Розділ 1 • Онтологія

для свого пізнання. Можна сказати, що Гуссерль виводить свідомість за межі природного порядку, тобто усталених уявлень про неї.

Класик екзистенціалізму Ж.-П. Сартр, розмірковуючи про неможливість людського буття без звернення до свідомості, приходить до висновку, що вона (свідомість) є чистою суб'єктивністю, іманентністю, вона — «абсолютна». На його думку, досліджуючи свідомість, потрібно залишатися в рамках сві­домості, адже вона не може вийти за свої межі для того, щоб споглядати себе збоку. Отже, у вивченні свідомості є певна межа — це сфера буття, екзистенції свідомості. Вона (необ'єктивована свідомість) не може бути описана в термі­нах класичної (раціоналістичної) філософії — суб'єктно-об'єктних відношень. Сартр не надає зовнішнім факторам, що існують поза свідомістю та фор­мують її, ніякого значення. Для нього «внутрішність cogito» — єдина вихідна точка у вивченні феномена свідомості.

У структуралізмі К. Леві-Стросса свідомість визначає несвідоме. Вона — об'єктивна, формальна, конструктивна за своїм характером структура, яка отримує ці властивості завдяки тісному зв'язку власних структур із мовою. Як факт культури і факт ствердження всіх форм суспільного життя, мова «охоплює» специфіку свідомості та виступає рушійною силою переведення несвідомих структур у соціальні продукти. Мова — базис, який слугує провід­ником впливу свідомості на соціальне життя людини та «переводить» соці­альні продукти в несвідомі структури і ще глибше — у загальні структури мозку. Отже, проблема свідомості у структуралізмі розглядається через призму трьох «об'єктивностей»: структури, несвідомого та мови.

В останні десятиріччя філософія свідомості частіше орієнтується на при­родознавство, тому набула більш емпіричного, натуралістичного характеру. У дослідженнях значна увага акцентується на співвідношенні «духу» та «тіла», фізичних і психічних станів тощо. Нині значна роль відводиться питанням соціально-антропологічного характеру.

1.2.2. Структура свідомості

Поняття свідомості неоднозначне. Залежно від того, на якому рівні психічного — біологічному чи соціальному, чуттєвому чи раціональному здійснюється відображення, виявляється специфіка структурної організації свідомості. Пізнання, усвідомлення речей має різну глибину проникнення в об'єкт і ступінь ясності розуміння. Звідси буденне, наукове, філософське, естетичне, релігійне усвідомлення світу, а також чуттєвий і раціональний рівні свідомості. Відчуття, уявлення, поняття, мислення створюють ядро сві­домості. Але вони не вичерпують його структурної повноти: свідомість міс­тить і акт уваги як необхідний компонент, що стимулює пошук істини.

241

Систематичний курс філософії

Сфера емоційного життя людини містить почуття як компонента струк­тури свідомості. Через певне ставлення до об'єкта знання одержують різну значимість для особистості, що знаходить своє виявлення в переконаннях: вони «пронизані» глибокими та стійкими почуттями. Істинне пізнання світу містить як образне відображення, так і почуття.

В основі всіх психічних процесів лежить пам'ять — здатність фіксувати, зберігати та відтворювати інформацію.

Рушійною силою поведінки та свідомості людей є потреба — стан нестій­кості організму як системи, що викликає прагнення, пошукову активність, вольове зусилля. Коли потреба знаходить свій предмет, то прагнення пере­ходять у бажання. Воля — це факт свідомості, її практичне виявлення. Вона — не лише вміння хотіти, бажати, але й психічний процес, що виявляється в діях, спрямованих на задоволення потреб.

_______________________________________________________________

На ранніх етапах розвитку філософії не було чіткого розподілу свідомого і несвідомого, матеріального й ідеального. В античній філософії Геракліт основу свідомих дій визначає терміном «логос» (слово, думка). Цінність люд­ського розуму визначалася рівнем його залучення до логосу як об'єктив­ного світопорядку. В інших мислителів (Анаксімен, Демокріт) психічні про­цеси були ідентичними матеріальним (повітря, рух атомів тощо).

Уперше межу між процесами свідомості та матеріальними явищами було проведено софістами, а потім Сократом, який звернув увагу на своє­рідність актів свідомості щодо буття речей. Об'єктивний зміст цих актів Платон виділив в особливий світ ідей, протилежних усьому матеріаль­ному. Розум у Платона — це деміург, творець світу речей. В античній філо­софії свідомість співіснує з космічним розумом і є узагальненням дійсного світу, синонімом універсальної закономірності.

У середні віки свідомість тлумачиться як надсвітове начало (Бог), яке існує до природи та творить її з нічого. Розум — це атрибут Бога, а людина володіє лише маленькою «іскрою» всепроникаючого божественного ро­зуму. Виникає ідея спонтанної (стихійної, безконтрольної) активності душі, в поняття якої включалася свідомість. В Августина Блаженного все знання міститься в душі. Основою істинності цього знання є внутрішній досвід: душа «повертається» до себе, осягаючи з найбільшою достовір­ністю власну діяльність. Найвидатніший мислитель середньовічної філо­софії Т. Аквінський вважає внутрішній досвід засобом самозаглиблення та спілкування з Всевишнім у формі свідомого розуму. Рослини і тварини (як і в Арістотеля) мають несвідому душу, а в людини всі психічні акти, починаючи з відчуття, наділені ознаками свідомості.

У філософії Нового часу найбільший внесок у розроблення проблеми свідомості зробив Р. Декарт, який розглядав її як внутрішнє споглядання суб'єктом змісту власного внутрішнього світу, як безпосередню субстан-

242