Семчик Зем право

Загальна частина

Основні положення указу від 9 листопада 1906 р. закріпилися і розвилися законом від 14 червня 1910 р. Встановлення приватної власності на землю дало можливість заможним селянам скупити землі бідних селян і тим самим посилити концентрацію надільної селянської землі у своїх руках. Значна частина надільної землі перейшла до рук заможних селян на підставі договорів про оренду землі.

Значне місце у столипінському аграрному законодавстві посідало землевпорядкування. Згідно з указом від 4 березня 1906 р. створювалася система землевпорядних органів, яка стала провідником земельної політики царського уряду. У законі про землевпорядкування від 29 травня 1911 р. основи столипінського землевпорядкування одержали подальший розвиток. Цим законом визначалися способи поділу земельних громад, порядок виділення землі при виході з общини і перетворення різних форм землеволодіння у відруби і хутори.

Столипінське аграрне законодавство внесло істотні зміни у правовий режим селянських надільних земель. Проте воно не змінило основ земельного ладу Росії з його численними формами землеволодіння та землекористування. Повністю зберігалося поміщицьке землеволодіння, землеволодіння казни, церкви, монастирів тощо. І в селянському надільному землеволодінні зберігалися численні залишки кріпосницьких відносин.

Виникнення в Російській імперії земель різних форм власності, землеволодіння і землекористування привело до створення в системі російського права особливої галузі — земельного права, яке в працях різних авторів мало різні найменування і зміст. Окремі праці з земельного права видавалися й у Києві1.

Удинцев В. Русское горно-земельное право. — К, 1909; Кассо Л. А. Русское поземельное право. — М., 1906; Леонтьев А. Крестьянское право. — СПб, 1909; Хацке О. А. Крестьянское земельное право. — М., 1914.

Зо Становлення і розвиток земельного права в Україні в період з 1917 р. до 1991 р.

ПІСЛЯ перемоги Жовтневої соціалістичної революції в земельному законодавстві Росії, України, а з 1924 р. — і Союзу PCP, відбулися докорінні зміни.

Першим земельним законодавчим актом радянської держави був декрет «Про землю», прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 p., який скасував назавжди і без будь-якого викупу право приватної власності на землю. Він був запроваджений в Українській PCP рішенням Першого Всеукраїнського з'їзду Рад від 12 (25) грудня 1917 р.1 З'їзд ухвалив негайно встановити «повну погодженість» у цілях і діях з ра-

Загальна частина

дянською Росією та іншими частинами колишньої імперії. З'їзд доручив обраному ним Центральному Виконавчому Комітетові України (ЦВК) негайно поширити на територію Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського Уряду РСФРР, які мають загальне для всієї Федерації значення, зокрема декрет «Про землю». В основу російського декрету було покладено «Селянський наказ про землю», що був складений на підставі 242 місцевих селянських наказів. Згідно з декретом всю землю — поміщицьку, удільну, кабінетську, монастирську, церковну, посесійну — було націоналізовано, конфісковано і передано в розпорядження волосних земельних комітетів і повітових Рад селянських депутатів. Землі рядових селян і рядових козаків не конфісковувалися.

Декретом РНК РСФРР «Про соціалізацію землі» від 19 лютого 1918 р. приватна власність на землю скасовувалася назавжди і земля передавалася трудящим на засадах зрівняльного землекористування2. В Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р. проголосив, що землі поміщиків з усім живим і мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані у них і безплатно передані селянам3. Такі ж вимоги висувалися і в

Конституції УСРР 1919 р.1, а також в декреті РНК УСРР від З квітня 1920 р.2

1Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду УРСР. — Т. 1. — С. 77.

2СУРСФСР. —1918. —№25. —Ст. 346.

3СУ УССР — 1919.— № 1. — Ст. 1.

