3. Політична стабільність і конфлікти

Стабільність ( від лат.stabilis – постійність) – це характеристика стану політичного життя всередині держави та в системі міжнародних відносин. Об’єктивною стороною стабільності і її складової частиною є відсутність політичної напруги. Стабільність – це політична рівновага.

Політичний конфлікт (від лат.conflictus – зіткнення) – це зіткнення, боротьба політичних протилежних поглядів або антагоністичних сторін (партій, класів, етнічних груп, релігійних об’єднань, держав).

Політичні конфлікти визначаються політичною напругою, тобто особливим станом суспільного життя на ґрунті загострення протиріч.

Існують наступні ознаки стану політичної напруги:

1) поширення серед населення невдоволення існуючим становищем ( інфляція, зростання цін, злочинності, загострення екологічних проблем тощо);

2) втрата довіри до влади, зниження відчуття безпеки, поширення песимістичних настроїв.

Напруга виявляється не лише в суспільних настроях, але й у масових діях (ажіотажний попит, міграції населення, активізації діяльності суспільно-політичних рухів у боротьбі за владу, мітинги, демонстрації, страйки).

Треба мати на увазі, що політичні конфлікти і політична напруга є процесами, які проходять певні стадії.

1-а – передконфліктна ситуація, якій властиве загострення протиріч сильніше, ніж звичайне зіткнення інтересів протилежних сторін. Конфлікт існує в прихованому (імплітаційному) вигляді.

2-а – конфлікт у неприхованому вигляді. При цьому політична напруга вкрай загострюється, з’являються її небезпечні зони і вогнища.

3-а – подолання конфлікту. За певних умов політичні конфлікти набувають тенденції до послаблення. Подолання конфліктної ситуації може відбуватися само собою, коли стихійно зникають причини конфлікту через зміну обставин. Конфлікт може бути усунений також свідомою діяльністю однієї або всіх конфліктуючих сторін. Це передбачає досягнення згоди на ґрунті взаємних поступок.

З точки зору найпоширенішої загальної класифікації політичних конфліктів вони поділяються на такі:

1. Формаційні:

а)між новими ПС і старими виробничими відносинами;

б)між антагоністичними класами в боротьбі за владу;

в)революція (вона є і конфліктом і способом його розв’язання).

2. За сферою впливу:

а)національні, етнічні, релігійні, військові, дипломатичні, соціально-економічні;

б) локальні і глобальні (міждержавні і внутрішньодержавні).

3. За характером конфлікту:

а)мирні (урядова криза, страйк, демонстрація, мітинг);

б)збройні ( війна, революція, повстання).

4. За проявом:

а)явні;

б)приховані;

в)латентні.

Згідно теорії конфлікту Ральфа Дарендорфа (нім. соціолог, 1929 р.н., університет м. Констанц, Лондонська Вища укономічна школа), яку він найповніше виклав у праці “Клас та класовий конфлікт індустріальному суспільстві” (1957 р.):

1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни – постійні та наявні скрізь;

2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт – постійний супутник суспільного розвитку;

3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;

4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.

Звідси, конфлікти взагалі та політичні конфлікти зокрема супроводжують весь процес сучасного суспільного розвитку. Особливо зростає значення у співвідношенні між ступенем стабільності та конфліктності в суспільстві на стадії його трансформаційних змін. Саме такий етап ми переживаємо з початку 90-х років ХХ століття. Тому в нашому суспільному житті, в тому числі в його політичній складовій, постійно присутні обидва компоненти взаємодії – співробітництво і конфлікт. Головне не в тому, щоб ліквідувати конфліктну складову – зробити це практично неможливо, а в мінімізації нестабільних факторів політичного розвитку і пошуку та посиленні тенденцій, спрямованих на консенсус і ефективну співпрацю між різними політичними силами.