4. Основні методи політології міжнародних відносин

ПМВ, як і кожна наука, використовує низку пізнавально-дослідницьких методів. Перш ніж зупинитися на їх конкретному аналізі, необхідно дати загальне тлумачення понять “метод” і “методологія”. Найдоцільніше це зробити з точки зору загальнофілософського епістемологічного підходу. Тут епістемологія – розділ філософії, який займається проблемами теорії пізнання: аналізом природи пізнання як явища, вивченням передумов виникнення пізнання як практичного процесу, закономірностей його еволюції, природи й сутності знання як явища, співвідношення пізнання та знання, реальності й знань, умов достовірності знання, пошуками визначення і критеріїв того, що взагалі слід вважати знанням.

З таких позицій, причина звернення науки до методу й методології в тому, щоб дотримуватися певних досить строгих правил і прийомів, по-перше, дослідження явищ і процесів; по-друге, роздумів над підсумками спостережень і виведення на їх підставі певних умозаключень; по-третє, перегляду раніше сформульованих положень і висновків чи то в бік відмови від них, часткового корегування або подальшого розвитку. Тільки наявність таких правил і їх строге дотримання дають змогу порівняти, сумістити, перевірити результати всіх окремих спостережень, досліджень, роздумів. Це, в свою чергу, відкриває можливості для формування науки як системи вивіреного певним чином знання, здатного необмежену кількість разів і з високою надійністю забезпечити отримання конкретних передбачуваних результатів свого застосування в схожих умовах. Наявність і використання таких правил дозволяє також визначити, і навіть достатньо точно, вірогідні погрішності або помилку спостереження, досліду, експерименту і тим самим вказати на діапазон (допустимі межі) надійності отриманого знання.

Поняття “методу” знаходиться в єдиному понятійному ряду з такими категоріями, як “метод – методологія – методика – техніка експерименту (дослідження)” тощо. Єдність ряду вказує на наявність спільного для всіх понять, що входять до нього; чисельність останніх – на присутність також і принципово важливих відмінностей.

Методом прийнято вважати сукупність прийомів і операцій, за допомогою яких здійснюється якась конкретна практична і/або теоретична діяльність. Метод виступає наслідком практики, спирається на наявні досягнення і стає вихідним пунктом та умовою наступних практичних дій і роздумів. Розуміння методу досить широке. Про методи говорять стосовно фази пізнання (методи експерименту, обробки емпіричних даних, побудови наукової гіпотези чи теорії, верифікації теорії, викладу наукових результатів); поділяють їх на філософські та спеціально-наукові, а за типом причинності – на однозначно-детерміністські, вірогіднісні, багато-багатозначні; розрізняють якісні й кількісні. Сучасні науки на певному етапі свого розвитку здійснюють глибоку філософську та практичну ревізію всіх своїх методів, що є принципово важливим кроком у зростанні самосвідомості та самопізнання даної науки, її реальних можливостей. Наука про міжнародні відносини, яка з початку 60-х рр. різко розширила арсенал своїх методів, зараз об’єктивно стоїть перед потребою і перспективою своєї ревізії.

Під методологією в сучасній науці й теорії пізнання розуміють, по-перше, учення про систему принципів і способів організації якоїсь сфери діяльності (як теоретичної, так і практичної); а, по-друге, конкретний набір, комплекс, систему принципів і способів організації даної діяльності. У цьому сенсі однаково правомірно говорити як про методологію науки, так і про методологію навчання, політичної діяльності, апаратної роботи тощо. При цьому той факт, чи є конкретна сукупність принципів і способів організації даної діяльності набором, комплексом або системою, слугує принципово важливою вказівкою на рівні спеціалізації та розвитку відповідних сфер або виду діяльності: набір переважно свідчить про етап її становлення, система – про високий рівень розвитку.

