Питання та завдання для самоконтролю

1. Дайте визначення доведенню та охарактеризуйте його структуру?

2. Назвіть види доведень?

3. Поясніть, чим прямі доведення відрізняються від непрямих?

4. Яке доведення називається апагогічним?

5. Назвіть правила доведення.

6. Проілюструйте на прикладі дотримання правил доведень.

7. Назвіть види суперечок. Наведіть приклади.

8. Чи може суперечка служити засобом для пошуку істини, для перевірки якої-небудь думки, ідеї, для її обґрунтування?

9. Чи існує моральне й аморальне в полеміці?

10. Охарактеризуйте системи методів ведення суперечки. Яка з них, на Ваш погляд, орієнтована на пошук істини?

Література

Основна:

БОНДАРЕНКО О.М., Тягло О.В. Курс логіки: Підручник. – К.: Література ЛТД, 2002. – С. 145 –151.

ГЛАДУНСЬКИЙ В.Н. Логіка: Навч. посібник. – Львів: Афіша, 2002. – С.197–242.

ЖЕРЕБКІН В.Є. Логіка: Підручник. –К.: Знання, 2003, –С.203 – 220

КОНВЕРСЬКИЙ А.Є. Логіка: Підручник. – К.: Укр. центр духовн. культ, 1999. – С.258 – 268

СЛАСТЕНКО Є.Ф., Ягодзинський С.М. Логіка: Навч. посібник. –К:НАУ, 1995. – С.68–73, 75–85.

ТОФТУЛ М.Г. Логіка: Посібник. – К.6 Академія, 2002. –С. 269–302, 303–325.

Додаткова:

ИВИН А.А., Никифоров А.Л. Словарь по логике, – М.: Владос, 1998. – 384с.

КОНДАКОВ Н.И. Логический словарь-справочник, – М.: Науки, 1971. – С.138–140.

ПАВЛОВ В.І. Логіка у запитаннях, відповідях і аргументаціях: Навч. посібник. – К.: ЦУЛ, 2008. – 408 с.

ПОВАРИН С. Спер: О теории и практике спора // Вопросы философии. – 1990. – № 3. – С.57– 133.

ХОМЕНКО І.В. Евристика. Мистецтво полеміки. – К.: Юрінеки Інтер, 2001. – С.21 – 95.

ЯШИЕ Б.Л. Логика в вопросах и ответах: Учебн. пособие, – М.: Емит, 2006.

Першоджерела:

АРИСТОТЕЛЬ. Аналитика // Соч.: В 4-х т. – М.: Мысль, 1978. – Т. 2. – С. 230 – 393, 533 – 594

АРИСТОТЕЛЬ. О софистических опровержениях // Соч.: В 4-х Т. – М.: Мысль, 1978, – Т. 2. – С. 3-15, 21-384, 593, 600-680.

АРИСТОТЕЛЬ. Риторика // Античные риторики. М.: МГУ, 1978, – С. 13-124, 338-381.

ШОПЕНГАУЭР А. Эвристика или искуство спорить. – Л.: ЛГУ, 1991.

КАНТ И. Логика // Трактаты и письма. М.: Мысль, 1980 – С. 324-325.

ЦИЦЕРОН. Об обязанностях // Мыслители Рима, – М.: Мысль, 1998. – С.338-381.

ЭМПИРИК Секст. Три книги Пирроновых основоположений, – Минск: Харвит, 2000, – С. 151–160.

Релігієзнавство

Тема 22

РЕЛІГІЄЗНАВСТВО ЯК ГАЛУЗЬ ГУМАНІТАРНОГО ЗНАННЯ

Хто знає одну релігію – не знає жодної

Макс Мюллер

Метою даної теми є: ввести студентів у предмет релігієзнавства, встановити відмінність між релігієзнавчим і богословським (теологічним) підходами до вивчення релігії. Розкрити структуру релігієзнавства, загальні методологічні принципи, на яких базується релігієзнавство як наука загалом, показати функції релігії та її роль у житті суспільства. Досягненню мети сприятиме пояснення ключових понять: релігієзнавство, пантеїзм, деїзм, духовність.

