2. Функції держави та структура державної влади

Специфіка самої держави розкривається в змісті її функцій. Діяльність кожної держави переслідує дві групи завдань: 1) необхідні для існування всього суспільства; 2) специфічні, що випливають із протиріч між державними інститутами і підпорядкованими їм соціальними верствами.

Функції держави, їхні зміст і пріоритет змінюються залежно від історичної епохи, типу і форм держави. Існують відмінності і в тлумаченні функцій держави політичними теоріями. Так, марксизм (радикалізм) дотримується концепції, що є функції держави, які служать правлячим класам, а є такі, котрі служать усім мешканцям даної країни. У західній соціології переважає думка, що кожна функція містить як загальнонаціональні інтереси, так й інтереси соціальних (у тому числі правлячих) груп, не виокремлюючи відмінності в самостійні функції. Загальноприйнятим у політології є поділ функцій держави на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції держави:

гарантування безпеки громадян і суспільства, розвиток законодавства, утвердження законності й правопорядку;

захист економічної основи суспільства, всієї багатоманітності власності;

регулювання соціальних конфліктів і класових протистоянь, забезпечення узгодженості інтересів і потреб індивідів та соціальних груп;

контроль за освітою й вихованням, сферою культури, регулювання відносин етнічних груп і національна консолідація;

гарантування демографічної та екологічної безпеки, розумного використання природних ресурсів, збереження людей.

Зовнішні функції держави покликані вирішувати такі завдання: захист інтересів і суверенітету держави в усіх сферах міжнародних відносин; з’ясування й реалізація міждержавних і міжнародних інтересів через дипломатичні відносини і служби, а також участь у роботі міжнародних організацій, союзів, об’єднань (ООН, ЄС, НАТО тощо).

Для реалізації державних функцій необхідно мати державний апарат, певну структуру державних органів. Ця структура змінюється залежно від різних типів держав і політичних режимів, але в будь-якому разі вкладається в поняття «державна влада».

Державна влада – здатність системи державних органи підкоряти собі, розпоряджатись і управляти всіма підлеглими її юрисдикції громадянами, організаціями та установами, здатність видавати обов’язкові для всіх закони та інші нормативні акти й забезпечувати їх виконання.

Завдання кожної держави – створити таку систему публічної влади, яка здатна забезпечити: одержання, аналіз і систематизацію необхідної інформації; узгодження інтересів різних груп у межах суспільного устрою; оптимальну систем підтримання громадського порядку.

У структурі державної влади вирішальним е питання про організацію влади, а саме: про суб’єктів влади та їх концентрацію в одній особі (монарх, диктатор) або ж в одній інстанції влади; про поділ влади та її розмежування. У розвинених країнах сучасного світу міцно утвердився демократичний принци влади, який передбачає систему функціонування незалежних відповідних органів, що обмежують і врівноважують один одного.

Законодавча влада – це система органів формування законодавства держави.

Головні стадії процесу формування законодавства:

законодавча ініціатива, суб’єктами якої можуть бути різні організації громадянського суспільства, депутати, голова уряду, уряд і судові інстанції;

підготовка законопроекту в різних законодавчих органах, урядових і судових інститутах;

обговорення законопроекту в органах законодавця та його підрозділах, а також загальнонародне обговорення;

схвалення законодавчого акта та його публікація. Після прийняття закону в парламенті його найчастіше санкціонує глава держави, який може мати право відкладного чи абсолютного вето. Особливо це характерно для президентських республік. У парламентських державах парламент як вища влада здійснює контроль над урядом, що затверджується парламентом і відповідальний перед ним. У президентських республіках, поряд із парламентом, ці та подібні функції здійснює і президент.

