і відмінність особливостей геокомплексів зумов­лені зональним розподілом променевої енергії. Від величини її над­ходження залежить кількість тепла в кожному місці, різна інтен­сивність кругообігу мінеральних і органічних речовин та неоднако­вий хід геоморфологічних, гідрологічних, ґрунтових, біологічних та інших процесів.

Вчення про зони природи було створене наприкінці XIX ст. В.В. Докучаєвим на основі дослідження ґрунтів Східноєвропейської рівнини і Кавказу. Він трактував зональність як світовий закон. Ученим була висловлена думка, що кожна природна зона утворює закономірний комплекс, в якому явища живої та неживої природи тісно пов'язані і взаємозумовлені. На основі цього вчення була роз­роблена перша класифікація природних зон.

У другій половині XX ст. географічну оболонку почали ділити на географічні пояси і зони (табл. 11). Географічні пояси — найви­ща зональна одиниця поділу. Виділяються вони за відносною одно­рідністю основних кліматичних рис. У кожному широтному і висот­ному поясі відповідно до кількості тепла, яку він дістає, відбувають­ся специфічні фізико-географічні процеси, які відображаються на рослинності, ґрунтах, тваринному світі та ін.

Географічні пояси, незважаючи на відособленість один від іншо­го, всередині себе не є однорідними за режимом зволоження і конти-нентальністю. Переважання в одних частинах поясу морського по-

Таблиця 11. Географічні пояси та зони

Пояси	Зони
Полярні	Пустель
	Арктотундр
Субполярні	Тундр
	Лісотундр і передтундрових рідколісь
Помірні	Приокеанічних луків і рідколісь
	Тайги
	Мішаних лісів
	Широколистяних лісів
	Лісостепів і прерій
	Степів
	Напівпустель
	Пустель і напівпустель
Субтропічні	Хвойних лісів
	Вічнозелених І напіввічнозелених мішаних лісів
	Напіввічнозелених листяних лісів
	Лісів, рідколісь та чагарників середземномор­ського типу
	Напівпустель
	Пустель
	Літньовологих рідколісь та чагарників
	Степів
	Прерій і лучних степів
Тропічні	Пустель
	Напівпустель
	Рідколісь та чагарників, саван і високогірних степів
	Напіввічнозелених сезонно вологих лісів
	Вічнозелених постійно вологих лісів
Субек в аторіал ьні	Вічнозелених вологих і помірно вологих лісів
	Напіввічнозелених вологих і помірно вологих лісів
	Вічнозелених напівсухих лісів та чагарників
	Листопадних помірно вологих і сухих лісів
	Вологих і помірно вологих саван та рідколісь
	Сухих і опустинених саван, рідколісь та чагарників
Екваторіальні	Вічнозелених надмірно вологих і вологих лісів (гілей)
	Листопадно-вічнозелених лісів

вітря, а в інших — континентального приводить до секторної дифе­ренціації поясів. Сектори відрізняються не тільки за кількістю опадів і сезонною ритмікою атмосферних опадів, а й за інтенсивністю біогео­хімічних процесів. Кожен сектор має свій неповторний набір і гео­графічне розташування зон.

Географічні зони є другою за величиною зональною географіч­ною одиницею поділу географічної оболонки. Зони відрізняються від поясів більшою єдністю і подібністю природних умов. Форму­вання особливостей кожної географічної зони зумовлено головним чином різною кількістю і співвідношенням тепла й вологи на різних територіях.

Зовнішній вигляд географічних зон визначається насамперед видовим складом природного рослинного покриву, який відображає найважливіші особливості їх будови: кліматичні, геоморфологічні, ґрунтові, зоогеографічні. Тому за характером рослинності можна визначити деякі важливі особливості інших компонентів природної зони, наприклад їх географічне поширення, динаміку тощо.

На поверхні Землі виділяють 13 географічних поясів: два по­лярні, два субполярні, два помірні, два субтропічні, два тропічні, два субекваторіальні та екваторіальний. В основі формування особливо­стей природи кожного поясу лежить взаємодія ендогенних та екзо­генних факторів.

Основними екзогенними факторами, які формують особливості природи кожного поясу, є радіаційний баланс і загальна циркуляція атмосфери. Куляста форма зумовлює зональний розподіл тепла, а обертання Землі впливає на особливості циркуляції атмосфери. Але ендогенні фактори, які створили материки й океани та їх макро­рельєф, внесли істотні корективи в цей розподіл. Тому пояси не ма­ють форми правильних широтних смуг. Вони бувають значно зміщені як на північ, так і на південь.