Релігієзнавство як одна з філософських наук

Релігієзнавство – це галузь гуманітарного знання, філософська дисципліна, яка вивчає феномен релігії. Релігія з найдавніших часів є предметом філософської рефлексії. У Стародавньому Світі, Середньовіччі, навіть у Новий час феномен релігії досліджували філософія і теологія. Як окрема наука, завданням якої стало вивчення генези та сутності релігії, її вплив на людину і суспільство та історичний розвиток релігій, релігієзнавство сформувалося у ХІХ ст. Для дослідження почали використовуватися не лише філософські, а й наукові методи пізнання. В зв’язку із застосуванням різних методів дослідження, впливом різноманітних філософських учень у межах релігієзнавства виникло багато різних підходів, тенденцій, які по-різному розуміють релігійні явища та релігію як таку. Різні підходи до явища релігії, виділення як об’єктів дослідження її аспектів стали причиною утворення окремих релігієзнавчих наук: історії релігії, соціології релігії, психології релігії та інших. Загалом релігієзнавство в ХХІ ст. є комплексом наук, які досліджують релігію як явище людського буття в усіх її багатоманітних виявах як у житті особи, так і на різних етапах розвитку суспільства.

Предметом релігієзнавства є виникнення та розвиток релігії, її місце й роль у суспільному житті, це вимагає вивчення багатоманітних первісних, національних, світових, нетрадиційних та неорелігій, а також виявлення релігійного впливу на індивідуальне буття людини, зворотний зв’язок із духовними процесами конкретної людини. Якщо охарактеризувати кількома словами сферу дії релігієзнавcтва як науки, то як галузь знання вона намагається дослідити всі аспекти, сторони релігійного ставлення людини до дійсності (в тому числі й до Божої реальності). Отже, релігієзнавство є складною, багатокомпонентною галуззю наукового дослідження. Історично релігієзнавство народжувалось як результат спільних зусиль теологів, філософів, етнографів, соціологів і багатьох інших представників суспільних наук. Як уже було наголошено, філософсько-науковий підхід у релігієзнавстві концентрується на неупередженому дослідженні релігійного ставлення людини до дійсності, функціонуванні релігійних суспільних утворень, взаємовпливі релігійної свідомості та реального буття людей.

На відміну від філософсько-наукового підходу, теологічний (або богословський) підхід має своєю характерною ознакою осмислення зсередини основного об’єкта релігії – Бога.

Теологічна течія у релігієзнавстві – це історично перша форма вивчення релігії як такої. Метою теологічного підходу є роз’яснення основних положень догматів тієї чи іншої релігії мовою, зрозумілою усім віруючим. Теологічний підхід – це підхід ніби зсередини, оскільки, на думку теологів, тільки віруючий може осягнути внутрішню, істинну природу віри у Бога та її сутність. На думку богословів, тільки віруючий може пояснити іншим віруючим засади релігійного ставлення до світу, а для невіруючих це виявляється недосяжним. Для теологічного підходу життєво важливим є прийняття як незаперечної даності поняття релігійної віри як єдино можливого зв’язку людини з Богом. Як приклад сучасної богословської течії у релігієзнавстві може слугувати теорія відомого російського священика О. Меня («Історія релігії»), який наполягає на надприродній сутності релігії. А її виникнення та діяльність як самостійного духовного утворення є відповіддю на закономірне існування божественної сутності. «Слово «релігія» не випадково походить від латинського «religare», що означає «зв’язувати». Вона є тією силою, що зв’язує світи, є містком між тварним світом і Духом Божественним». Однією з причин появи релігії є те, що людська душа прагне до спорідненої, але такої, що стоїть на вищому рівні, до Божественної субстанції: «Не природно не визнавати, що подібно до того, як тіло пов’язане з об’єктивним світом природи, так само й дух тяжіє до спорідненої йому і в той же час вищої за ступенем реальності». Як вважав О. Мень, цей зв’язок відбувається за допомогою особливого типу духовного пізнання – релігійного досвіду як переживання реальної присутності у нашому житті й житті усіх людей певної вищої сили. Така присутність дає змістовне наповнення, сенс усім діям людства. Вона є рушійною силою всіх вчинків конкретної людини, панує як закон над усіма процесами у Всесвіті.

