Тема 4. Політичне лідерство в Україні

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося в центрі уваги політичної науки й практики.

Сучасний образ політичного лідера значною мірою зумовлений тими трансформаційними процесами, які відбуваються в Україні, і, певним чином, є віддзеркаленням політичної свідомості мас. Майже до кінця 1980-х років, уже в умовах перебудови не існувало суб’єктивних передумов у вигляді можливості політичного лідерства. Демократизація суспільства, виникнення політичного плюралізму, підвищення політичної культури громадян вперше проклали дорогу для можливої реалізації політичних лідерів. Безсумнівно, все, що нині відбувається в інституті політичного лідерства, ще не досконале тому, що ще не зовсім здорове наше суспільство.

В умовах демократизації та децентралізації політичних сил, на думку українського політолога Д.Видріна, значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних і впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, “який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (у межах території міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей”.

В основі цього явища – буденна свідомість, уявлення, які формуються в процесі соціального розвитку людини і містять характеристики найбільш значущих політичних діячів минулого, актуальні соціальні й економічні цінності суспільства, традиції політичної культури тощо. На індивідуальній своєрідності стереотипів сприйняття особистості політичного лідера позначаються наявні в буденній свідомості уявлення, обумовлені культурою, соціальним середовищем, системою виховання, які складають певний лідерський архетип. Зміст архетипу або ієрархію якостей політичного лідера у свідомості мас можна вважати однією з основних характеристик групового (національного, регіонального, класового) менталітету.

В цілому, оскільки є влада і лідерство, неминуча і боротьба за лідерство, в умовах зміцнення незалежності й суверенітету України, розбудови її державності теж відбувається досить гостра боротьба за політичне лідерство. Принципово важливо, наскільки її методи цивілізовані, адекватні вимогам демократії. Згідно Конституції України від 28 червня 1996 року і реально загальнонаціональним лідером є президент – глава держави, обраний на основі волевиявлення народу. Своє історичне покликання президент як загальнонаціональний лідер зможе реалізувати за умови підтримки його всіма політичними силами, метою яких є незалежна могутня держава.

Формування морально й інтелектуально розвиненої особистості сьогодні – це високоякісна демократія і цивілізована державна політика завтра. Справді вільною і справді незалежною Україна може стати лише за умов становлення і зміцнення у суспільстві стійкої, життєздатної традиції цілеспрямованого виховання у людини почуття власної духовної гідності – воно не просто забезпечує їй імунітет проти “вуличного плюралізму”, а є найпершою й основною аксіомою правосвідомості і політичної культури особистості, включаючи й особистість політичного лідера. Ця традиція, а ми є свідками перших її паростків, і започатковує перехід від авторитарного лідерства (яке передбачає одноосібний спрямовуючий вплив) до демократичного лідерства (яке залучає людей до спільного управління суспільними справами), а якщо ширше – то і до формування розвинутого демократичного менталітету українського народу.

Досвід країн на пострадянському просторі (Україна не виняток) свідчить, що політика в них страждає на численні “дитячі хвороби”, серед яких, насамперед, неадекватність наявної еліти та її політичних лідерів вимогам часу і потребам суспільства.

Політична історія України останніх шістнадцяти років – це, серед іншого, і непроста історія трьох президентів і вже більше десяти урядів, становлення політичних лідерів та політичної еліти, реформування владної системи, інститутів правової держави і громадянського суспільства.

Відійшли в історію президенти і перший – Л.Кравчук, і другий – Л.Кучма. Останній залишив авторитарну модель суспільно-політичного устрою, пограбовану кланово-сімейним оточенням (і не тільки!) країну, що посіла у світі одне з перших місць серед найбільш корумпованих держав. Задля справедливості: за президентства Л. Кучми відбулася стабілізація економіки, помітно підвищилися темпи економічного зростання, вдалося не допустити серйозних етнічних і локальних конфліктів.

Вибори третього Президента України в грудні 2004 року у суспільній свідомості пов’язуються з визначенням нової перспективи розвитку держави, нової якості як держави, так і суспільства. Після цих виборів спостерігаються суттєві зміни в масовій свідомості. Як бачимо, останнім часом особливо виріс інтерес широкого загалу до особистостей, які стоять біля керма влади. Незадоволення таким перебігом та розвитком політичних і соціальних перетворень в Українській державі сьогодні, все більше спонукає людей замислитися над тим, як обрати такого лідера, який зміг би покращити стан справ у суспільстві, краще виконувати повноваження, які на нього покладаються. Все це значно підвищує інтерес серед широких верств суспільства до феномена політичного лідерства.

Однак не минуло й року, як тенденція переваги соціального песимізму повернулась на висхідні позиції, зросла кількість людей, у яких переважають відчуття тривоги, розгубленості, безвиході, недовіра і розчарування у владних структурах, конкретних політичних лідерах. Насамперед це стосується Президента, а також уряду і Верховної Ради. Помітно посилились негативні зворотні тенденції, зокрема, такі як антиринкові настрої, послаблення західних геополітичних тенденцій, прагнення України до вступу в Північноатлантичний альянс, збільшення питомої ваги прихильників ідеї приєднання України до союзу Росії і Білорусі.

За даними соціологічних опитувань, найпомітніше зростання демократичних настроїв на початку 2005 року зафіксовано за такими показниками, як довіра Президентові, уряду, Верховній Раді, партії і партійним лідерам; усвідомлення власної політичної ефективності – впевненості, що й “прості” громадяни можуть впливати на політичні процеси в країні; підвищення соціального оптимізму – очікування і впевненість у тому, що ситуація в країні поліпшиться.

Проте політична історія свідчить, що лише за умов демократичного суспільно-політичного устрою відкривається можливість формування політичних лідерів, в основі діяльності яких лежать демократичні цінності. Приклад тому – постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи, держави Балтії, політичний устрій яких органічно відповідає соціально-історичній потребі людей в організації їх життя.

Консолідувати українське суспільство і повернути вектор його розвитку в бік реальних демократичних перетворень може тільки першочергова і прискіплива увага влади, її політичних лідерів до створення умов суворого контролю за виконанням прийнятих (і тих, що прийматимуться) законів та демонстрація особистих зразків поведінки, які б відповідали сучасним демократичним цінностям.