Тема 2. Система міжнародних відносин, її структура і середовище

1. Системний підхід до аналізу міжнародних відносин

Системний підхід став здобутком науки про міжнародні відносини в основному впродовж 50 – 70-х рр. ХХ ст. Соціолог С. Хоффман у статті “Теорія міжнародних відносин” у 1961 p. з цього приводу писав: “Ідея систем безумовно має найґрунтовнішу концептуальну основу. Вона дозволяє здійснити чітке розмежування між теорією міжнародних відносин і теорією зовнішньої політики, а також сприяє успішному розвитку як однієї, так і іншої”. Основоположником системної теорії вважається американський учений австрійського походження Людвіг фон Берталанфі. Якщо ж говорити про застосування до соціально-політичних наук, то системний підхід у цьому сенсі отримав розвиток насамперед у працях американського соціолога Толкота Парсонса й американсько-канадського політолога Девіда Істона. Основні положення системної теорії були викладені ними в дослідженнях “Головна системна теорія” (Л. фон Берталанфі), “Соціальна система” (Т. Парсонс), “Політична система” і “Системний аналіз політичного життя” (Д. Істон).

Системний підхід є усталеним напрямом методології наукового пізнання, безпосередньо сприяє адекватній постановці проблем і логічно-послідовній стратегії їх розв‘язання. Його поєднання з методами точних наук стає ще однією причиною його популярності серед учених і породжує надії щодо надання дослідженням у цій галузі належної строгості, теоретичної обґрунтованості та емпіричної верифікованості. При цьому, – зазначає російський вчений М.Косолапов, – той факт, чи є конкретна сукупність підходів і способів організації даної діяльності набором, комплексом, або системою слугує принципово важливою вказівкою на рівні спеціалізації та розвитку відповідних сфер, або виду діяльності: набір переважно свідчить про етап її становлення, система – про високий рівень розвитку. Польський учений-міжнародник Й.Кукулка доводить, що системний підхід потрібний “...з огляду на взаємозалежність всіх суб‘єктів міжнародних відносин і функціонування міжнародних систем”.

Вихідним для системного підходу є поняття “система” – за Л. фон Берталанфі, “сукупність елементів, які перебувають у взаємодіє один з одним”. Більш поширене визначення дав Т. Парсонс: “Система – це поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. І водночас воно вказує на взаємозалежність між таким комплексом і його оточенням”. При цьому кожен із елементів є найпростішою складовою частиною системи й одночасно може виступати як “підсистема” із своєю сукупністю елементів.

Поняття системи з точки зору організованості та впорядкованості міжнародного життя та функціонування міжнародних систем може вживатися в таких значеннях:

система як комплекс “взаємодій в одній площині” (концепції “балансу сил”, геополітики);

система як ієрархічний комплекс взаємозв’язків єдиного цілого (практичний варіант – аналіз процесів прийняття рішень у зовнішній політиці, державному управлінні, воєнній сфері, питаннях безпеки; аналіз процесів формування та здійснення зовнішньої політики держави);

система як багаторівневий комплекс взаємодій низки (множини) ієрархічних комплексів-суб’єктів міжнародних відносин (концепції інтеграції, стабільних структур міжнародних відносин, взаємозалежного світу);

система як процес формування нової ієрархічної цілісності з більш простих (концепції світового співтовариства, взаємозв’язаного світу тощо).

Кожна система, в тому числі й політична система та система міжнародних відносин, пов’язана, за Д. Істоном, з середовищем – тим, що впливає на систему і з чим вона взаємодіє. Розрізняють два види середовища: зовнішнє середовище (оточення системи) і внутрішнє середовище (контекст системи). Згідно системного аналізу політичного життя Д. Істона, політична система розглядається в динаміці - як цілісний організм, що знаходиться у постійній взаємодії з оточуючим середовищем і постійно “звіряє” свої “відповіді” з станом і реакцією своїх елементів (у формі політичних дій, урядових актів та інших заходів тощо). У свою чергу, ця зворотна реакція системи є початком нового циклу її взаємовідносин з середовищем, сприяє певним змінам в оточуючому середовищі, а потім продукує нові “вимоги” та “підтримки”, які потребують нових “відповідей”.

Різну ступінь складності системи відображає поняття “структура”, яке має три аспекти: 1) співвідношення елементів системи; 2) спосіб організації елементів у систему; 3) сукупність примусів і обмежень, які випливають із існування системи для її елементів.

Найважливіше, що французький соціолог М. Мерль у книзі “Соціологія міжнародних відносин” запропонував використати системну модель Д. Істона для дослідження міжнародних відносин. Це, насамперед, дозволяє дати визначення міжнародної системи як комплексу відносин між основними суб’єктами, якими є держави, міжнародні організації та транснаціональні сили. Її специфіка в тому, що вона належить до особливого типу відкритих і слабоорганізованих соціальних систем, в основі якої знаходяться переважно політичні відносини, головною ланкою яких залишаються взаємодії між державами. Тому ядром глобальної міжнародної системи є система міждержавних відносин. Далі, завдяки М. Мерлю, можна уточнити поняття “оточення”, яке постійно впливає на суб’єкти міжнародного життя (мова йде про комплекс факторів – людських, матеріальних, технічних. демографічних, ідеологічних, – які можуть впливати на зовнішню політику). Нарешті, застосування соціологічних узагальнень до дослідження міжнародних систем дозволяв сприяти розробці основних принципів розбудови міжнародних відносин на основі взаємодії між “системою” та “оточенням”.