Відмінності між теологічними та філософськими релігієзнавчими концепціями полягають у тому, що філософська методологія при осмисленні релігії вимагає виходу за межі релігійного досвіду, пояснення релігії, як і інших явищ світу, з позицій розуму, виявлення її загальних принципів і законів. Слід підкреслити, що існують і інші підходи до релігії в межах філософії: з позицій релігійної філософії, деїзму та пантеїзму, матеріалістичної філософії тощо.

Представники біологічної релігієзнавчої концепції, зокрема Г. Джеймс, розглядають релігійний досвід як притаманний усім людям і такий, що збільшує їх духовну силу. З погляду Г. Джеймса, твердження про існування релігійної дійсності має сенс, оскільки її визнання має наслідки, які емпірично досліджуються. Релігійна дійсність, його точки зору, існує, бо її визнання дає реальні наслідки в реальному житті.

Згідно з соціологічною релігієзнавчою концепцією, релігія розглядається як соціальний інститут, що формується людьми з метою задоволення соціальних потреб, Е. Дюркгейм вважав, що релігія – це явище культури, а М. Вебер, що вона є способом надання сенсу соціальному діянню.

Марксистська концепція розглядає релігію як винятково суспільне явище, джерелом якого є економічне життя суспільства і відповідні йому відносини. К. Маркс підкреслював, що людина створює релігію, а не релігія людину. Характерною для цієї концепції є гіпотеза про можливість зникнення релігійного відображення світу, визнання його тимчасовим явищем.

Видатний представник сучасної феноменологічної концепції релігії М. Еліаде виходить із положення, що всі історичні вияви релігійності є реалізаціями одного і того ж самого руху людської свідомості, яка прямує до виходу за межі змінної, тимчасової дійсності. Він вважає, що символічне і міфічне осмислення світу є постійним елементом людського буття, завдяки якому людина пізнає сакральну реальність та пристосовується до неї.

На відміну від попередніх релігієзнавчих концепцій, лінгвістична концепція дає пояснення явища релігії на основі досліджень релігійної мови в широкому розумінні, ґрунтуючись на положенні, що релігійні вирази виникли на основі іншої, ніж емпірична, реальності.

Зміст релігієзнавства, як дисципліни, суттєво поглиблює структурованість цього предмету. Будемо зважати на загальноприйняту точку зору вітчизняних релігієзнавців, які вважають, що релігієзнавство складають: 1) філософія релігії; 2) психологія релігії; 3) соціологія релігії; 4) історія релігії; 5) феноменологія релігії; 6) географія релігії.

Філософія релігії подає понятійне тлумачення релігійних феноменів, досліджує теоретичні проблеми релігії як світогляду, в межах тієї чи іншої системи намагається зрозуміти сутність релігійного світовідчуття.

Інтерпретація релігії у філософії релігії залежить від контексту філософського напряму чи течії, що породжує розмаїття релігієзнавчих концепцій. Фундатором філософії релігії був Б. Спіноза (1632–1677), у творчості якого феномен релігії вперше постає як проблема, набуває відповідного концептуального оформлення. Найбільш яскраве вираження філософія релігії одержала у працях Д. Юма, І. Канта й особливо в системі філософії Г. В. Ф. Гегеля, творчість яких значно вплинула на сучасні філософські теорії релігії.

Починаючи з Нового часу, у філософії релігії формуються два напрями її подальшого розвитку: 1) філософське дослідження релігії та 2) філософська теологія. На сьогодні вони існують як філософське релігієзнавство (основну увагу звертає на релігійне ставлення до дійсності, і, насамперед, до Божої реальності) і філософська теологія (апелює до конструктивного осмислення основного об’єкта релігії – реальності Бога). Ці дві форми взаємопов’язані між собою, оскільки філософське дослідження релігії не може не стосуватися об’єкта релігії, а філософська теологія завжди передбачає певну концептуалізацію дійсного чи нормативного ставлення людини до Бога.

