3. Формотворчі чинники держави

Держава відрізняється від інших ланок політичної системи наявністю:

органів, які здійснюють верховну владу і поширюють її на все населення;

права, тобто сукупності обов’язкових правил поведінки, встановлених або санкціонованих державою;

певної території, на яку поширюється влада, юрисдикція даної держави.

Існування, розвиток і зміна форм держави, політичних інститутів і режимів, що її утворюють, відбувається на економічній базі, на основі розвитку продуктивних сил і соціально-класової структури. Так, наприклад, економічно ефективніша, ніж праця рабів, праця селян у феодалів сприяла переходові від рабовласницької держави до феодальної. Своєю чергою, сучасна науково-технічна і технологічна революція радикально змінила продуктивні сили, продуктивність праці. Держава одержала значні матеріальні ресурси для пом’якшення соціально-класових відмінностей і конфліктів, а водночас відбулася демократизація політичних режимів і форм правління. Сама форма держави також постійно впливає на можливості розвитку та становище індивіда і громадянського суспільства. Тому в державах відбувається постійне вдосконалення окремих елементів форми, а іноді й радикальні перетворення. Отже, актуальним залишається висновок

Та чи інша форма державного устрою відображає зв’язок центральних і місцевих державних органів, відносин окремих частин держави між собою і з державою в цілому. Вирізняють дві основні форми державного устрою: унітарну й федеративну державу.

Унітарна держава – централізована держава, в структурі якої не самостійні утворення, а адміністративно-територіальні одиниці.

У національному відношенні унітарні держави монополізовані, національні меншини в них не мають своїх державних автономних утворень (Польща, Швеція, Фінляндія, Франція та ін.).

Федерація – це об’єднання автономних структур (штатів, кантонів, республік, земель), які мають державну самостійність і для яких характерні національні, соціально-економічні, територіально-історичні відмінності.

Законодавчою владою за федеративного устрою володіють федерація та її суб’єкти, які мають свої структури влади. Федеративними є такі держави, як Канада, США, ФРН, Швейцарія та ін. В Україні свого часу виступав за федеративне влаштування державного управління М. Драгоманов. Він був одним із теоретиків, які розробляли питання політичної перебудови Російської імперії на засадах федеративного принципу, подібно до Швейцарії чи Північноамериканських штатів.

Конфедерація – союз самостійних держав для досягнення конкретних спільних цілей.

Конфедерація не має центральних органів влади, єдиної конституції, громадянства, грошей тощо. Здебільшого конфедерація – перехідний етап до федерації як єдиної держави.

Форму правління визначають правовий статус вищих органів держави, їхні структура і взаємні відносини. При цьому головною ознакою держави є законне, формальне джерело влади. У монархічній державі формальним джерелом влади виступає особа монарха; у республіці – народ чи більшість народу. Основні форми правління (власне, дві) можуть мати різні підвиди; наприклад, монархія може бути деспотичною, абсолютною, конституційною, парламентською; республіка – аристократичною, парламентською, президентською та ін.

Політичний режим – це сукупність методів і способів управління.

Він характеризує політичне становище в державі – ставлення державної влади до індивіда, громадських інститутів, етнічних спільностей, ступінь політичних свобод, відносин особистості й влади. Політичний режим у широкому розумінні належить також і до структур громадянського суспільства, характеризуючи політичну систему в сукупності, але визначальна роль належить йому саме в державній системі. Політичний режим обумовлений:

співвідношенням класово-політичних, а також національних сил (у ситуації антагоністичної рівноваги цих сил державна влада як посередник одержує відносну самостійність, що сприяє утворенню абсолютної монархії, деспотичних, диктаторських, тоталітарних режимів);

політичною зрілістю індивіда і громадського суспільства, яка тісно пов’язана з історичною спадщиною, традиціями, попередніми формами і елементами держави, ефективністю політичних інститутів суспільства;

умовами геополітичного оточення (режими сусідніх держав; зовнішньополітична орієнтація, ступінь надійності кордонів і т. д.);

особистістю керівних державних діячів, політичних лідерів.

Політичні режими характеризуються ставленням державної влади до ухвалених нею ж законодавчих актів, відповідністю політичної практики конституціям і деклараціям. У сучасному світі чітко проявляється орієнтація на демократичні режими з участю більшості народу в діяльності держави.

Сучасні вчені й політики демократичного спрямування виходять із того, що правову державу повинні творити самі люди Творити, привчаючи себе до думки, що закон – це закон, обходити його не можна ніколи, ні за яких обставин, навіть із найшляхетнішою метою. Правосвідомість народу – вирішальний чинник забезпечення верховенства закону в житті суспільства. Підкоряти себе законові у правовій державі повинні влада, і громадянин. Отже, формуючи правову державу в Україні, слід використовувати світовий досвід і все позитивна що було в нашому минулому. Саме на це спрямовує й Конституція України, в ст. 1 якої зафіксовано: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава».

Що ж до проблеми майбутнього держави, існують думки, що вона не є вічним явищем, оскільки продуктивні сили вже в наш час переростають державні кордони, пробивають собі дорогу до створення світового господарства. За відмирання держави виступають транснаціональні монополії, хоча колишні колоніальні народи переживають ейфорію національної державності, тоді як «стара Європа» прямує до об’єднання і зняття всіляких бар’єрів. На користь прагнень до спільності наро­дів і держав свідчать численні перспективні тенденції в сучасному світі: міжнародна правова діяльність, демократизація держав, формування об’єднань держав і міжнародних організацій. Ці тенденції стимулюють одвічне прагнення людства до єдності, гуманного та безпечного спільного життя народів. На зміцнення спільних рис спрямовано й нове мислення в політичній діяльності провідних держав світу. Отже, держава буде дедалі більшою мірою ставати перехідною формою від держави до недержави, а діяльність державних органів набуватиме неполітичного характеру; відтак поступово відпаде потреба в державі як особливому політичному інституті. Для цього, звісна річ, знадобиться багато часу. Отже, ще довго для більшості людства актуальними будуть завдання зміцнення і розвитку національної державності.