Методологія міжнародних відносин полягає в обранні дослідником тих чи інших концептуальних напрямків дослідження, принципів і підходів, що відповідають його уявленням про об‘єкт дослідження. Залежно від визначеної методики, дослідник добирає також і конкретні методи. Їх вибір визначається як загальною постановкою проблеми, так і характером наукових завдань, поставлених у дослідженні.

Стосовно ПМВ поки що правомірно говорити про завершення формування комплексу методологічних прийомів і засобів цієї науки та про перші ознаки якісної трансформації даного комплексу в систему (про це див.: Косолапов Н. Международные отношения: эпистемология и методы исследования (Введение в теорию) // МЭиМО. – 1998. – № 3. – С. 70). Методологічну базу сучасної науки про міжнародні відносини становлять загальнонаукові принципи та положення науки методології, а також широкий спектр методів, які перейшли в ПМВ як з інших наук, так і з практики.

Наслідком наукового осмислення методу як явища, а також сукупності конкретних методів і досвіду їх використання виступає методика. Це штучно створений на базі загальної методології й теоретико-методологічних положень конкретної науки комплекс методів, призначених для вирішення певного класу задач, щоб забезпечити високу ступінь стандартизації множини конкретних досліджень і отриманих на їх основі результатів з наступним використанням таких результатів у фундаментальній і прикладній науці та на практиці. У галузі ПМВ методик у повному розумінні поки що не існує, оскільки немає ясності в критеріях стандартизації. Але спроби їх створення здійснюються давно і цілеспрямовано. Найближче до методик підходять дослідження, автори яких мають на меті виявлення об’єктивних, на їх думку, кількісних характеристик явищ міжнародного конфлікту та війни (проект “кореляти війни” Д. Сінгера та напрям “кореляти конфлікту”). Фактично це підтвердження того, що наука про міжнародні відносини тільки вступає в стадію формування своєї теорії у строгому розумінні цього поняття.

Розрізняють методи формальні й неформальні, причому останні стали виділятися як клас методів лише з кінця 60-х рр. Існує “вузьке” і “широке” розуміння формальних методів. У вузькому розумінні під формальними методами мають на увазі застосування формальної логіки й математичного аналізу до вивчення чи пояснення міжнародних відносин у цілому або їх окремих явищ і процесів. У широкому розумінні – взагалі дисципліноване і жорстке використання в методиці дослідження чітко визначених понять і категорій, понятійних рядів, рівнів опису, порівняння тощо. До числа вузьких формальних методів відносяться насамперед методи моделювання міжнародних відносин у цілому або окремих їх сторін чи явищ.

Неформальні методи – це ті, що обходяться без особливо жорстких самообмежень, хоча й дотримуються кожен своїх правил і принципів. Саме вони покладені в основу сучасної ПМВ. У світлі свого відносно вільного характеру кожна з груп неформальних методів може включати значну кількість більш часткових методів і методик (політико-описовий, історико-описовий, порівняльно-історичний, аналітико-прогностичний тощо).

ПМВ притаманні такі головні дослідницькі методи або підходи – системний, діалектичний, дедуктивний, індуктивний, стратегічний, прогностичний і синоптичний.

На перетині традиційних неформальних і формальних методів виник і утвердився системний підхід – методологічний напрямок у науці, основне завдання якого полягає в розробці методів дослідження та конструювання систем різних типів і класів, у т.ч. міжнародних систем. Незважаючи на те, що в ньому багато дискусійного, він розвивається дуже швидко й інтенсивно. Завдяки йому в науці про міжнародні відносини утвердився широкий спектр розуміння визначень системи, серед яких найбільше значення мають наступне. Система – поняття, яке розкриває взаємозалежність між складовими частинами, елементами та процесами таким способом, що може бути встановлена правильність у відносинах. Іншими словами – це сукупність елементів, які перебувають у відносинах і зв’язках між собою й утворюють певну цілісність, єдність, що повністю характеризує і систему міжнародних відносин.

