Семчик Зем право

_______________________________ Розділ 5. Право власності на землю

заних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі

зрошувальних і осушувальних систем.

ЗК України передбачені спеціальні права й обов'язки, що стосуються земель сільськогосподарського призначення, інших категорій земель. Так, у разі приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій мають право на одержання земельних ділянок працівники цих підприємств, установ та організацій, працівники державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров'я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонери з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Землі у приватну власність зазначеним особам передаються безоплатно.

ЗК України встановлено, що громадяни України мають право на безоплатне передання їм земельних ділянок із земель державної або

0,01 гектара.

Розмір земельних ділянок^ що передаються безоплатно громадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Крім цього громадяни та юридичні особи України мають право набувати земельну ділянку сільськогосподарського призначення у власність на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни, інших цивільно-правових угод, прийняття спадщини, виділення в натурі (на місцевості) належної їм частки (паю). Іноземні громадяни, особи без громадянства та іноземні юридичні

1 3 1

Загальна частина

особи мають право набувати у власність земельні ділянки несільськогосподарського призначення на підставі цивільно-правових угод. Проте вони не мають права набувати у власність за цими підставами земельні ділянки сільськогосподарського призначення. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства та іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Для здійснення права власності на земельну ділянку чи права землекористування їх власники чи землекористувачі зобов'язані дотримуватися встановлених правил та умов використання земельної ділянки для земель відповідної категорії земель, зокрема земель сільськогосподарського призначення.

час і в установленому порядку; й) інших зобов'язань, обмежень або умов.

Обмеження прав на використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.

Законами України можуть бути встановлені й інші права й обов'язки громадян та юридичних осіб щодо земель сільськогосподарського призначення та інших категорій.

7. Набуття та припинення права власності на землю

Важливе значення для відносин права власності на земельну ділянку, як і для будь-яких інших суб'єктивних цивільних і земельних прав, має застосування відповідних, встановлених нормами земельного права способів набуття і припинення права власності на земельну ділянку. Відомо, що право власності на землю і земельну ділянку може набуватися за наявності певних юридичних фактів, зазначених у конституційному, цивільному, земельному законодавстві. Такі юридичні факти поділяються на первісні і похідні.

132

_______________________________ Розділ 5. Право власності на землю

Не вдаючись до детального розгляду таких первісних юридичних фактів, які мали місце майже в усіх країнах світу, як захоплення незайманих вільних земель, заволодіння ними внаслідок загарбницьких війн, перерозподіл кріпосницьких і громадських земель, конфіскація і націоналізація земель, припинення права приватної власності на землю, переведення її на правовий режим постійного користування, зазначимо, щодо проголошення незалежності України всі землі в колишньому СРСР, зокрема і в УРСР, були виключною власністю держави (ст. 11 Конституції УРСР 1978 p.). У статті 12 Конституції УРСР зазначалося, що земля, яку займали колгоспи, надавалася їм у безплатне і безстрокове користування, а згідно зі ст. 13 цієї Конституції у користуванні громадян були ділянки землі, які надавалися їм в установленому законом порядку для ведення підсобного господарства, садівництва та городництва, а також для індивідуального житлового будівництва.

Оскільки всі землі в Україні перебували у державній власності, вважалися спільним надбанням усього радянського народу, тобто народів СРСР, то первісним юридичним фактом, яким визнавалося право власності народу України на землю, був Закон УРСР «Про економічну самостійність Української PCP» від З серпня 1990 р. (ст. 4). Цією ж ст. 4 Закону введена державна, колективна, індивідуальна (особиста і приватна трудова) власність. Серед об'єктів державної власності земля та інші природні об'єкти не називалися1. Законом УРСР «Про власність» від 7 лютого 1991 р. було підтверджено, що земля та інші природні ресурси є об'єктами права

1 ВВР УРСР.— 1990. — №3 4 . — Ст. 499.

виключної власності народу України1.

Державна, колективна і приватна форми власності на землю в Україні були встановлені Законом України «Про форми власності на землю» від ЗО січня 1992 р. та ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р. Зазначені законодавчі акти передбачали юридичні підстави первісного виникнення права власності на землю однієї з трьох перелічених форм.

