10

Лекція 2. Cучасна українська літературна мова

1. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

2. Історія становлення сучасної української літературної мови.

3. Поняття про мовну норму. Типи мовних норм.

4. Поняття культури мови. Комунікативні ознаки культури мови.

Література

1. Мацюк З. Українська мова професійного спрямування: навч. посіб. / З Мацюк, Н. Станкевич. – К.: Каравела, 2009. – 352 с.

2. Шевчук С.В. Українська мова за професійним спрямуванням: підручник / С. В. Шевчук, І. В. Клименко– К.: Алерта, 2010. – 696 с.

3. Огієнко І. Історія української літературної мови. – К.: Либідь, 1999. – С.52-69.

4. Антисуржик. Вчимося ввічливо поводитися і правильно говорити / За аг. ред. О.Сербінської: посібник. – Львів: Світ, 152 с.

1. Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

У світі існує близько 6 тис. мов, але більшість із них не мають писемності, літератури, державного статусу, ними послуговується невелика кількість людей, вони не є національними. Наприклад, в Африканських країнах сотні мов – у Танзанії понад 100 мов, у Кенії близько 40, в Ефіопії – 70, хоча офіційною в більшості країн є англійська та суахілі, поширені також сомалійська, амхарська, арабська.

Національна мова – мова соціально-історичної спільнόти людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв’язки, культуру, традиції та літературу.

Національна мова існує у двох формах:

а) у вищій формі загальнонародної мови – сучасній літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних та соціальних діалектах і жаргонах.

Отже, поняття «національна мова» містить літературну мову та діалекти. Українська мова є національною мовою близько 46 млн українців, є однією з робочих мов ООН. Поза межами України вона побутує серед українців західної діаспори (2 млн), та східної діаспори (6,8 млн).

Діалект (від грец. – розмова, говір, наріччя) – це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціальною групою людей. Відповідно виділяють територіальні діалекти (наріччя, говори, говірки) та соціальні діалекти (жаргон/сленг, арго, просторіччя).

Основними територіальними діалектами є:

1. Північне (поліське) наріччя, поширене в північній частині України: Чернігівська обл., частково Волинська, Рівненька, Сумська, Житомирська.

2. Півде́нно-схі́дне наріччя, що охоплює територію Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Луганської, Донецької, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської.

3. Південно-західне наріччя охоплює південно-західні області України: (Волинь, Поділля, Галичина, Буковина, Закарпаття). Тут можна виділити волинські, подільські, лемківські, бойківські говори.

Територіальні діалекти в системі національної мови – це залишки попередніх мовних формувань, вони мають особливості на фонетичному, лексичному та граматичному рівнях мови. Наприклад, на фонетичному рівні для північного діалекту характерне вживання дифтонгів (куонь, вуіл, шіесть, дieд); звуків у, и на місці літературного і (кинь, нис, нич, Виктор); твердого звука р: (бурак, вечера). Серед граматичних особливостей північного діалекту можна назвати збереження в іменниках середнього роду давнього закінчення є (тилє, курчє, поросє, смиттє, життє, зіллє); збереження двоїни (дві відрі, дві селі).

Соціальний діалект – це відгалуження загальнонародної мови, вживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення.

Жаргон (фр. jargon — «незрозуміла мова»; «безглу́здя»; «базікання») — соціолект, який відрізняється від літературної мови використанням специфічної, експресивно забарвленої лексики, синонімічної до загальновживаної.

Жаргон виникає серед груп носіїв мови, об'єднаних спільністю професії (медиків, комп'ютерників, викладачів, артистів та ін.); спільністю захоплення (мисливців, філателістів, рибалок); тривалим перебуванням у певному середовищі (військова служба, навчання, перебування в місцях позбавлення волі). Жаргонні (сленгові) утворення постійно оновлюються, модифікуються, урізноманітнюються. Як тільки слово стає загальновідомим, загальнопоширеним, воно тут же втрачає актуальність.