У1917-1920 рр. на українських землях існувала Українська Народна Республіка (УНР). 7 (20) листопада 1917 р. Третім Універсалом Української Центральної ради вона була проголошена як автономна частина майбутньої федеративної Росії. 9 (22) січня 1918 р. УНР була визнана «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу. Центром політичного і державного життя у цей час була Українська Центральна Рада. 13-14 листопада 1918 р. на засіданні Українського національного союзу була створена Директорія УНР, яка 26 грудня 1918 р. затвердила Раду Міністрів УНР і ухвалила ряд законів, серед яких новий земельний закон про передачу селянам усієї поміщицької землі без викупу. Земля проголошувалася добром народу, а земельні ділянки надавалися у безстрокове користування корисним підприємствам загального або місцевого громадського значення; приватно-трудовим господарствам, які займаються власною працею, працею окремих осіб, сімей або товариств; під оселі і будівлі окремим особам товариствам або громадським установам для мешкання, або для торговельних і промислових підприємств. Землі, що передавалися у користування за цим законом могли передаватися у спадщину. Однак наприкінці 1920 р. внаслідок контрнаступу радянських військ державні структури УНР залишили Східну Україну, і на землях

України з 1921 р. вона втратила свій вплив і діяла в еміграції у формі Державного центру Української Народної Республіки в екзилі3. Отже, норми земельного закону НДР на практиці не були реалізовані.

Загальна частина

Нова економічна політика радянського уряду вимагала відповідного впорядкування земельного законодавства. Його кодифікація пішла у напрямі видання земельних кодексів радянських республік. Першим був виданий Земельний кодекс РСФРР (жовтень 1922 р.)4. Його значення як джерела земельного права визначається насамперед тим, що це була перша кодифікація земельного законодавства, яка створила передумови для форму-

1Известия ВЦИК Харьковского губревкома. — 1920. — № 91.

2СУ УССР. — 1920. — № 19.

3Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т. — К, 2000. — Т. 2. —

С. 40.

4СУРСФСР.— 1922. —№68. —Ст. 901.

вання земельного права як галузі права1.

Досвід РСФРР з кодифікації земельного законодавства (як і інших галузей законодавства) було використано й іншими союзними республіками. 29 листопада 1922 р. третьою сесією ВУЦВК шостого скликання було прийнято перший кодифікований акт про землю — ЗК УСРР. Це була перша законодавча база для створення галузі земельного права в Україні. Через єдність класової суті й соціально-економічних основ земельні кодекси союзних республік майже не відрізнялися один від одного. Але все ж таки можна говорити про формування галузі земельного права в Україні, оскільки на той час Союз PCP ще не був офіційно проголошений. Створення його сталося у 1924 р.

Перший ЗК УСРР закріпив націоналізацію землі і скасування приватної власності на неї, заборонив купівлю-продаж, оренду та інші правовідносини, пов'язані з відчуженням землі2. Право на одержання землі в безплатне і безстрокове користування визнавалося за всіма громадянами, що бажали обробляти її власною працею, незалежно від статі, віросповідання, національності.

Кодекс надав право земельним громадянам приймати будь-яку форму землекористування: товариську (артілі, комуни, ТСОЗи), общинну, дільничну, хутірську, змішану, але найбільше заохочував колективну. Землекористувачі ставали власниками всього, що ними створювалося на земельній ділянці, — будівель, садів, посівів тощо. Кодекс визначав поняття і регламентував питання селянського двору, виходячи з принципу спільного землекористування і рівноправності всіх членів двору, зокрема й новонароджених, на майно двору. Встановлювалися норми, що обмежували куркульство, регламентували землевпорядкування, земельну реєстрацію, переселення і визначали правовий режим міських земель, земель

1Корольков А. И. Опыт кодификации земельного законодательства в СССР //

Вопросы кодификации советского права. — Вып. 1. — Л.: Изд-во ЛГУ, 1957.

— С. 77-89.

Ыдиченко П. Д. Радянське земельне право. — К.: Вища школа, 1971. —

спеціального призначення та земель державного запасу. Земельними громадами могли бути і колгоспи (ст. 42), але за умови, що вони об'єднують не менш як 15 дорослих членів колгоспу. Земельна громада підкорялася

Загальна частина

сільраді (статті 63-65), відповідала перед державою за правильне та доцільне використання земельних угідь (ст. 53) і вирішувала питання про порядок землекористування, переділ земель, сівозміни, землевпорядкування тощо. Земельним кодексом допускалася «трз'дова оренда» землі, але не більше ніж на 12 років (статті 27-37).