До числа найважливіших завдань системного підходу належать: 1) розробка засобів (способів) дослідження об’єктів як систем, зокрема міжнародних систем; 2) побудова узагальнених моделей системи міжнародних відносин, моделей різних класів, які відображають специфічні властивості різних міжнародних систем; 3) дослідження структури систем міжнародних відносин. При системному дослідженні аналізований об’єкт – міжнародні відносини – розглядається як певна множина елементів, взаємозв’язок яких обумовлює їх цілісність. Основний акцент робиться на виявленні багатоманітності зв’язків, які мають місце як всередині міжнародних відносин, так і в її взаємодії із зовнішнім оточенням, середовищем. Для розуміння поведінки міжнародних систем важливо виявити а) властивості її складових елементів, б) форми передачі інформації від одних підсистем до інших, в) способи впливу одних елементів системи на інші.

У цілому базою для системного підходу виступає метод аналізу та синтезу – у найзагальнішому значенні процеси розумового розкладу цілого (системи міжнародних відносин) на складові частини (структурні елементи) і відтворення цілого з частин. Розчленування міжнародних відносин на складові частини дозволяє виявити їх будову або структуру, відокремити суттєве від другорядного, звести складне до простого. Аналіз міжнародних відносин як процесу дає змогу виокремити в них різні етапи та тенденції розвитку. Метод аналізу – пізнання окремих частин (сторін) як елементів цілісної і складної системи, сукупності всіх міжнародних відносин. Синтез, навпаки, процес об’єднання в єдине ціле частин, властивостей, окремих сторін міжнародних відносин, виділених шляхом аналізу. Синтез доповнює аналіз і перебуває з ним у діалектичній єдності.

У межах системного підходу привертає увагу структурно-функціональний аналіз як метод дослідження системних об’єктів, насамперед соціальних систем, до яких належать і різні міжнародні системи. Він ґрунтується на виділенні в різних системах міжнародних відносин структурних елементів та їх ролі (функцій) відносно як один одного, так і системи в цілому. Розробка цього методу зв’язана з іменами західних соціологів Т.Парсонса і Р.Мертона. Структурно-функціональний аналіз міжнародних відносин як складної системи взаємозв’язків дозволяє здійснити її всебічне, конкретне дослідження шляхом аналізу функцій (наприклад, самозбереження, інтеграції, адаптації і т.п.) окремих елементів.

Поєднання ідей системності з концепціями еволюції та розвитку закономірно приводить до постановки проблеми самоорганізації систем (синергетики) – її природи та причинності, рушійних сил, передумов початку та критичних точок (“точок біфуркації”), у яких зароджуються майбутні глибокі кризи, мутації й трансформації вже існуючих систем. Саме тут знаходиться найважливіший і потенційно продуктивний взаємозв’язок ПМВ із сферами внутрішньої еволюції суб’єктів міжнародних відносин, їх зовнішньої політики, а також з ходом і проміжними результатами процесів світового розвитку.

Важливою є точка зору французького вченого Ф.Брайларда, який зауважив, що “системний підхід потрібно відрізняти від його конкретного використання – системної теорії та системного аналізу. Системна теорія виконує завдання побудови, опису та пояснення системи і її структурних елементів, взаємодії системи та середовища, а також внутрішньосистемних процесів, під впливом яких проходять зміни або розпад системи. Щодо системного аналізу, то він вирішує більш конкретні завдання, являючи собою сукупність практичних методик, прийомів, способів, процедур, завдяки яким у пізнання об‘єкта (міжнародних відносин) вноситься певна систематизація або порядок”.

Отже, як бачимо, системний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як цілісної системи та у розумінні взаємозв‘язаності й взаємообумовленості її структурних елементів. Він являє собою сукупність загальнонаукових методологічних принципів, які ґрунтуються на розгляді об‘єктів як систем. Цими принципами є:

• необхідність виявлення залежності кожного елемента від його місця та функцій у системі;

• аналіз ступеня зумовленості поведінки системи особливостями її окремих елементів і властивостями її структури;

• необхідність дослідження механізму взаємодії системи та середовища;

• розуміння характеру ієрархічності даної системи тощо.

Таким чином, системний підхід передбачає виокремлення певної системної властивості, яка об‘єднує елементи системи в єдине ціле, систему зв‘язків, структуру, враховуючи при цьому зв‘язки і відносини із середовищем.

Водночас, системний підхід до аналізу міжнародних відносин привів до існування різних підходів до вивчення міжнародних систем, серед яких умовно виділяють традиційно-історичний, історико-соціологічний, еврістичний, змішаний та емпіричний (детальніше див.: Цыганков П.А. Международные отношения: Учебн. пос. – М., 1996. – С. 131 – 134), а також до розуміння можливості існування різних типів міжнародних систем із своїми структурами та критеріїв їх класифікації.