Проблемне поле філософії релігії становлять, у першу чергу, онтологічні чинники, що дають можливість виявити онтологічний статус реалій і явищ релігії, осягнути її буттєві форми.

Проблеми ірраціонально-буттєвих витоків релігійної віри, проблеми людини і Бога, вічність, «Ніщо» і Абсолют, докази буття Бога, існування священного, проблема богопізнання тощо складають предметну сферу філософії релігії. При цьому однією з головних рис сучасної філософії релігії є людиновимірність. Звідси випливає й роль і місце праксеології у філософії релігії, у функціонуванні її складників. Зокрема це стосується до питань священного і профанного, провіденції і свободи волі, добра та зла – питань діяльністних аспектів функціонування феномена релігії.

Епістемологічна проблематика теж є стрижневою для сучасної філософії релігії. Нагальною постає проблема змісту релігійної істини: чи є релігійні міркування та релігійні висловлювання знаннями подібно до того, як ними є актуальне знання про дійсність. Також важливим вважається визначення категоріальної належності релігійних вірувань, зокрема їх входження до категорії, гіпотез, принципів, а також до проблеми обґрунтування раціональності релігійних вірувань та єдності науки і релігії.

Психологія релігії перебуває на стику двох галузей знання – психології та теології – і є наукою про емоційно-вольові явища, стани й процеси релігійної орієнтації, які зумовлені і здійснюються в межах людської суб’єктивності. ЇЇ цікавить афективний вимір релігії. У цьому й полягає специфіка психології релігії як самостійного утворення. Предметом вивчення психології релігії є релігійні почуття, переживання, релігійний досвід, настрої, вольові мотиви та спонуки, установки тощо. При цьому перераховані феномени слід брати в комплексі. Абсолютизація будь-якого з них збіднює психологію релігії як релігієзнавчу дисципліну.

Психологічну теорію релігії становлять: учення про психологічні основи релігії, розкриття розмаїття релігійного-психологічного досвіду, аналіз психологічних аспектів релігійної діяльності, зокрема культу, проповіді, навчання й виховання, спілкування віруючих тощо. Для пояснення і розуміння релігійних явищ психологія релігії використовує різноманітні психологічні теорії: біхевіоризм, психоаналіз (фрейдизм і неофрейдизм), когнітивізм, трансперсоналізм та інші.

Соціологія релігії є специфічною галуззю загально-соціологічного знання і водночас є важливою складовою релігієзнавства.

Ця галузь гуманітарного знання вивчає соціальні детермінанти, що викликали релігію до життя, закономірності і специфіку її виникнення, генезис і функціонування як важливого й невід’ємного структурного компонента суспільства; досліджує структуру, елементи релігійного комплексу, його функції, роль та місце в системі соціуму, сутність, рівень, характер впливу релігії на особистість, культуру, соціальні системи; форми, наслідки їх взаємодії й зв’язку.

Засновниками соціології релігії вважаються Е. Дюркгейм, М. Вебер.

М. Вебер сформулював специфіку соціологічного підходу до вивчення релігії, який полягає у тому, що соціологію не цікавить питання про джерело, витоки релігії, соціолога цікавить не остаточна сутність релігії, а умови її існування. Для соціології, на думку М. Вебера, релігія є важливою як чинник мотивації соціальної поведінки людей. Уявляючи релігію як первинну базу цінностей, М. Вебер підкреслює, що в цій якості вона надає змістовності та сенсу соціальним діям. Завдяки релігійним установкам людина розглядає одні дії як смисложиттєві, а інші – як порожні. Релігія малює, за М. Вебером, певну усталену картину світу, яка вносить лад у життя, диктує правила, згідно з якими одні дії заборонено, інші – схвалюються. Відтоді релігійні засади у суспільстві задають певну систему цінностей, яка слугує системою орієнтації чи системою координат.

