38. Філософія г.Сковороди.

Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) – видатний філософ, поет, просветитель-гуманіст. Результатом філософування Сковороди є не знання, а життя.

Його філософські твори можна поділити на 4 цикли:

I – праця “Наркіс. Разглагол о том: Узнай себе”.

II – до якого входять декілька робіт, зокрема “Дружня розмова про душевний світ” 1775 р.

III – “Ікона Алківіадська” та інші.

IV – “Сварка архістратичи Ікхайла з Сатаною про те, чи легко бути благим”.

Центральне місце у філософському вченні Г. Сковороди посідає принцип самопізнання. Філософ, спираючись на традиції східно-християнської філософії, розуміє акт самопізнання не як гносеологічний, а як онтологічний процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. Результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а перетворення людини, її уподібнення до Бога.

Основні елементи філософської системи Г. Сковороди:

1) учення про дві натури та три світи.

Усе існуюче, на думку Сковороди, поділяється на три специфічні види («світи»):

• великий (макрокосм) — це світ речей, Всесвіт;

• малий (мікрокосм) — це людина;

• символічний — це Біблія. Вона постає як самостійна реальність, що забезпечує людині можливість досягнення Бога. Через цей світ Бог являється людині.

Саме людина, мікрокосм с центром, у якому сходяться і набувають свого значення всі символи макрокосму й Біблії. У кожному із трьох світів існують водночас дві натури: «видима» і «невидима». Для великого світу — це зовнішній вигляд речей та їх внутрішня прихована сутність; для людини — це тіло і душа; для символічного світу Біблії — відповідно текст і прихований в ньому Божественний сенс.

Практичний досвід, який Сковорода вважав джерелом усіх знань, привів до критики релігійних догматів; він піддав сумніву окремі положення Біблії, хоча йшукав в ній духовне начало.

2) учення про споріднену працю та «нерівну рівність». Г. Сковорода вважав, що для кожної людини існує «споріднена праця» — заняття до душі. Це призначення визначається Богом, але тільки сама людина може його розкрити. На думку Г. Сковороди, у цій «спорідненості» легко пересвідчитись: якщо праця дає задоволення під час її виконання — це і є «спорідненість». Традиційні ж суспільні критерії — матеріальні достатки, високий статус — тут не діють.

Отже, всі люди рівні в тому, що своя «споріднена праця» є для кожної Людини. А нерівні вони в тому, що ця «спорідненість» у кожного своя, в кожного вона має свою специфіку і по-різному розцінюється з точки зору інших людей;

3) учення про самопізнання. На думку Г. Сковороди, самопізнання — це шлях до щастя. Тільки заглибившись у себе, пізнавши власну «невидиму» натуру, людина може розпізнати свою «спорідненість» і після цього відповідним чином скоригувати своє життя. З цим пов'язане притаманне філософії Сковороди акцентування ролі серця як рушія душевного життя людини, як сили, що визначає шлях усіх життєвих перетворень. Серце тут розглядається як джерело людського у людині, воно є «органом самопізнання», саме тією силою, яка веде людину шляхом самовдосконалення;

4) учення про щастя. Г. Сковорода вважав, що щастя є «необхідною необхідністю». Щастя, на думку філософа, насправді дуже легко знайти. Для цього треба тільки відкинути поширені уявлення про щастя як славу і багатство, а розуміти щастя перш за все як стан внутрішнього духовного спокою. Досягти щастя, за Г. Сковородою, можна в першу чергу через заняття «спорідненою працею».

Гуманістичні, демократичні та просвітницькі ідеї Г.Сковороди вплинули на розвиток передової філософії та сусп.-політ. думки України, а його поетична спадщина заклала підвалини класичної української літератури.

Відповідно до своїх філософських переконань Г. Сковорода провадив мандрівне життя. Його вчення стало однією із засад національної духовної традиції.