ЗК УСРР було затверджено постановою VII Всеукраїнського з'їзду Рад від 14 грудня 1922 р. Постанова закликала селянство перейти до поліпшених форм землекористування. Уряду було запропоновано надати всебічну допомогу всім починанням селянства в галузі землеустрою і в першу чергу тим селянам, які переходять на колективне землекористування. Цією постановою, як видно, уряд був зорієнтований на перехід до колективних форм господарювання на селі1. На розвиток виробничого кооперування в різних статутних формах, на організацію зразкових радгоспів були спрямовані постанови V Всеукраїнського з'їзду Рад «Про відбудову сільського господарства» від 5 березня 1921р. та «Про колективізацію сільськогосподарського виробництва» від 6 березня 1921 р2.

З метою реалізації постанов V Всеукраїнського з'їзду Рад РНК УСРР 7 березня 1921 р. прийняла декрет «Про організацію робітничих факультетів», яким народному комісаріатові освіти було доручено організувати дворічні робітничі факультети з сільськогосподарськими відділеннями у Києві, Харкові, Одесі3. Однією з важливих дисциплін на цих факультетах було вивчення земельного законодавства і землеустрою в УСРР.

Важливим земельно-правовим актом зазначеного періоду стала постанова ВУЦВК і РНК УСРР від 18 липня 1928 р. про вилучення і відведення земель для державних і громадських потреб1. Ці та інші земельно-правові акти

133 УРСР. — Додатковий збірник за 1922. — Ст. 1.

233 УРСР.— 1921, — №3. — Ст. 95, 98.

333УРСР.—1921. —№4. —Ст. 120.

визначали націоналізацію землі, перетворення її у державну власність, яка проголошувалася всенародним добром у межах Української СРР. Перелічені основоположні законодавчі акти про землю і заходи щодо підготовки кадрів для сільського господарства, як стверджує професор П. Д. Індиченко, послужили організаційно-правовою базою для розвитку науки земельного права в Україні2.

Примітка. Наукові дослідження в галузі земельного права в радянський період були зосереджені здебільшого в PociпJ. Певні здобутки в цій галузі мали також українські вчені4.

Загальна частина

Постановою ЦВК і РНК СРСР «Про колективні господарства» від 16 березня 1927 р. було проголошено про закінчення землеустрою на колгоспник землях, про передачу колгоспам у користування землі із державного фонду, про надання їм пільг5. Ці правила стосувалися земель усіх союзних республік. Союзний земельний закон «Загальні засади

1ЗУ УРСР. — 1928. — №21. — Ст. 184.

2Індиченко П. Д. Радянське земельне право. — К: Вища школа, 1971. — С. 24.

3Аксененок Г. А. Земельные правоотношения в СССР. — M.: Госюриздат, 1958; Жариков С. Ю. Право сельскохозяйственного землепользования.— М.: Юрид. лит-ра, 1969; Ерофеев Б. В. Основы теории земельного права. — М.: Юрид. лит-ра, 1971 та ін.

Індиченко П. Д. Земельне законодавство поміїцицько-буржуазної Росії (18611917). — К: Вид-во КДУ, 1959; Миронець І. М. Право землекористування колгоспів. Питання колгоспного права. — К: Вид-во КДУ, 1960; Середа И. Е. Право приусадебного землепользования колхозного двора.— M.: Юрид. лит-ра, 1964; Мунтян В. Л. Правова охорона ґрунтів Української PCP. — К: Наукова думка, 1965; Мунтян В. Л. Правова охорона природи Української PCP. — К.: Вид-во КДУ, 1966; Янчук В. 3. Проблемы теории колхозного права. — M.: Юрид. лит-ра, 1969; Гречко В. В. Правові питання вилучення земель для державних потреб // Радянське право. — 1970. — № 1; Титова H. І. «Земельний кодекс» чи «Кодекс законів про землю» // Радянське право. — 1970. — № 2; Коцюба О. П. Особисте замлекористування громадян. — К.: Урожай, 1984; Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К.: Наукова думка, 1989; Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть. — Харьков: Вища школа, 1986; Янчук В. В. Правова охорона земель сільськогосподарського призначення.— К., 1987; Кулинич П. Ф. Рациональное использование мелиорированных земель (вопросы правового обеспечения). — К., 1987 та ін. 5 СЗ СССР. — 1927. — № 15.— Ст. 161.

землекористування і землеустрою» від 15 грудня 1928 р. встановлював, що правом виключної державної власності на землю визнано право користування землею, право колгоспного двору на невелику присадибну ділянку землі.

