Розділ 6 • Епістемологія

Нова раціональність. Класика та некласика будувалися за принципом: знан­ня — це результат неупередженого логіко-понятійного аналізу реальності; воно узгоджене з внутрішніми канонами раціонального аналізу природи. Нині, коли світ вимірюється цінностями, вузький формально-раціональний аксіологізм містить у собі катастрофу.

Для класики і некласики особистісне буття безглузде, воно інтерпретується в термінах прагматики: техногенне природознавство лише пояснює та утилізує. Для неонекласики буття як згусток ціннісно-цільових перевтілень є осмисленим: воно сприймається через призму оптимальних шляхів виживання, тобто тих ідеалів гуманітарних констант, що продовжують здійснення людської історії. Ось чому вводиться інша ідеологія раціональності; вона коротко визнача­ється як гуманітарний антропоморфізм.

6.3.Побудова науки

Композицію наукового знання утворює ієрархія взаємопроникаючих функціональних комплексів, які містять лінгвістичну, логічну, референцій-ну, рефлексивну системи.

Лінгвістична система. Терміни, алфавіти, словники, сім'ї мов, правила по­будови виразів — усе це становить апарат розуміння, засоби представництва. Здійснюючи проекцію слів і пов'язаних із ними смислів на свідомість, мовні форми визначають світосприйняття. Використання мови (лексики) нормує комунікацію, пов'язуючи знаки з лексичними поняттями (значеннями) та смис­лами. Форма знаків (слів) індукує відповідний концептуальний зміст, який вияв­ляється спільним для носіїв мови, представників певного лінгвомислительного співтовариства. Змістовна позиція, визначена мовою, має такі властивості:

* замкнутість — інтервал органічно цілісний, передбачає відносно зміс­товні зв'язки;

* тлумачення, сприйняття, уявлення про світ;

* конкретність — нормована комунікація, що підлягає жорстокому правилу;

* знаки (слова) поставлені у відповідність до визначених смислів;

* трансляція — інтервали не обмежені, їхній контакт відбувається і за змістов­ними, і за формальними функціями знаків (інформація про світ і про мову). Із цих позицій можна виділити дві фази розвитку науки: наївно-реаліс­тичну та критико-рефлексивну.

Наївний реалізм вбачає в знанні безпосередню точну копію даних у «жи­вому спогляданні» предметів, подій, що спостерігаються. Основний недолік такого підходу — неможливість ідентифікувати апарат науки з об'єктами мате­ріальної дійсності. Платформу наївного реалізму складає емпіризм, який трак­тує знання як систематизацію повсякденного, буденно-практичного досвіду.

389

Систематичний курс філософії

Особливість науки цього типу — спрямованість на дійсність, що чуттєво сприймається. Філософську основу даного погляду складають постулати одно­значності виведення теорії з досвіду (у чому вбачається гарант достовірності, виправданості теорії).

Однак, із часом приходить знання: наука не виводиться з мови протоколів, не виникає з безпосередніх індуктивних узагальнень досвіду, з побудови теорії. Результати спостереження у своїй першості не мають жодного (або мають дуже обмежене) значення для науки. Останнє виявилося, наприклад, у твор­чості Коперника, який не мав ані додаткових, ані принципових фактів на ко­ристь геліоцентризму.

Не менш небезпечний і протипоказаний для науки є вироблений середньо­віччям символізм, кінець якому поклала епоха Нового часу. У діяльності Галі-лея і Ньютона стимулювалася практика переходу від ілюзорної творчості до здорового контрольованого аналізу.

____________________________________________________________________