23. Предмет, основні поняття та принципи філ. Екзистенціалізму

Екзистенціальна філософія-одна із найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Вона виникла як особливий напрямок у німеччині і данії після 1-ої світової війни і отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у франції і іспанії. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями. Основними поняттями цієї філософії є: існування, тривога, розпач, закинутість, абсурд, приреченість, заколот,провина, сумнів, відчай, пристрасть, свобода, сенс життя тощо. Тобто всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу- всього того що і предметом екзистенціалізму. Фундаментальним, визначальним поняттям філософії екзистен. є поняття існування. Існування на думку сартра це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття «існування» не піддається пізнаню ні науковими ні іншими методами. Таким чином «існування» як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії. Що ж до принципів філософії екзистенціалізму то їх зясував Ж.-П. Сартр у своїй праці. Всі речі розмірковує він спочатку мають сутність а лише потім існують, тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність.

24. Неотомістська філософія

Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Неотомізм отримав офіційне визнання Ватикана. Головними представниками цього напряму є Мартіен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і сус-ва, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління. Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одне. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

25. Неопозитивізм його сутність та принципи

Виникнення і формування «третього позитивізму»-неопозитивізму зв’язано з діяльністю такихз філософів як Шлік, Нейрат тощо. Сутність неопозитивізму-у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знанняя, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають на думку філософів цього напрямку лише природничі науки які отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів.філософія не може бути наукою оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами. Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналізму. Принцип редукції-зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Принцип верифікації-це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза. Принцип конвенціоналізму-принцип домовленості, «договору». Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається «домовленість».