79.Посилення системноi кризи тоталiтарного ладу (серед. 60-х— початок 80-х рр.).

В цей час міцніє та утворюється радянська опозиція, переважно більша її частина була зосереджена в Україні. Зароджується дисидентський рух, який хотів легально, ненасильницьким методом боротися з радянською владою. Дисиденти мали в своєму складі людей різних верств населення. Цей рух мав три течії: релігійна, соціальна (права та свободи людини), та радикальна (здобуття незалежності). Все це не може не підривати тоталітарний лад. Також відбуваються кризові зміни і в економічному житті СРСР. Застарілі технології, які використовувалися вже були непридатними, сировина була неякісна. Старі методи видобутку корисних копалин були неефективними. Сільське господарство, попри те що його добре фінансували також терпіло краху, планова економіка показувала свою неспроможність витягти країну з кризи, що загострювалася з кожним днем. Низький життєвий рівень населення також давався в знаки. Багато грошових ресурсів використовувалося неефективно (надзвичайно багато виділялося на зброю). Завдяки НТР світ виходить на новий рівень розвитку, а тим часом СРСР відстає своїми застарілими технологіями. Багато кваліфікованих вчених було репресовано, що також негативно впливало на подальший розвиток СРСР. Таким чином, СРСР входила в глибоку кризу, що робило її однією з найвідсталіших країн світу.

80. Етносоцiальнi процеси в урср у перiод загострення кризи радянської системи.

Період другої половини 60-х — початку 80-х років був часом суттєвих соціальних, етнічних, демографічних змін у суспільстві. На початок 60-х років вдалося подолати жахливі для України демографічні наслідки Другої світової війни, сталінських репресій та голодоморів. У 1960 р. загальна чисельність населення республіки становила 42,4 млн. чол., з яких 22,6 млн., або 53% були сільськими жителями. На початку 80-х років чи сельність населення республіки перевищила 50-мільйонну позначку.

Характерною рисою демографічних процесів були високі темпи росту чисельності мешканців міст. У 1964 р. міське населення у кількісному відношенні перевищило сільське, а на середину 80-х років воно становило вже більше 2/3 населення республіки.

Національний склад населення Української РСР зазнав суттєвих змін. Протягом 60—80-х років відбувалося скорочення чисельності титульного етносу — українців. Це було пов'язане зі зниженням народжуваності, постарінням українців, а особливо — високими масштабами в'їзду до України представників інших національностей.

За ЗО років - з 1959 по 1989 - частка українців у загальній кількості населення республіки скоротилась із 76,7 до 72,1%, в той час як відсоток росіян збільшився з 16 до 22%.

Русифікація стала державною стратегією, а головний напрям розвитку національних відносин полягав у підтягуванні етносів до мови і культури «великого російського народу».

Починаючи з XXIII з'їзду КП України і XXIII з'їзду КПРС (1966) на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави

Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Так, уперше за роки радянської влади у людей зник примарний страх голоду. Регулярно протягом усього року стали отримувати зарплату колгоспники. З 1964 р. колгоспники стали отримувати і пенсію у розмірі 12— ЗО крб. Відносно зросла купівельна спроможність населення. Але основні економічні показники, що мали гарантувати підвищення життєвого рівня населення, не виконувалися. З 1971 по 1985 р. грошова маса, яка перебувала в обігу, збільшилася в 3,1 раза, тим часом як виробництво товарів народного споживання — всього лише вдвічі, що викликало довгі черги за цими.

Наскільки низьким був добробут у 70-80-х роках свідчить той факт, що за рівнем життя Україна на початку 80-х років перебувала серед держав, що посідали 50-60 місця у світі.

Складною залишалася житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярди карбованців. У 1965—1980 рр. в Україні було побудовано 5,6 млн. квартир, 25,2 млн. чоловік одержали житло.

Що ж стосується українського села, то воно перебувало у незрівнянно гіршому становищі, ніж місто, хоча в середині 60-х років було завершено електрифікацію села, кожне двадцяте село було газифіковане. Медичне обслуговування населення хоча й поліпшилося, все ж і тут були численні проблеми. Наприкінці 80-х років в медичних закладах республіки працювало 180 тис. лікарів і понад 500 тис. медичних працівників середньої кваліфікації. Деформації в соціальній сфері посилювалися несправедливим характером розподілу суспільних благ. Отримуючи заробітну плату, яка в 2—3 рази перевищувала заробітну плату робітників та колгоспників, представники номенклатури могли придбати на них у 5—10 разів більше товарів. 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі великих партій високоякісних промислових і продовольчих товарів, призначених виключно для вищого керівництва. «Вищі інстанції» мали закриті кращі санаторії, поліклініки та лікарні, що були у віданні четвертого управління Міністерства охорони здоров'я, будинки відпочинку, пансіонати, а також мисливські господарства. Для чиновників партійно-радянського апарату зводилося поліпшене житло. Керівництво Комуністичної партії, держави, котре постійно твердило про свої наміри побудувати справедливе безкласове суспільство, насправді створило з вигодою для себе суспільство витонченої соціальної нерівності.