Тема 5. Політична опозиція в Україні

В Україні триває процес становлення нової політичної системи, поштовхом до чого слугувала зміна конституційних рамок, які окреслюють порядок взаємодії основних інститутів держави та розподіл їхніх повноважень. На сьогоднішній день Конституція зафіксувала статус-кво чергового етапу розділення влади між інсти­тутами президентства, парламенту та уряду. Парламент набув більшого значен­ня у процесі формування уряду, а уряд – у впливі на органи виконавчої влади, але водночас і Президент продовжує зберігати свій вплив на цей та інші процеси. Всі інститути влади, поза виконанням функцій врядування, виступають ще й суб’єкта­ми запеклої політичної боротьби.

Внутрішня ситуація в Україні далека від стабільної і легко прогнозованої. У післяреволюційний період зберігається значна інтенсивність суспільно-політичних процесів, триває політична боротьба. Попри те, що характер відносин між владою і опозицією змінився, – вони стали більш прозорими, публічними, набір альтернатив залишився тим самим. Демократизація влади, начебто, відкриває гарні перспективи, але питання демократизації країни стає не менш актуальним і складним.

Очевидно, що українська парламентська опозиція, представлена сьогодні фракціями Блоку Юлії Тимошенко і Народного союзу “Наша Україна”, в основному відпо­відає цим ключовим положенням. Попри те, що дехто з представників опозиційних сил продовжує користуватися риторикою, притаманною непримиренній опозиції, загальна лінія їх поведінки базується на прагненні перебувати в межах політичного істеблішменту і не виходити за рамки легітимного політичного процесу.

Втім, реальність – річ складна, нелінійна. З огляду на розподіл влади між прези­дентом і парламентом у парламентсько-президентській республіці прем’єр-міністри і їхні кабінети стають більш сильними, а тому можуть приділяти менше уваги запитам окремих груп населення. На думку відомого американського політолога Сеймура Ліпсета, прем’єр-міністр, за яким стоїть парламентська більшість, має у своєму розпорядженні набагато більшу владу, ніж американський президент. Такі парламенти голосують переважно за підтримку бюджетів, законопроектів і політичних рішень, запропонованих урядом. На відміну від них, парламентарі від опозиції незва­жаючи на свободу дискутувати, критикувати або голосувати проти політики виконав­чої влади рідко коли можуть на неї суттєво вплинути. Тому головне завдання опози­ції – кваліфікована робота в парламенті із застосуванням усіх доступних інструментів, робота, метою якої є розробка альтернативних підходів до політики уряду, моніторинг і контроль за діяльністю влади та ретельна підготовка до майбутніх виборів. Лише за таких умов опозиція має в демократичному суспільстві шанс стати владою.

Політична опозиція поставлена в ситуацію, в якій вона змушена ситуативно визначатися стосовно дій політичних фігур різних полів. Формально існує можливість виокремлення двох ліній ідентифікації опозиції як такої – стосовно парламентської більшості та урядової політики, з одного боку, і стосовно політики, що виробляється Президентом України, – з іншого. Якщо опозиційність парламентської меншості стосовно більшості та уряду є опозиційністю як такою, то вироблення лінії відносин з главою держави завжди залишатиметься відкритим питанням, відповідь на яке залежатиме від політичного змісту та політичних намірів опозиції. Зайве гово­рити, що визначальними й домінантними в цьому процесі завжди будуть політичні інтереси.

Гра проти всіх викристалізовує опозицію, але водночас вона може відрізати їй шляхи до підтримки. Президент подеколи може виступати як політичний партнер опозиції, тому що навіть незгода з ним з якихось питань не виключає можливості скористатися тими інструментами впливу на політику, які є в його розпорядженні (наприклад, право вето при прийняті Верховною Радою законів). Також вона може підтримувати позицію Президента з кадрових питань або й пропонувати йому своїх людей, адже відповідно до Конституції він має свою квоту на не останні посади в уряді – міністра оборони і міністра закордонних справ, він призначає й звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах та при міжнародних організаціях, як і половину складу Нацбанку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного суду України, Генерального прокурора.

За бажання опозиція може наполягати на висуванні на ці пости своїх представників.

Зрозуміло, вибір лінії поведінки – консенсусність (лояльність) чи конфліктність (непримиренність) – у даному разі щодо політики та ініціатив глави держави-за­лежить зазвичай від політичних міркувань. Як правило, в разі, якщо опозиція зробить вибір на користь послідовно конфліктної лінії у стосунках із Президентом, просування будь-яких ініціатив ускладнюватиметься для обох сторін.

Визначення поведінки опозиції щодо уряду та виконавчої влади так само залежить від політичної ситуації. В країнах із поступальним політичним розвитком, де відмінності між політичними силами не є доконечно гострими, а режим залишається стабільним, відносини між урядом і парламентською меншістю не мають характеру глибокого і перманентного протистояння. В таких країнах, де в ході розробки і провадження державної політики між різними силами не виникає принципових розбіжностей (аж до зовнішньостратегічних переорієнтацій), зміна влади відбувається без потрясінь для суспільства, й опозиція задовольняється досягненням своєї мети за, сказати б, м’якого, поблажливого ставлення до дій попереднього уряду (як це відбувається, наприклад, у багатьох країнах Старої Європи).

Все ж наголосимо, що метою опозиції є прихід до влади, тому вона самостійно визначається з позиціонуванням, вибором моделі поведінки стосовно різних владних і політичних акторів. Таке самовизначення не може бути пов’язане з будь-якими законодавчими вимогами і регулятивами. Визначальний чинник вибору лінії поведінки опозиції завжди лежатиме в площині електорального вибору, звідки й витікає її висока відповідальність за свої дії. Активне здійснення опозицією діяльності в різних сферах партійного будівництва, розробка альтернативної політики та нарощення її електорального впливу наближає її шанс легітимно отримати владу.