Іі Універсал

Тяжке становище в країні, яке дедалі погіршувалося, масові демон­страції 18 червня в Петрограді й інших містах, невдалий наступ на Південно-Західному фронті змусили Тимчасовий уряд шукати угоди з Цен­тральною Радою. У Петрограді непокоїлися з приводу подій в Україні, й уряд, пообіцявши забезпечити права її народу в місцевому управлінні та самоуправлінні, звернувся із закликом до Центральної Ради не відривати­ся від єдиної батьківщини і не розколювати армію. Однак марність подіб­них відозв стала настільки очевидною, що 29 червня до Києва прибула ро­сійська делегація на чолі з міністрами О. Керенським, І. Церетелі та М. Терещенком для переговорів. Платформою для перемовин представни­ки Тимчасового уряду обрали тезу про те, що Центральна Рада має відклас­ти остаточне розв'язання питання про статус України до Установчих збо­рів, а до того часу лише «готуватиме автономний устрій». Кошти на організацію управління краєм представники петроградського уряду обіця­ли виділити в тому разі, якщо державні структури підпорядковуватимуть­ся Петрограду.

Подібні положення містила й постанова Тимчасового уряду про за­твердження Генерального секретаріату, надіслана до Києва 3 липня 1917 р. після завершення переговорів. Цим документом закріплювалося становище «вищого органу для керування крайовими справами на Укра­їні». Склад українського уряду мав затверджувати Тимчасовий уряд. Пе­троград не заперечував проти створення українських військових частин, однак стояв на тому, щоб зберігалась єдність командування, дотриму­вався мобілізаційний план, а українські національні формування вчасно відбували на фронт. Переговори на деякий час зняли напругу у відноси­нах УЦР з правлячими колами в Петрограді.

3 липня 1917 р. Центральна Рада проголосила свій II Універсал, яким підтверджувалась єдність дій з Тимчасовим урядом. УЦР брала на себе зобов'язання поповнити свій склад представника­ми національних меншин, щоб стати «єдиним найвищим органом ре­волюційної демократії України, який буде представляти інтереси всієї людності нашого краю». В Універсалі вказувалося, що Центральна Рада «підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих зборів». УЦР виступала про­ти «самовільного здійснення автономії України до часу їх скликання». У документі також ішлося про намір мати своїх представників при ка­бінеті військового міністра, Генеральному штабі та Верховному головно­командувачу, які мали брати участь у комплектуванні українських вій­ськових підрозділів.

Угода Центральної Ради з Тимчасовим урядом свідчила про те, що обидві сторони пішли на взаємні поступки.

Намагання керівників Центральної Ради досягти порозуміння з Тим­часовим урядом і угода з ним викликали обурення серед частини діячів українського національного руху, які обстоювали самостійність України. Лідером самостійників був М. Міхновський. До їх числа належали голова Братства самостійників В. Отаманівський, члени Військового клубу ім. гетьмана Павла Полуботка М. Шаповал та ін. Самостійники виріши­ли підняти збройний виступ, унаслідок якого всю владу в Києві, а потім і в усій Україні передати Центральній Раді. Переворот мали здійснити українські військові частини, насамперед 2-й український полк ім. П. Полуботка («полуботківці»), що тільки-но формувався. Полковий комітет розробив програму виступу під назвою «План робіт 2-го Українського полку ім. П. Полуботка з 3 (16) на 4 (17) липня 1917 року», яким передбачалося захоплення основних установ Києва. Полуботківці підготували також звернення до громадськості, в яко­му зазначалося: «Розглядаючи сучасне становище народів, які населя­ють Росію, ми бачимо, що український народ не має тих прав, яких до­магається кожна окрема нація і які мають належати кожному окремому народу. Висунутий Російською революцією лозунг самовизначення на­родів залишається лише на папері. Ми, українці-козаки, що зібрались в Києві, не хочемо мати свободи лише на папері або півсвободи. Після про­голошення першого Універсалу (другого ми не визнаємо), ми приступає­мо до заведення порядку на Україні... Визнаючи Українську Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми поки що виганяємо зрадників з України без її відома. Коли ми все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Українській Центральній Раді. Тоді вона повинна буде порядкувати як у Києві, так і на всій Україні як у своїй хаті...».

Виступ розпочався в ніч із 4 на 5 липня. Солдати-полуботківці висту­пили з Сирецьких таборів, зайняли казарми 1-го запасного полку, забра­ли там зброю та вирушили до міста. Проте командир богданівців полков­ник Ю. Капкан, який обіцяв узяти участь у виступі, вирішив викорис­тати свій полк для приборкання полуботківців. Коли він вивів солдат з казарм, частина богданівців приєдналася до полуботківців. Повстанці почали займати найважливіші установи Києва та вчиняти погроми. У місті почалася паніка. Підійшовши до будинку Центральної Ради, по­всталі вигукували «Слава Центральній Раді!». Сама ж Центральна Рада 5 липня скликала термінову нараду Генерального секретаріату, на якій був присутній і представник повстанців. Було досягнуто згоди щодо припинення конфлікту беззбройними засобами. М. Грушевський та інші керівники УЦР засудили дії полуботківців, однак виступали за мирне розв'язання проблеми. Із цією метою вони розпочали переговори з по­встанцями. Коли переговори добігали кінця, приїхав генерал Л. Кондра­тович (очолював штаб для роззброєння повстанців). Він повідомив, що командувач Київського військового округу полковник К. Оберучев дав розпорядження вжити проти полуботківців найрішучіших заходів і на­правив для цього війська.

В. Винниченко і Л. Кондратович негайно поїхали до К. Обручева з про­ханням не застосовувати зброї. Проте полковник відмовився скасува­ти свій наказ. Повстанці були роззброєні й відправлені на Румунський фронт. Частину з них було заарештовано та передано російським судо­вим властям. Хоча УЦР домоглася відправки полку ім. гетьмана Павла Полуботка як єдиного цілого, фактично вона сприяла придушенню його виступу. Очевидці зауважували: «Залишаючи Київ вони (полуботківці) посилали прокляття Центральній Раді і обіцяли допомогти більшовикам у боротьбі з Тимчасовим Урядом, якщо це знадобиться...».

Після липневих подій 1917 р. у Києві прибічники єдності й неподіль­ності Росії розгорнули відкритий наступ проти національно-визвольного руху, зокрема проти українства. У Києві й інших містах вийшли на по­верхню організації та товариства, які відверто виступали проти автономії України. Російський есер полковник К. Оберучев стягував до Києва контрреволюційно настроєні військові частини. Зокрема, до міста були введені полки донських козаків і кірасирів, яких і використали для роз­грому українізованих частин. 26 липня, коли з київського вокзалу на фронт виїжджав Перший український полк ім. Богдана Хмельницького, за наказом командування кірасири відкрили кулеметний вогонь по еше­лону. Було вбито 16 і поранено 30 осіб. Коли поїзд зупинився, на нього на­летіли донці та кірасири й обеззброїли богданівців.