У складній системі інститутів державної влади суверенітет народу за демократичних режимів становлять органи законодавчої влади – обрані народом парламенти, національні збори, конгреси, верховні ради тощо. Глава держави та уряду в межах конституційних норм також може володіти певними законодавчими правами. За диктаторських, тоталітарних режимів і військової диктатури законодавчі органи або зберігають свої формальні права, або ж вони взагалі ліквідуються, і тоді законодавство, як і в абсолютній монархії, узурпує глава держави або уряду.

Виконавча влада – це система органів управління державою.

Термін запропонував англійський філософ Дж. Локк, а політичну концепцію розробив Ш.-Л. Монтеск’є. З початком виокремлення виконавчої влади її суб’єктом був монарх і підлеглий йому апарат чиновників. У сучасних парламентських державах (парламентських монархіях і республіках) виконавча влада належить голові уряду (президентові, монархові) та урядові на чолі з прем’єр-міністром.

Із переходом від обмеженої монархії до парламентської форми правління утворюється дуалістична форма виконавчої влади – не підзвітний парламентові глава уряду – монарх (у Великобританії, Іспанії, Норвегії, Швеції та інших державах) або президент республіки (у Франції, Мексиці, Фінляндії) та незалежний уряд на чолі з прем’єр-міністром, що його утворює парламент і який цьому парламентові підзвітний. Президента громадяни обирають прямим голосуванням, забезпечуючи йому в такий спосіб незалежне джерело легітимації. Монократична, або президентська, форма виконавчої влади виражається в концентрації влади в руках однієї людини, яка одночасно є главою держави і главою уряду та обирається на загальних виборах. У США протягом тривалого часу така система себе виправдовує. Запровадження ж президентської форми правління в країнах Латинської Америки і в ряді країн Африки призвело до порушення рівноваги на користь виконавчої влади. У парламентських республіках президента обирають парламент або колегія виборців, основу якої становлять депутати парламенту (Італія, ФРН).

Судова влада – система органів суду й конституційного нагляду.

До судової системи належать місцеві й вищі органи судової влади, які діють від імені держави, захищаючи інтереси громадян і суспільства, передбачені Конституцією права і свободи, недоторканність особистості та її власності. Конституційний контроль здійснюють, приміром, суди всіх інстанцій (США, Мексика, Японія); Верховний суд (Індія, Колумбія); спеціальні конституційні суди (Австрія, Італія, ФРН, Росія, Україна); Конституційна рада (Франція).

Особливу систему в функціонуванні держави утворює місцеве самоврядування, яке є дуже різним у різних державах, але має однакове завдання: реалізувати співробітництво індивіда, громадянського суспільства й держави. Сукупний світовий досвід демократичного розуміння місцевого самоврядуванню було втілено в середині 80-х рр. XX ст. у двох міжнародно-правових актах – «Європейській хартії про місцеве самоврядування» і «Всесвітній декларації місцевого самоврядування»

Місцеве самоврядування – політико-правовий інститут, в межах якого здійснюється управління місцевими справами; в низових адміністративно-територіальних одиницях (громадах) через самоорганізацію місцевих жителів за згодою і допомогою держави.

Система органів демократичної влади створювалась у тривалій боротьбі громадян і держави, в перебігові революцій контрреволюцій. Як наслідок тривалої політичної боротьби, часом виникли концепції про соціальну відповідальність держави, прогресивне соціальне законодавство й податкову політику, більш справедливий розподіл національного багатства і соціальний захист громадян. Цей процес триває і досі, хоча хвиля неоконсерватизму і розкриває вади ідеології держави загального достатку (зростання бюрократичного апарату, прояви соціального паразитизму, зменшення ініціативи, ризику, індивідуальної відповідальності).

Навіть у найдемократичніших країнах не вдається повністю усунути джерела конфліктів і уникнути протиріч між суспільством, індивідом і державою. Ці протиріччя є джерелом соціальної напруги. Рівночасно вони стимулюють розвиток політичної системи, пошуки оптимальних варіантів у найважливішому ланцюзі політичної системи – державі. Тому слід звернути увагу на такий складник державної структури, як організація роботи державної адміністрації.