Оренда землі на загальносоюзному рівні заборонялася постановою ЦВК і РНК СРСР «Про заборону здачі в оренду земель сільськогосподарського призначення» (1937 р.)1. На боротьбу з порушеннями у колгоспному землекористуванні була спрямована постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 27 травня 1939 р.2

Після Великої Вітчизняної війни централізація правового регулювання земельних відносин посилювалася. Базою подальшого розвитку земельного права став загальносоюзний Закон «Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік», прийнятий Верховною Радою СРСР у 1968 р.3 В Основах (ст. 2) було закріплено, що земельні відносини в СРСР регулюються, крім Основ, ще й земельними кодексами та іншими актами законодавства союзних республік, які повинні видаватися відповідно до Основ. ЗК УРСР було прийнято 8 липня 1970 р.4 Стаття З ЗК УРСР підкреслювала, що відповідно до Конституції СРСР і Конституції УРСР земля є державною власністю і надається лише в користування. Дії, які у прямій або прихованій

1СЗ СССР.— 1937. — №37. — Ст. 150.

2СЯ СССР.— 1939. — №34. — Ст. 235.

3ВВР СРСР. — 1968. — № 51. — Ст. 485.

4ВВР УРСР, — 1970. — №29. — Ст. 205.

Загальна частина

формі порушували право державної власності на землю, заборонялися. Землі в межах території УРСР були складовою єдиного земельного фонду СРСР. Отже, компетенція органів державної влади УРСР в галузі регулювання земельних відносин встановлювалася в межах союзного земельного законодавства. ЗК УРСР лише деталізував положення союзних Основ. Згідно зі ст. 7 ЗК УРСР до відання УРСР в галузі земельних відносин належали розпорядження в межах республіки єдиним державним фондом Союзу PCP, встановлення порядку користування землею та організації землевпорядкування, а також регулювання земельних відносин з інших питань, якщо вони не віднесені до компетенції СРСР.

Основи законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю в новій редакції були прийняті 28 лютого 1990 р.1 Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, що проживають на цій території.

Кожний громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, умови та порядок надання якої визначалися цими Основами, законодавством союзних і автономних республік.

Новелою Основ стало введення нового виду земельних правовідносин — права довічного успадковуваного володіння землею. Згідно зі ст. 5 Основ у довічне успадковуване володіння земля надавалася громадянам СРСР для ведення селянського господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку, садівництва і тваринництва, дачного будівництва, традиційних народних промислів у випадку одержання у спадщину чи придбання будинку. Основами була встановлена компетенція в галузі регулювання земельних відносин місцевих рад, союзних і автономних республік, Союзу PCP.

ЗК УРСР був прийнятий Верховною Радою УРСР 18 грудня 1990 р. відповідно до Основ законодавства Союзу PCP і союзних республік про землю, але з урахуванням Декларації про державний суверенітет України, прийнятої Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. Згідно з розділом VI «Економічна самостійність» Декларації земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах Української PCP, проголошувалися власністю народу України, ставали матеріальною основою суверенітету Республіки і повинні використовуватися з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Декларація проголошувала державний суверенітет України, верховенство Конституції та законів Республіки на своїй території, самостійність у визначенні свого економічного статусу і закріплення його в законах. Проте у ній нічого не зазначалося про відмову від чинності на території України законів Союзу PCP.

1ВВРСРСР.— 1990, — № 10. — Ст. 129.

4.Земельна реформа і розвиток земельного права України після 1991 р.

Загальна частина

ПІСЛЯ проголошення незалежності України розпочався процес національного відродження і розбудови української державності. Цим обумовлюється потреба створення власної української правової системи.

Правова система української держави почала формуватися дещо раніше

— з дня прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.). З цього часу було прийнято ряд законів, які стосуються державного будівництва, економічного і соціального розвитку України, агропромислового комплексу, екології, землі та інших природних об'єктів. Наявність теоретичних засад законотворення стала передумовою для розробки концепції правової системи та її формування.

Для формування законодавчої бази були використані досягнення юридичної науки, історичний і сучасний міжнародний досвід, досвід економічних реформ та інших перебудовних процесів, зокрема переходу від планово-регульованої до ринкової економіки.

