76. Розширення повноважень Української рср у складі срср в період десталінізації.

Даний процес полягає у розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Відповідно до загальносоюзних законів від 11 лютого 1957 р. Верховна Рада УРСР отримала право, крім затвердження бюджету республіки, затверджувати також щорічні народногосподарські плани, самостійно вирішувати питання в галузі землекористування, адміністративно-територіального поділу, будівництва. У її складі стало більше представників робітничого класу, збільшився й відсоток українців. 1959 року прийнято Закон про порядок відкликання депутатів Верховної Ради УРСР і місцевих Рад. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 березня 1946 р. Рада Народних Комісарів Української РСР була перетворена, відповідно до перейменування союзного уряду та з урахуванням міжнародної практики, на Раду Міністрів Української РСР. Народні комісаріати УРСР відповідно були перейменовані у Міністерства УРСР. У процесі десталінізації відбувався перерозподіл компетенції між союзними й республіканськими урядовими органами на користь останніх. Зменшувалася кількість загальносоюзних міністерств, а кількість союзно-республіканських збільшилася. Ліквідація зайвих та паралельно діючих установ давала змогу протягом 1954-1956 pp. скоротити апарат управління майже на 100 тис. осіб. Розширенню повноважень республік сприяв Закон СРСР від 11 лютого 1957 р. "Про віднесення до відання союзних республік розв'язання питань обласного, крайового адміністративно-територіального устрою". З Конституції СРСР було вилучено положення про те, що "до відання СРСР належить затвердження утворених нових областей та країв". За Союзом РСР залишалося лише "затвердження утворених нових автономних республік та автономних областей у складі союзних республік".

 

77. Стан економіки у другій половині 60-х – на початку 80-х років та назрівання економічної кризи.

70—80-ті роки відзначалися подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік. Союзні відомства на свій розсуд використовували багатства і трудові ресурси України. Лише вони монопольне вирішували, де, скільки і коли будувати, що в Україні виробляти та куди направляти, їх головним аргументом була економічна доцільність, хоча за цим приховувалась глибинна політика збереження радянської імперії. Першочергова увага приділялась вугільній промисловості, чорній металургії, важкому і електротехнічному машинобудуванню, військово-промисловому комплексу. В Україні вироблялося 21% загальносоюзного обсягу електроенергії, причому в республіці використовувалася лише частина, а решта передавалася до сусідніх республік і експортувалася за кордон. Вирученими за продаж електроенергії коштами розпоряджалися ті ж таки центральні відомства. Як і в попередні десятиліття, у 60-80-х роках Україна залишалася одним із найважливіших виробників зброї та різноманітних видів військової техніки. Замовлення військовиків виконували кращі підприємства, там концентрувалися найкваліфікованіші робітники, інженерно-технічні працівники, вчені, туди йшла найбільш якісна сировина і матеріали. В Україні сформувався потужний військово-промисловий комплекс (ВПК), основу якого становило керівництво армії і оборонні підприємства. Це був додатковий фактор централізації радянської економіки, що не знав ні національних меж, ні місцевих особливостей, ні республіканських кордонів і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур. Промисловість, що займалася виробництвом товарів народ ного споживання, розвивалася повільно. Більшість машин та обладнання підприємств легкої і харчової галузей промисловості застаріли, а ефективність їхньої роботи була низькою. Через це незадовільною була і якість вітчизняних товарів, багато з яких до того ж були дефіцитними.

Визрівання економічної кризи.

Згортання економічної реформи означало придушення господарської ініціативи, ледь помітної самостійності підприємств, нових економічних методів управління виробництвом, повернення командно-адміністративної системи до звичних директивних засобів керівництва. Панівним залишився екстенсивний шлях розвитку виробництва, тобто зростання обсягів досягалося за рахунок залучення додаткової робочої сили, будівництва нових підприємств на старій технічній основі, нарощування капіталовкладень, розширення посівних площ тощо. Створити комплексний міжгалузевий план не вдалося, як і поставити стимулювання у залежність від результатів праці. Замість того щоб виробничі пропорції регулювати потребами споживання, тобто ринком, соціалістична система запровадила плановість, волюнтаристськи встановлені показники. Окрім того, у 70—80-ті роки надзвичайно поширилася практика коригування планів у бік зниження. Все це перетворило країну у суспільство тотального дефіциту. Катастрофічно не вистачало металу, будівельних матеріалів, обладнання, палива, паперу, кормів, транспортних засобів тощо. Водночас вироблялося чимало нікому не потрібних речей лише тому, що вони були включені в план. Високорозвинені країни побудували постіндустріальне суспільство, вступили в технотронну еру. Україна ж у складі СРСР все ще продовжувала індустріалізацію. Але й ці процеси гальмувалися повільним вилученням з виробництва застарілого устаткування, середній вік якого 1985 р. становив 28 років.