16. Антропоцентричний, гуманістичний характер філософії епохи Відродження.

У розвитку світоглядних і філософських ідей європейського Відродження простежується тенденція переходу від ідей раннього гуманізму (XIV ст.) до ідей натурфілософії (кінець XVI — початок XVII ст.). Якщо ж розглядати цю тенденцію докладніше, то можна виділити в її розвитку три періоди:

— гуманістичний (антропоцентричний) період: середина XIV— середина ХУ ст.

— платонічний (онтологічний та пантеїстичний) період: середина XV — перша третина XVI ст.;

— натурфілософський період: друга половина XVI — початок XVII ст.

У формування гуманістичного антропоцентризму зробив свій внесок видатний поет і мислитель Італії Данте Аліг'єрі. Міркування Данте спрямовані на обгрунтування цінності і значущості життя людини. Хоч поет і визнає подвійну природу людини — тілесну і духовну — він прагне довести, корінь людського буття полягає у свобода волі, а останню можна реалізувати лише через реальне діяння.

Розпочату Данте лінію на звеличення людини продовжував інший поетичний геній Італії — Франческо Петрарка. Петрарка рішуче постає проти схоластичної, значною мірою на той час формалізованої освіченості.

Цю лінію піднесення гідності людини в її земних, природних вимірах продовжували й розвивали учень Петрарки Калюччо Салютаті, Поджо Браччоліні, Лоренцо Валла. Джаноццо Манетті у своєму творі «Про гідність і вищість людини» прославляє її як вище творіння Бога. Призначення людини –пізнавати й діяти.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Отже, гуманізм Відродження мав яскраво виражений антропоцентричний характер. Гуманістична антропологія була спрямована на:

– обгрунтування особливого, центрального місця людини в ієрархії світових сутностей;

– піднесення гідності людини;

– прирівняння її у чомусь до Бога.

Основним принципом філософської думки епохи Відродження був антропоцентризм (від грецького антропос — людина), в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння; сутність ' якого полягала в утвердженні певних поглядів:

1) людина Відродження більше не вважається пасивним «образом і подобою Божою», а постає як повноцінна, богорівна істота, причому з Богом її зрівнюють розум і свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати нескінченну кількість можливостей для творчої самореалізації. Утім, свобода волі співіснує з Божественним Провидінням, яке й пропонує той арсенал альтернативних можливостей, між якими людина здійснює вибір;

2) метою життя людини проголошується титанізм — творча універсальність, володіння багатьма різновидами творчої діяльності. За чудову ілюстрацію цього принципу може служити зокрема життя Леонардо да Вінчі, який був водночас художником, автором знаменитої картини «Джоконда»,.інженером, чий творчий геній передбачив багато відкриттів майбутнього, універсальним ученим.

Антропоцентричний світогляд сприяв розвитку гуманізму, послідовники якого визнавали за людиною як особистістю найвищу цінність, її право на свободу, всебічний розвиток творчих здібностей і щастя не в загробному світі, а вже у земному житті.

Гуманісти цього періоду становили дуже нечисленну творчу еліту, до якої входили представники різних соціальних груп. Вони звеличували людину як творця світу культури, визнаючи, що творча діяльність наближає її до Бога.

Гуманісти дійшли висновку, що для реалізації гуманістичного ідеалу необхідними є суспільні перетворення.

Саме в період Відродження розвивається літературний жанр утопії. Ідеальне суспільство, на думку останнього, має бути побудоване на таких принципах:

— в економічній сфері — відмови від приватної власності, запровадження загальної трудової повинності і централізованого розподілу виробленої продукції;

— у політичній сфері — дембкратичних засад виборності всіх посадових осіб; -

— у соціальній сфері — шляхом заміни станового устрою, що визначав цінність людини за її походженням, на таку ієрархію, де б місце людини визначалося мірою її освіченості та суспільної значущості виконуваних обов'язків;

— у сфері культури — створення загальнообов'язкової системи освіти та виховання, державної підтримки розвитку наук.