Основою формування системи права мала бути Конституція України, оскільки всі галузі права повинні бути узгоджені між собою і відповідати Основному Закону. На початку становлення правової системи належної Конституції України не було, вона була прийнята лише у 1996 р. Це призводило до певних ускладнень. За таких умов важливого значення набувало прогнозування і наукове обґрунтування розвитку законодавства. У перші роки розбудови держави законотворчий процес здійснювався стихійно, здебільшого до прийнятих законів вносилися зміни і доповнення, в окремих випадках закони приймалися у новій редакції.

У радянський період земельне право базувалося на концепції, що земля є виключною власністю радянського народу, державною власністю. Для всіх потреб розвитку економіки і життєдіяльності людей земля надавалася у постійне чи тимчасове користування. Союзні республіки, зокрема й Українська PCP, не були суб'єктами права власності на землю. Законом СРСР від

13 грудня 1968 р. були затверджені Основи земельного законодавства Союзу PCP і союзних республік1. Статтею 3 Основ земля проголошувалася надбанням народів, які проживали на цій території. Кожен громадянин СРСР мав право на земельну ділянку, надання якої визначалося Основами і законодавством союзних і автономних республік. Основами в галузі земельних відносин була розширена компетенція союзних республік. Так, згідно зі ст. 14 Основ до відання союзних республік належали: розпорядження землями в межах союзних республік за погодженням з місцевими радами народних депутатів, а також із землево-лодільцями і землекористувачами; розробка і вдосконалення земельного законодавства союзної республіки; контроль за використанням та охороною земель; організація землевпорядкування, ведення державного земельного кадастру та

здеяких інших питань.

Узв'язку з цим була звужена компетенція Союзу PCP в галузі регулювання земельних відносин. Наприклад, вирішення питань про надання земель для загальносоюзних і міжреспубліканських потреб здійснювалося Союзом PCP спільно із союзною республікою.

Загальна частина

Лише 18 грудня 1990 р. було прийнято новий ЗК Української PCP, ст. 1 якого проголошувала, що відповідно до Декларації про державний суверенітет України земля є власністю її народу. Кодексом було встановлено, що земля надається громадянам України у довічно успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва; для традиційних народних промислів (ст. 6 Кодексу). В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надавалася громадянам і юридичним особам у постійне чи тимчасове користування (ст. 7). Статею 8 цього Кодексу вводилася оренда землі.

Ведомости Съезда народных депутатов СССР и Верховного Совета СССР. — 1990. — № 10. — Ст. 129.

Цього ж дня — 18 грудня — була прийнята Постанова Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»1. У Постанові відзначалося, що земельна реформа є частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв'язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Верховна Рада УРСР постановила оголосити з 15 березня 1991 р. всі землі УРСР об'єктом земельної реформи.

На виконання цієї Постанови, використовуючи норми прийнятого тоді Земельного кодексу, в Україні розпочалася земельна реформа, основним завданням якої було надання земельних ділянок громадянам України для зайняття селянським (фермерським) господарством. Багато селян, зокрема колгоспники, отримали земельні наділи і стали господарювати самостійно. Отже, можна вважати, що з 15 березня 1991 р., коли ЗК України 1990 р. набув чинності, розпочався перший етап розвитку земельного права і земельної реформи.

Реформування економіки зростало, змінювалася концепція реформи, яка була зорієнтована на роздержавлення економіки, широкомасштабну приватизацію і розвиток приватних форм господарювання. Виходячи з цієї концепції, Верховна Рада України ЗО січня 1992 р. (уже після проголошення незалежності України) прийняла Закон України «Про форми власності на землю»2. Цим Законом встановлювалися приватна, колективна і державна форми власності на землю.

13 березня 1992 р. було прийнято оновлений Земельний кодекс України, який підтвердив указані вище форми власності на землю і врегулював порядок передання земель у приватну власність громадянам України для тих самих цілей, для яких вони за попереднім кодексом надавалися у довічно успадковуване володіння, за винятком надання земель для традиційних народних промислів. Для інших суб'єктів права і для інших цілей зберігалося надання земель у постійне чи тимчасове користування, зокрема на умовах оренди.

1ВВР УРСР. — 199.1. — №10. — Ст. 100.

2ВВР. — 1992. — № 18, — Ст. 225.

Загальна частина

Закон України «Про форми власності на землю» і ЗК України 1992 р. започаткували нові форми земельних відносин, скасували монополію державної власності на землю, встановили приватну і колективну форми власності. Це призвело до ґрунтовних змін у земельних відносинах та проведення земельної реформи. З цією метою 13 березня 1992 р. була прийнята Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі»1. 5 травня 1993 р. були внесені відповідні зміни і до Постанови Верховної Ради УРСР «Про земельну реформу»2.