Природні зони розташовані в різних частинах материків неодна­ково, але в певному порядку. Горизонтальні географічні зони зако­номірно змінюють одна одну не тільки за широтою від полюсів до екватора, а й за довготою — від океану в глибину материка. Це останнє пов'язано зі збільшенням континентальності клімату та зміною співвідношення тепла й вологи всередині материка. Зони послідовно повторюються в однакових поясах і секторах різних ма­териків обох півкуль.

Географічним зонам властива також періодичність. На матери­ках при русі від полюсів до екватора природні умови до певної міри повторюються всередині різних поясів. Так, наприклад, лісові зони є в екваторіальному, субекваторіальному, тропічному, субтропічному і помірному поясах. Степи і пустелі теж поширені в кількох поясах.

Наявність однотипних географічних зон і різних поясів пояснюєть­ся, на думку А.О. Григор'єва і М.І. Будико, повторенням однакових співвідношень тепла і вологи. Ця закономірність отримала назву періодичного закону зональності.

Хоча зони і повторюються у різних географічних поясах, жодна з них не є повним аналогом будь-якої іншої. Те ж саме можна сказа­ти і про географічні зони та пояси Північної і Південної півкуль в цілому — їхні однакові природні зони ніколи не є взаємним дзер­кальним відображенням.

У кожного географічного поясу є свій набір зон і своє їх розташу­вання. Це пояснюється тим, що суша й море на Землі розміщені нерівномірно, одні береги омиваються теплими течіями, інші — хо­лодними. Дуже різноманітним є також рельєф материків. У різних поясах неоднаковий характер циркуляції атмосфери, від якого зале­жить перенесення тепла і вологи. При переважанні меридіонально­го перенесення повітря зональність більш широтна, а при пануванні західного чи східного переміщення повітряних мас зони розміщу­ються у вигляді смуг, плям тощо.

Західно-східне простягання зон або близьке до нього найкраще простежується у внутрішніх частинах материків, які мають найбіль­шу ширину (Євразія, північна частина Африки, північ Північної Америки). Але нерідко на материках або їх частинах природні зони бувають витягнуті вздовж меридіана. Яскравим прикладом цього є Північна Америка. Там лісостеп, прерії та степ простягаються в ціло­му меридіональне. Причина такого розташування криється у Кор­дильєрах, які перешкоджають кліматичному впливу Тихого океану на внутрішні частини материка. Ще більш видозмінене простяган­ня зон має місце на окраїнах материків. У приокеанічних, як і внут­рішньоматерикових, частинах, або секторах, материків утворюється по кілька своєрідних несуцільних зон.

Зональність — один з основних законів географічної оболонки. Проте їй властиві й азональні явища. Справа в тому, що природа на Землі скрізь формується під впливом не тільки зовнішніх, а й внутрішніх сил. Зокрема, внаслідок дії сонячної радіації формуєть­ся клімат і зональність, а під впливом внутрішньої енергії прояв­ляється найчастіше азональність.

Типовим вираженням азональності є висотна поясність — своє­рідна закономірна інверсійна зміна ландшафтів у горах, яка зумов­лена зміною висоти над рівнем моря. Висотний пояс являє собою відносно вузьку смугу, іноді переривчасту, з верхньою і нижньою межею, характер простягання яких залежить від орографічних умов, Зміна поясів з висотою відбувається в цілому так, як і зміна горизон­тальних зон від екватора до полюсів.

Досить часто азональність природно-територіальних комплексів спричиняють регіональні та місцеві геолого-геоморфологічні факто­ри: рельєф, експозиція макросхилів, літологія антропогенних порід, глибина залягання та хімічний склад ґрунтових і підземних вод. Під дією цих факторів формуються "чужі" ландшафти, відмінні від загального фону даної географічної зони. Так, серед рівнинних міша-но-лісових ландшафтів України чітко виділяється Словечансько-Овруцький кряж з височенними природно-територіальними комп­лексами, яким притаманні північно-лісостепові риси. Проявом азо­нальності є вертикальна диференціація ландшафтів на Подільській та Придніпровській височинах, вершинні поверхні яких у минулому, як правило, були зайняті широколистяно-лісовими, а схили та при­леглі рівнини — різнотравно-лучними ландшафтами.

Таким чином, в різних районах земної кулі формуються неодна­кові спектри (набори) природних зон, які відображають наявні особ­ливості в розподілі тепла і вологи. Тому зональність цілком спра­ведливо розглядають як одну з найбільш характерних особливостей природи на Землі.