Наведемо приклад професійного сленгу¹ комп’ютерників: адмі́н – системний адміністратор, забанити – заблокувати сервер; відюха – відеокарта; гама – віртуальна гра; гамати – грати; геймер — гравець; глюк – помилка, збій; дрова – дрáйвери; залізо – конфігурація комп’ютера; кракозябла – незрозумілий символ, літера; ламер – недосвідчений користувач; мама, мамка, материнка – материнська плата; мізки – оперативна пам'ять; монік, моня, око – монітор; проц – процесор; тролінг – розміщення в Інтернеті провокацій; мило, ємеля – ел.пошта. Як видно з прикладів, цей сленг перважно запозичені з англійської мови слова.

В основі молодіжного сленгу – як власне українська, так і модифікована іншомовна лексика, наприклад: братська могила – гуртожиток; степанида, стіпуха – стипендія; лузер — невдаха; мажор(ка) – син (донька) багатих і впливових батьків; ніштяк — все добре; герлa, матильда, клава, тьолка, чікса – дівчина; покемон, кадр, гвіздок, пультик, пацик, мачо – хлопець; торба, гаплик, хана, труба, глина, слива, ландиш – крах чогось.

Жаргон є своєрідним хуліганством у мові, лінгвістичним феноменом, його пов’язують з потужною сміховою першоосновою і стверджують, що виживання і зміцнення комунікативної властивості української мови значною мірою залежить від національного сміхового вербального простору.

Арго – соціодіалект, що обмежено вживається в мові окремих соціальних груп (рекетирів, злодіїв, жебраків, бомжів, шулерів тощо) і має малозрозумілі або й зовсім незрозумілі для решти суспільства слова (арготизми). Арготизми сягають корінням у далеке минуле, коли існували замкнені корпорації ремісників, бурсаків, жебраків-лірників, злодійських угруповань тощо, які з метою самозахисту й відособленості від решти суспільства і збереження своїх фахових таємниць створювали спеціальні мовні коди. В основі арго лежить загальнонародна мова. Наприклад, у злодійському арго слово бан означає вокзал, кафедра – могила, помити – украсти, рижуха – золото. Найбільше сьогодні досліджений лірницький² арго: у 60-х pp. ХХ ст. мовознавець Й. Дзендзелівський зібрав багатий матеріал на Волині. Наведемо приклади лірницького арго:

«В битебе клева буштирака, скелиха не вкушморить» («В тебе добра палиця, собака не вкусить»);

«Закапшуй шкребета, щоб ніконто не припнав, яківнись климус» («Зачини двері, щоб ніхто не прийшов, якийсь злодій»).

Просторіччя (від словосполучення «проста річ») – це слова, вирази, граматичні форми і конструкції, поширені в нелітературній розмовній мові, властиві малоосвіченим носіям мови, і відхиляються від існуючих літературних мовних норм: перекручені слова (калідор, каклєта, секлетар, трамвай); слова з різко зниженим експресивним забарвленням, вульгаризми та лайка (злигатися, знюхатися, жерти, здохнути, пика); русизми (досвіданіє, понімаєте, закомпосіруйте) тощо.

Літературна мова – це унормована, відшліфована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Вона є вищою формою національної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, художню літературу, науку, освіту й побут.

Головні ознаки літературної мови:

– наддіалектний характер (л. м. функціонує на всій території України, зрозуміла всім, діалектні слова мають відповідники в літературній мові: когут – півень, кияхи, калачики – кукурудза, конопляник – горобець, клювак – дятел (півн.); легінь – хлопець, трепета — осика, блават — волошка (півд.-зах.);

– наявність усної та писемної форми (писемна форма л.м. функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності; усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей);

– унормованість (наявність чітких правил: орфоепічних, акцентуаційних, лексичних, граматичних, стилістичних, пунктуаційних);

– стильова розгалуженість (розвинена система функціональних стилів мови: худ., наук., розмов., публіцист., оф.-ділов., конфес., епіст.);

– стандартність (уніфікованість);

- функціонування в усіх сферах діяльності суспільства – державній, виробничій, культурній, науковій, освітній.