Україна у складі Російської та Австро-Угорської імперій.

на межі ХІХ-ХХ ст. Україна була розділена як географічно, так і політично між двома імперіями - Російською та Австро-Угорською. Пер­ша володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям, Донба­сом і Півднем, що становило близько 85 % земель, заселених українця­ми. До складу другої входили Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії в цей період, зазвичай називають Наддніпрянською Україною, ті, що вхо­дили до складу Австро-Угорської, - західноукраїнськими землями. Спільним для всіх українських земель було те, що український народ послідовно боровся за свої соціальні і національні права. В українському національному русі на початку XX ст. простежуються дві тенденції - по­силення земсько-ліберальної опозиції царизмові та переростання укра­їнського культурно-просвітницького руху в політичний. Ліберальна опозиція - представники інтелігенції (службовці, лікарі, вчителі та ін.) усе частіше висувала вимоги щодо надання політичних свобод, конституції. Але панівною була ідея автономії. Початок XX ст. характеризується розвитком політичного етапу ви­звольного руху в українських землях. Головною вадою становлення української партійної системи було те, що українці не мали можливос­ті реально впливати на перебіг економічного і соціально-політичного розвитку в Україні. До складу українських партій входили переважно представники інтелігенції, яка часто репрезентувала сама себе, а їхні політичні дискусії більше нагадували кухонні суперечки. І все ж, незва­жаючи на ці «хвороби зростання», українські діячі поступово починали відчувати себе самостійною силою, яка прагне здійснити власні цілі та завдання, відстоює інтереси українського народу і має своєю матеріаль­ною базою створену ним, нехай ще недосконалу, фінансово-економічну

структуру.

На початку XX ст. особливістю суспільно-політичних рухів в україн­ських землях стало поширення комуністичних ідей. На початку XX ст. Наддніпрянщина була одним із економічно най­розвиненіших регіонів Російської імперії. Промисловому розвитку Наддніпрянської України на початку XX ст. були притаманні концентрація виробництва, утворення монополій, спе­ціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі темпи розвитку у порівнянні з се­редніми показниками по країні, перетворення України на один з голо­вних промислових районів Російської імперії.

Особливістю розвитку української промисловості була її підпорядко­ваність імперському центру, який вбачав в Україні насамперед потужну сировинну базу. Тому закономірно, що 1913 р. на українську промисло­вість припадало майже 70 % видобутку сировини та виготовлення напів­фабрикатів Російської імперії. Така державна політика суттєво деформу­вала структуру економіки України. Незважаючи на те, що на її території був зосереджений величезний промисловий потенціал, вона залишала­ся сільськогосподарським районом імперії, у якому в селах проживало 80 % населення.

В аграрному секторі Наддніпрянської України зберігали позиції ве­ликі поміщицькі латифундії. Перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства, зросла експлуатація на­родних мас. На початку XX ст. назріла проблема аграрного перенаселен­ня. Усі ці чинники призвели до значної напруженості в суспільстві, заго­стрення соціальних протиріч. Відповідні зрушення у промисловості відбувалися і в українських землях Австро-Угорської імперії, хоча темпи її зростання були невисо­кі. На початку XX ст. в західноукраїнських землях відбувається посту­повий перехід до капіталістичних форм господарювання. Зростає товар­ність сільського господарства, ширше використовується вільнонаймана праця, частіше застосовується техніка. Проте панівні позиції зберігає поміщицьке землеволодіння. Завдяки перебуванню сервітутів (від лат. servitus - повинність) під поміщицьким контролем юридично вільні се­ляни фактично потрапляють в економічне кріпацтво, загострюється про­блема аграрного перенаселення.

Наслідками колоніальних форм господарювання в промисловій сфе­рі були експлуатація природних багатств західноукраїнських земель; перетворення західноукраїнського краю на ринок збуту; орієнтація фа­бричного виробництва на видобування та первинну переробку сировини; консервація кустарно-ремісничого характеру західноукраїнської про­мисловості; залежність промислового розвитку від іноземного капіталу тощо.

Протиріччя соціально-економічного розвитку супроводжувалися ак­тивними виступами робітників і селян.