Діалектичний підхід – метод, що охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і сприяє об‘єктивному вивченню рушійних сил міжнародних процесів. Він полягає у сприйнятті міжнародних відносин як “динамічної системи, що перебуває в стані руху та розвитку, зумовленому її внутрішніми суперечностями, у постійній зміні форм і типів”.

Дедуктивний підхід – спосіб дослідження, що полягає у припущенні про характер конкретних елементів міжнародної системи, відштовхуючись від знань про її загальні особливості; сходження у пізнанні від загального до одиничного. Тобто в процесі дослідження конкретизуються загальні знання про міжнародні відносини.

Індуктивний підхід – спосіб судження про загальні особливості явища, виходячи зі знання про його окремі елементи. Йдеться про узагальнення конкретних знань щодо первинних елементів міжнародної системи та зв‘язків між ними. Ці два підходи доповнюють один одного.

Стратегічний (полістратегічний) підхід – метод дослідження міжнародних відносин, який полягає у формулюванні політичної концепції ефективної поведінки на міжнародній арені, визначенні цілей і засобів міжнародної політики, які відповідають нинішньому етапу міжнародних відносин.

Прогностичний підхід – метод здійснення аналізу, постановки діагнозів і гіпотез, виявлення складних довготривалих тенденцій у міжнародних відносинах. Виокремлюються три головні сектори застосування міжнародної прогностики – міжнародні економічні відносини, розвиток науки і техніки, проблеми загального миру та його умов. При цьому треба наголосити, що міжнародні прогнози дуже складні. У процесі їх розробки виділяються чотири етапи: 1) підготовчий; 2) інкубаційний; 3) оперативний; 4) реалізаційний.

Синоптичний підхід (від syn – разом, opsis – погляд, бачення) – метод, який стисло та узагальнено передає основні проблеми та труднощі бачення міжнародних відносин і тим самим створює можливості для їх теоретичного пізнання.

Окрім методів, методологія політичної науки ґрунтується на принципах, які вимагають неупередженості й достовірності при розкритті проблеми, що постала перед дослідником і випливають із первинних уявлень про об‘єкт дослідження. Розмаїтість міжнародних відносин в умовах геополітичних змін у світі на рубежі ХХ – ХХІ ст., надзвичайно насичену подіями, неможливо висвітлити, не використовуючи принцип структурування. Вивчення історичної реальності з точки зору її виникнення, етапів і механізмів розвитку, становлення та формування сучасного і майбутнього станів забезпечує принцип історизму. Він дає можливість розглядати процеси дійсності в їхньому закономірному історичному розвитку, в тісному зв’язку з конкретно-історичними умовами їхнього існування. Принцип об’єктивності виражає необхідність неупередженого, об’єктивного, наукового підходу до дійсності, її пізнання і практичного перетворення. Означає вивчення об‘єктивних закономірностей розвитку історичних процесів у сукупності фактів і подій – суперечливих, багатогранних, позитивних, негативних, типових, нетипових; забезпечує взаємозв‘язок об‘єктивного й суб‘єктивного. Науковий об‘єктивізм наполягає на тому, що міжнародні відносини мають реальний характер, а їх рушійні сили й закономірності незалежні від волі та бажань людини. Водночас суб‘єктивізм є сприйняттям міжнародних відносин як процесу та результату людської діяльності у міжнародному середовищі, що зводить дослідження до особливостей і закономірностей людської натури, яка є у них визначальною. Із суб‘єктивізму логічно випливає антропоморфізм, який полягає у перенесенні на міжнародні відносини особливостей характеру людини та їх дослідження як макроявища взагалі. Нормативізм полягає у твердженні про закономірну еталонну поведінку суб‘єктів (зокрема, це стосується мотивів, цілей та інтересів), яка дає змогу розглядати їхні дії крізь її призму. Дані принципи є фундаментом багатьох наукових концепцій, що аналізуються нижче.

Головним практичним результатом досліджень на основі наведених підходів і принципів у науці про міжнародні відносини є наукове тлумачення явищ і процесів та прогностичні гіпотези, що випливають із них.