Е. Дюркгейм запропонував дещо інший підхід до дослідження релігії. Він вважав релігію основним засобом об’єднання суспільства в цілісний організм. Сенс релігійних почуттів соціолог убачає в культивуванні соціального відчуття, щоб забезпечити вплив на колективну людину. А бути обов’язковим цьому впливові дозволяє те, що у такій взаємодії присутні священні об’єкти.

Необхідно згадати засновника так званої формальної соціології Г. Зіммеля, який обґрунтовував ідею про те, що релігія повторює такі зв’язки, які існують у соціальній групі. Значний внесок у розвиток соціології релігії зробили І. Вах, Р. Белл, П. Бергер, Б. Малиновський, Е. Трель, Г. Керер, Р. Мертон та інші.

Історія релігії як складова релігієзнавства досліджує поступовий розвиток релігійних вірувань від їх походження до сучасності, а також їх взаємодію з іншими реаліями. Починаючи з ХVІІІ ст., у Франції з’являються праці з історії релігії (Шарль де Бросс, Ш. Ф. Дюпюї), а згодом значний внесок у розвиток цієї галузі зробили англійські дослідники (У. Робертсон Сміт, Е. Б. Тейлор, Дж. Фрезер).

У першу чергу історія релігії досліджує релігію у її плинності, поступі, на рівні її осягнення як притаманних їй історико-релігійних зв’язків, так і загалом у соціально-історичному й історико-культурному контекстах.

Надаючи релігійне різноманіття, історія релігії відтворює минуле релігії у контексті їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про релігії, які існували й існують донині. При цьому спостерігається відтворення загальних закономірностей історичного розвитку релігій, поєднання в цьому процесі об’єктивного та суб’єктивного, стихійного свідомого, традиційного й інноваційного.

Феноменологія релігії своїм предметом дослідження обрала способи сприймання конкретною особою релігійної реальності у своєму досвіді та форми вираження релігійного. Відбувається дослідження сенсу релігійності, релігійних явищ, як вони дані в різноманітних емпірично доступних площинах: історичній, психологічній і т.д. (Г. ван дер Леув, Р. Отто, М. Шелер, М. Еліаде, Л. Жегир, М. Емпіоз). Феноменологія релігії намагається з’ясувати феномен релігії без світоглядних та ідеологічних маніпуляцій, без опертя на раціональні засоби, звичайний понятійний апарат, посилаючись при цьому на інтуїцію, особливе вчування, на так зване ейдичне бачення.

Здійснюючи аналіз релігії як феномену, ця галузь релігієзнавства демонструє методологічну вагомість культивованого феноменологією заново народжуваного «подиву» перед реальністю як певного способу безпередумовного її усвідомлення, що суперечить призвичаєності. При такому підході сенс релігії постає як особисте творче відтворення її глибинного, символічно вираженого змісту. За таких умов символ виступає єдино можливою формою трансцендентного, а людина є (у християнстві) стрижнем філософсько-герменевтичного аналізу християнської символіки. Символом образу і подоби Божої задається необхідність постійного відтворення людиною себе і свого призначення в історії.

Географічне середовище і релігія пов’язані між собою через етнос, взаємодію етнічного й конфесійного, виявлення якої є надто складним процесом. Одна з релігієзнавчих наук – географія релігії – вивчає загальну схему поширення різних релігій, дає статистичні данні про прихильників різних віросповідань, спрогнозовує перспективи змін у територіальній конфігурації поширення релігій, вплив природно-географічних умов на поширення релігій, долю місцевих течій, поширення світових релігій, розглядається географічний аспект виникнення і подолання міжконфесійного та міжрелігійного протиборства, виявляється взаємозв’язок етнічного та міжконфесійного в релігійній мобільності.

У сім без винятку складових частин релігієзнавства притаманні загальні методологічні принципи, на яких базується релігієзнавство як наука загалом.

Принцип об’єктивності передбачає дистанціювання, абстрагування від власної приналежності до будь-якої релігійної системи, неупередженість у ставленні до різних релігійних концепцій, приділення однакового місця усім різноманітним релігійним течіям, конфесіям у вирішенні тих чи інших наукових проблем.

