Функції грошей в умовах інфляції

Знецінені інфляцією гроші витісняються з функції грошей як засобу обігу. На їх місце приходять сталі іноземні валюти, якісні товари та бартерні операції, що загалом збільшує затрати обігу і провокує нееквівалентність обміну. При цьому діє така закономір­ність: чим вищі темпи інфляційного процесу, тим більшими стають затрати сфери обігу.

За умов інтенсивної гіперінфляції і перманентної втрати купівельної сили гроші не можуть виконувати функцію нагрома­дження. Хоч вони і високоліквідні, але постійно втрачають свою купівельну силу. Тобто нагромадження вартості у грошовій формі обмежується до таких розмірів, що не задоволь­няють потреб розширеного відтворення.

Проблемною стає і функція платежу. В основі цієї функ­ції лежить насамперед еквівалентність купівельної сили позиченої і поверненої після позички суми.

Функцію світових грошей українська гривня ще не вико­нує. Лише після майбутнього досягнення нею статусу вільно кон­вертованої валюти стають можливими міжнародні платежі і розра­хунки, систематичне обслуговування частини зовнішньоекономіч­ного обороту та інші операції.

Вітчизняний і зарубіжний досвід долання інфляції

У західній економічній ду­мці склалося кілька наукових течій, досвід яких можна об'єднати у два фундаментальні напрями: економічний, або кейнсіанський, та інституціональний, або монетаристський.

Думка, що інфляція є наслідком дії всієї сукупності пев­них економічних факторів породила кейнсіанський підхід до подо­лання інфляції за допомогою реалізації комплексу економічних важелів. В тому числі і активного втручання держави в обмеження надлишкового попиту, який ще називають ефективним попитом. А саме: попитом з боку держави, приватного бізнесу й населення. За умов граничної зайнятості усіх факторів виробництва (вироб­ничих потужностей, використання матеріальних і сировинних ре­сурсів та робочої сили) зростання будь-якого компоненту сукупно­го попиту веде до інфляційного розриву між товарною і грошовою масою, який заповнюється інфляційним зростанням цін. Виходячи з надмірного попиту, кейнсіанці зосереджували антиінфляційні заходи на зменшенні ділової активності, насамперед, державного сектора економіки, скороченні державних замовлень, обмеженні кредиту шляхом підвищення банківського процента, підвищенні ставок оподаткування та ін. У політиці дефляції активна роль від­водилась державі і в інших сферах регулювання, в тому числі у складанні стабілізаційних заходів щодо затрат, «заморожування» заробітної плати та зменшення інших елементів ефективного по­питу.

При цьому кейнсіанцям першим належить оцінка повзу­чої інфляції як позитивного явища. І лише на вищих стадіях вона набуває руйнівного характеру. Це підштовхнуло державу до збі­льшення контролю за її перебігом і до впровадження державного регулювання темпів інфляції з метою утримання в межах безпеки. Дж.Кейнс і його послідовники вважали, що активним втручанням у економіку і грошо­во-кредитну політику держава здатна стимулювати розширення попиту, внаслідок чого зросте пропозиція і зайнятість без підви­щення цін. Умовами ефективності такої політики мають бути:

а) вільна конкуренція на ринку і дія механізму ціни рівноваги;

б) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої сили;

в) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку.

Інституційний напрям став ідеальною підставою монетаристського підходу до інфляції як наявності в обігу надлишкової маси грошей. Тому монетаристська антиінфляційна політика пе­реважно зосереджується навколо монетарної політики національ­ного (центрального) банку.

Узагальнюючи вітчизняний та світовий досвід, важливо зосередитися на першочергових проблемах подолання диспропорцій у суспільному виробництві та проведенні активної матеріало-зберігаючої і енергозберігаючої технічної політики.

Зволікання чи нереалізація стабілізаційних і антикризових заходів нині набуває ваги державної безпеки та виживання абсолютної більшості населення України. Кінцевою метою антиінфляційних заходів має стати формування високоефективного народногосподарського комплексу, поетапний комплексний підхід до соціально зорієнтованої ринкової економіки, органічне поєд­нання державного і приватного інтересів у розвитку комплексів та галузей виробництв, що пов'язані з перспективами технологічного переозброєння галузей, розгортання конкурентноспроможних ви­робництв, формування експортного потенціалу, а також стимулю­вання виробників і оздоровлення довкілля.