Після проголошення незалежності України і переходу до ринкової і багатоукладної економіки, ліквідації монопольного права державної власності на землю і визнання колективної та приватної форм власності на землю набуття права власності пов'язано із похідними підставами. Такими підставами стали роздержавлення економіки та передача земельних ділянок із державної власності у приватну і колективну власність. Похідні способи набуття права власності на землю пов'язані з переходом права власності на земельні ділянки на підставі акта розпорядження земельною ділянкою, який виходить від попереднього власника, тобто від держави, від органів державної влади і державного управління, уповноважених розпоряджатися землею та управляти усім земельним фондом країни.

Такими актами, як зазначалося вище, були Закони України «Про форми власності на землю», «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.2, ЗК України 1992 р. Постановою Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990

1 3 3

Загальна частина

р. всі землі України з 15 березня 1991 р. оголошувалися об'єктом земельної реформи, її здійснення було покладено на обласні, районні, міські, селищні і сільські ради, а також на Раду Міністрів УРСР.

У подальшому з проведенням земельної реформи до похідних юридичних підстав набуття і припинення права власності на земельні ділянки стали застосовуватися договори купівлі-прода-жу, дарування, міни, акти успадкування тощо.

У науці цивільного і земельного права питання похідних способів набуття і відчуження права власності на земельні ділянки пов'язувалося з юридичними фактами правонаступництва. Так, згідно із ЗК України 1992 р.

1 ВВР УРСР.— 1991. — №2 0 . — От. 249. ВВР. — 1999. — № 20-21. — Ст. 190.

(ст. 17) передача земельних ділянок у колективну та приватну власність проводилася місцевими радами, на території яких розташовані земельні ділянки. При цьому у колективну власність колективних сільськогосподарських формувань земельні ділянки передавалися за рішенням загальних зборів цих формувань (ст. 5 ЗК України 1992 р.).

Питання правонаступництва тут пов'язувалося з таким юридичним фактом, як рішення загальних зборів колективного формування, тобто волевиявлення його членів щодо набуття землі у колективну власність за рахунок державних земель, які їм належали на праві постійного користування.

Правонаступництво членів колективних формувань проявляється у тому, що для кожного з них визначається право на земельну частку (пай), а в разі виходу з колективного формування він набуває право одержати свою частку земельної ділянки в натурі (на місцевості) в розмірі земельного паю. У порядку правонаступництва громадяни України, які користувалися земельними ділянками, мали право на отримання їх у власність для ведення особистого селянського господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва.

Статтею 116 ЗК України визначені такі підстави набуття права власності на землю:

1) громадяни та юридичні особи набувають право приватної власності на земельну ділянку із земель державної і комунальної власності — на підставі рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених ЗК України. Безоплатне передання земельних ділянок у приватну

організацій;

134

_______________________________ Розділ 5. Право власності на землю

в) одержання земельних ділянок безоплатно у приватну власність громадян у межах норм, визначених ЗК України, проводиться один раз з кожного виду використання.

Безоплатна приватизація земельних ділянок громадянами здійснюється у порядку, встановленому ст. 118 ЗК України.

Підставою набуття права власності на земельну ділянку є на-бувальна давність. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. Розмір такої ділянки встановлюється у межах, визначених ст. 121 ЗК України.

Підставами набуття права приватної власності громадян на земельні ділянки можуть бути договори купівлі-продажу, дарування, міни, успадкування, інші цивільно-правові угоди.

При переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину може переходити на підставі цивільноправових угод. У разі переходу права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання, право власності на земельну ділянку переходить на умовах, на яких вона належала попередньому власнику.

Припинення права власності на земельну ділянку чи її частину тягне за собою припинення земельних правовідносин. Згідно зі ст. 140 ЗК України право приватної власності на земельну ділянку припиняється у разі:

1)добровільної відмови від права на земельну ділянку;

2)смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;

3)відчуження земельної ділянки за рішенням власника;

4)відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

5)звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

6)конфіскації за рішенням суду;

7)невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк, у випадках, визначених ЗК України.