Принцип історизму передбачає вивчення релігійних вірувань у процесі їх виникнення, розвитку становлення та врахування у цьому процесі як загально історичних закономірностей так і конкретних обставин. Особливо важливо дотримання цього принципу у прогнозуванні майбутніх тенденцій розвитку релігій.

Принцип толерантності та терпимості є справжнім фундаментом для відкритого рівноправного діалогу представників різних конфесій і для побудови відкритого суспільства.

Толерантність – це терпиме ставлення до того, що нам не подобається і, можливо, навіть до того, що нам видається злом. Як моральний принцип та ідеал, толерантність цінується принаймні з ХVІІІ сторіччя, коли її було запропоновано Вольтером як антипод релігійним переслідуванням.

Принцип забезпечення свободи совісті на правовій основі передбачає визнання в основному законі країни права людини на самостійний вибір своїх переконань та можливості їх вияву в діях і вчинках, які не заважають іншим та суспільству загалом. Цей принцип також передбачає недопустимість нав’язування в країні релігії більшості.

Культурологічний принцип – це розглядання релігії не як очищеного, трансцендентного явища, а як частини загальнолюдської творчої діяльності, визначення її місця у культурному житті людини.

Антропологічний принцип – це зосередження перш за все на постаті людини у дослідженні явищ релігійності.

Вказані принципи конкретизуються у методах дослідження релігієзнавства як науки. Це – конкретні прийоми пізнавальної діяльності. Тільки поєднання багатьох методів дає позитивний результат у вивченні такого складного феномену у духовному житті людей, як релігія.

Генетичний метод – є формою реалізації історичного принципу, коли дослідник виводить послідовно всі стадії розвитку релігії з початкової первісної форми.

Порівняльно-історичний метод має на увазі зіставлення різних етапів розвитку однієї й тієї ж релігії в різні часи, порівняння різних релігій, існуючих на даний момент. Порівняння різних релігійних вірувань дає важливі результати для наукових узагальнень.

Структурно-функціональний метод використовується значною мірою у соціології релігії, вивчає системно-структурні характеристики релігійних явищ, взаємодію різних елементів релігійних утворень.

Соціологічний метод використовує конкретні соціологічні методики для аналізу діяльності, наприклад, груп віруючих, впливу релігійності на процеси у суспільстві наприклад, вплив ісламу або католицизму на ситуацію з народжуваністю.

Типологічний метод - метод класифікації за виділеними характерними ознаками. Цей метод допомагає окреслити історичні типи релігій. Розподіляє за певними критеріями системи, церкви, конфесії, відносить їх до відповідного типу.

Каузальний метод з’ясовує причинно-наслідкові зв’язки в розвитку релігійних явищ як таких. Він доводить, що для релігієзнавства перше місце у вивченні релігії посідає науковий підхід, який означає обґрунтування необхідності виникнення та розвитку будь-якого наукового об’єкту (релігія у цьому сенсі не є винятком).

Філософський підхід до пізнання релігії – це, по-перше, світоглядний підхід. Філософія вивчає особливості саме релігійного аспекту відношення «людина – світ» і те, як людина розуміє сама своє місце в цьому відношенні. По-друге, філософія також вивчає категорії релігієзнавства, але намагається виділити їх незмінну сутність. Як універсальний за своєю природою філософський метод намагається підійти до явища релігії у суспільному та індивідуальному бутті людини з позиції загальних законів буття. Він налаштований на пошук остаточної сутності явищ. Характерною ознакою філософської методології є критичне ставлення до всього. Але це не означає, що філософія є засобом для порушення колективних релігійних вірувань, моральних релігійних цінностей. Філософи ставлять під сумнів міцність релігійних настанов, щоб відкинути ті, що стоять на хиткому фундаменті.

За допомогою цього методу можуть бути реалізовані діаметрально протилежні теорії релігії. Але навіть у науковому ставленні філософії до релігії належне місце займає позитивна оцінка місця релігії у житті людства.