Філософія: історичний і систематичний курс

2) в сучасному розумінні: а) об'єктивний процес розвитку явищ на основі виникнення, боротьби та розв'язання притаманних їм суперечностей; б) філо­софська наука про універсальні закони руху та розвитку природи, суспільства та мислення.

Діалог (грец. dialogos — розмова, бесіда) — форма мовномислительної кому­нікації, в якій схрещуються два чи більше різноспрямованих потоки думок із ме­тою з'ясувати спільні точки взаємопорозуміння й окреслити їх розбіжності.

Догматизм (грец. dogma — думка, вчення, положення) — спосіб засвоєння та застосування знань, в якому певне вчення або положення сприймається як закінчена вічна істина, як догма.

Дуалізм (лат. dualis — двоїстий) — принцип філософського пояснення сут­ності світу, який виходить із визнання наявності в ньому двох першоначал (субстанцій) — духу та матерії, ідеального та матеріального.

Дух — притаманна людині здатність бути самосвідомим суб'єктом мислення, почуттів і волі, що виявляється в цілепокладанні та творчій діяльності.

Душа — термін, яким позначається психіка, внутрішній світ людини. Душа в релігії розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тим­часово перебуває в тілі й нібито є основою, джерелом психічних явищ. У новоєвропейській філософії термін «душа» став вживатися для визначення внутрішнього світу людини, її самосвідомості.

Евдемонізм (грец. eudaimonia — щастя) — етичний принцип, за яким осно­вою моральності є прагнення людини до щастя; особистого — індивідуаліс­тичний евдемонізм, або суспільного — соціальний евдемонізм близький до гедонізму.

Еволюція (лат. evolutio — розгортання) — поступовий розвиток предмета. У широкому розумінні, частіше в природознавстві, термін «еволюція» засто-' совують для визначення змін, розвитку взагалі та позначають ним не лише кількість зміни, але й увесь процес розвитку загалом.

Егоїзм (лат. ego — Я) — морально-етичний принцип, який означає таку пове­дінку людини, коли вона, прагнучи до задоволення лише власних інтересів, нехтує інтересами суспільства та інших людей.

Ейдос (грец. eidos — вигляд, образ) — термін давньогрецької філософії. Платон використовував його в різних значеннях, зокрема як синонім терміну «ідея», що розглядався як ідеальний прообраз мови. Арістотель використовував ейдос у значенні форми, що виступає в єдності з матерією.

Екзистенція (лат. ex(s)istentia — існування) — основна категорія екзистенціа­лізму, яка позначає внутрішнє буття людини, те непізнаване, ірраціональне в людському «Я», внаслідок чого людина є конкретною неповторною особис­тістю. Вперше термін «екзистенція» застосував датський філософ С. К'єркегор.

566

Словник філософських термінів

Еклектицизм, еклектика (грец. eklektikos — той, що вибирає, вибраний) — 1) у найпершому значенні — механічне поєднання в одному вченні різнорід­них, органічно несумісних елементів, які безпринципно запозичуються з проти­лежних концепцій; 2) напрям в античній філософії II ст. до н.е. — II ст. н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тен­денція до нівелювання відмінностей між ученнями та школами.

Емпіризм (грец. empekria — досвід) — напрям у теорії пізнання, який на протива­гу раціоналізмові вважає єдиним джерелом і критерієм пізнання чуттєвий досвід.

Ентелехія (грец. entelechia — здійсненність) — у філософії Арістотеля внут­рішня мета руху, закладена в прихованому вигляді в кожному бутті до його здійснення; діяльне, формуюче начало.

І

Ідеалізм (грец. idea — вигляд, першообраз) — протилежний матеріалізмові філософський напрям, який намагається довести, що дух, свідомість, мис­лення, ідеальне є первинним, а буття, природа, матеріальне — вторинним.

Ідеологія (від грец. ідея і логія — вчення) — система політичних, економічних, правових, моральних, естетичних філософських і релігійних поглядів, що ви­ражають інтереси певних класів або соціальних груп.

Ідея (грец. idea — вигляд, образ, начало) — форма духовно-пізнавального від­ображення певних закономірних зв'язків і відношень зовнішнього світу, спря­мована на його перетворення.

Іманентний (від лат. immaneus — властивий, притаманний чомусь) — внут­рішньо притаманне, на противагу трансцендентному — зовнішньому; випливає з природи самого явища.

Імператив (лат. imperativus — владний, наказовий) — вимога, наказ, закон. У І. Канта — загальнозначима моральна вимога на противагу особистому принципу (максимі).

Індивідуалізм (франц. Individualisme — неподільне) — риса світогляду та прин­цип поведінки людини, коли інтереси окремого індивіда абсолютизуються, протиставляються колективові та суспільству.

Індетермінізм (лат. indeterminatus — невизначений, необмежений) — філо­софське вчення, що заперечує об'єктивну зумовленість явищ природи, сус­пільства та людської психіки, необхідний і закономірний зв'язок між ними.

Індукція (лат. inductio — наведення) — спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення чи гіпотези.

Інстинкт (лат. instinctus — спонука, потяг) — багатоступеневий комплекс поведінкових актів організму, створений унаслідок тривалої еволюції та спря­мований на забезпечення життєвих функцій, самого існування кожної істо­ти та виду загалом.

567