Зцього часу розпочався другий етап розвитку земельного права і земельної реформи в Україні. Основними завданнями земельної реформи стали приватизація землі, передача її у приватну власність громадянам України та у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, садівницьким товариствам. Важливе значення для

регулювання земельних відносин в умовах ринкової економіки мають також закони України «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р.3 та «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р4.

Зметою прискорення земельної реформи було прийнято низку указів Президента України: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної

реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р.5, «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.6, «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогоспо-дарського

призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р.7, «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від З грудня 1999 р.1 та ряд інших.

1ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 355.

2ВВР. — 1993. — № 26. — Ст. 277.

3ВВР.-^ 1996.— №45. — Ст.238.

4ВВР. — 1998. — № 46-47. — Ст. 280.

5Урядовий кур'єр. — 1994. — № 176, 15 листоп. Урядовий кур'єр. — 1995. — №121,12 серп.

7 Урядовий кур'єр. — 1995. — № 106, 18 лип.

На виконання указів Президента України з застосуванням адмінстративнокомандних методів відбулося масове паювання земель колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів. Члени цих підприємств за безцінь продавали земельні паї стороннім особам або передавали їх в оренду новоствореним товариствам з обмеженою відповідальністю чи приватним сільськогосподарським підприємствам, створеним, як правило, колишніми керівниками цих уже реорганізованих чи ліквідованих підприємств. Велика кількість власників паїв втратили право на паї і на земельні ділянки. Це був своєрідний перерозподіл землі, власниками якої ставали заможні особи, власники новостворених підприємств.

За таких умов 25 жовтня 2001 р. був прийнятий ЗК України в новій редакції, який набув чинності з 1 січня 2002 р.2 З цього часу розпочався третій етап розвитку земельного права і земельної реформи. Норми ЗК

1Урядовий кур'єр. — 1999. — № 230, 8 груд.; № 235,15 груд.

2ВВР. — 2002. — №3-4. — Ст. 27.

Загальна частина

України були спрямовані на завершення земельної реформи. У новому Кодексі не стало такої правової категорії, як «право колективної власності на землю». Замість неї як суб'єкти права власності на землю були визначені юридичні особи — щодо земель приватної власності і територіальні громади

— щодо земель комунальної власності. У Перехідних положеннях Кодексу України було закладено норму про заборону продажу земельних ділянок і земельних паїв із земель сільськогосподарського призначення на строк до 1 січня 2005 р. Потім цей термін було продовжено на строк до 1 січня 2008 р. В цей період не допускалася купівля-продаж земельних ділянок земель сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, а також купівля-продаж або відчуження іншим способом земельних ділянок чи зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі

(на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передання у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

На період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.

Новий ЗК України містить ще одну новелу.

Процес правотворчості і право реалізації свідчить про становлення в Україні самостійної галузі земельного права, яка розвивається динамічно, послідовно, про вдосконалення інститутів земельного права, створення сприятливих умов для підвищення ефективності земельних реформ і впорядкування земельних відносин охорони земель та захисту прав на землю громадян України, інших держав і юридичних осіб.

Наведене свідчить, що земельне право України як галузь права посідає одне з провідних місць в українській правовій системі.

Земельне право посідає чільне місце і в системі правової науки. Наука земельного права почала розвиватися в колишньому СРСР після прийняття земельних кодексів союзних республік (УСРР — 1922 р.)1. На початку, в роки розгортання суцільної колективізації (1928-1930 рр.) у боротьбі проти теорії «селянського права», з однієї сторони, і проти теорії «кооперативного права», з другої, виникла теорія земельно-колгоспного права. її основним представником був московський професор А. П. Павлов.

Головна увага в його працях була спрямована на підміну кооперативного права земельно-колгоспним правом і визначення предметом правового регулювання останнього господарської діяльності колгоспів як вищого типу кооперації з використанням державних земель2. В Україні концепцію теорії земельноколгоспного права підтримував професор Київського університету

1 Евтихеев И. И. Земельное право. — М., 1923.

Павлов И. В. Колхозное право. — М.: Госюриздат, 1960. — С. 22-24.