Припинення права власності на земельну ділянку у разі добровільної відмови власника землі на користь держави або територіальної громади здійснюється за його заявою до відповідного органу. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у разі згоди на одержання права власності на земельну ділянку укладають угоду про передачу права власності на земельну ділянку. Угода про передачу права власності на земельну ділянку підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

З метою забезпечення дії норм права щодо охорони земель ст. 143 ЗК України передбачає заходи щодо примусового припинення прав власника у разі невиконання ним вимог щодо раціонального використання земельної ділянки. Примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: використання земельної ділянки не за цільовим

1 3 5

Загальна частина

призначенням; неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров'ю населення) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів; конфіскації земельної ділянки; викупу (вилучення) земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; примусового звернення стягнень на земельну ділянку зі зобов'язаннями власника цієї земельної ділянки; невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у встановлених ЗК України випадках.

Згідно з ч. 4 ст. 22 ЗК України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватися у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним

136

_______________________________ Розділ 5. Право власності на землю

особам. Землі, прийняті у спадщину іноземними громадянами та особами без громадянства (ст. 81 ЗК України), а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Якщо до іноземних громадян, іноземних юридичних осіб та осіб без громадянства переходить право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка відповідно до ст. 22 ЗК України не може перебувати в їхній власності, то у випадку, коли земельні ділянки цими особами протягом встановленого строку не відчужені, такі земельні ділянки згідно зі ст. 145 ЗК України підлягають примусовому відчуженню за рішенням суду.

ЗК України встановлено, що викуп земельної ділянки для суспільних потреб, перелічених у ст. 146 ЗК України, здійснюється за згодою її власника. Якщо власник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирішується в судовому порядку. Право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, мають органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

137

Розділ 6. Право землекористування та його види

рення можливостей використання цього об'єкта природи на титулі власності значно вплинуло на сферу застосування права землекористування.

Право землекористування як різновид права природокористування — складне явище. Його прийнято розглядати в різних аспектах: як правовий інститут, суб'єктивне право і правовідносини. Як правовий інститут право землекористування становить систему однорідних правових норм, які регулюють підстави, умови та порядок виникнення, здійснення, зміни та припинення права на використання земельних ресурсів. Норми цього інституту регулюють суспільні відносини, що формуються у зв'язку з добуванням та вилученням корисних властивостей землі суб'єктами, які здійснюють право землекористування. Інститут права землекористування є похідним від інституту права власності на землю. Сутність цього полягає в тому, що це право може виникати лише за волевиявленням власника, який може передавати користувачеві належне йому право користування як у повному, так і в обмеженому обсязі. Крім того саме власник земельної ділянки, наданої в користування, може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбачених законом. Нарешті сам характер використання земельної ділянки значною мірою обумовлений і визначається правом власності на землю.

Норми об'єктивного права землекористування, тобто правового інституту, регулюючи використання землі, ґрунтуються на певних принципах як основних засадах його правового регулювання. Вони випливають із загальних принципів, передбачених ст. 5 ЗК України. У свою чергу, відповідні норми цього інституту закріплюють особливості суб'єктивного права землекористування. Право землекористування як суб'єктивне право становить забезпечену і гарантовану державою правову можливість конкретної особи добувати у встановленому порядку корисні властивості землі.

Сутність права землекористування як правовідносин, які виникають у процесі використання земельних ресурсів, полягає в тому, що вони включають сукупність прав та обов'язків, пов'язаних зі здійсненням права землекористування.

Отже, праву землекористування притаманний комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і, по-перше, об'єднує їх у земельноправовий інститут, по-друге, охоплює правомочності (право володіння та право користування земельною ділянкою) суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок, по-третє, регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах.

2. Суб'єкти та об'єкти права землекористування

Суб'єктами права землекористування виступають юридичні та фізичні особи, які в установленому законом порядку набули це право для досягнення відповідних цілей і мають у зв'язку з цим певні земельні права та обов'язки.

Юридичною особою чинний ЦК України (ст. 80) вважає організацію, створену і зареєстровану в установленому законом порядку. Серед

139

Розділ 6. Право землекористування та його види

юридичних осіб залежно від порядку їх створення закон розрізняє юридичних осіб приватного та юридичних осіб публічного права. Останні створюються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Створені розпорядчим способом юридичні особи як землекористувачі функціонують для здійснення завдань публічного характеру.

Порядок їх створення та правовий статус встановлюють Конституція України та закон. Серед їх організаційно-правових форм самостійне місце посідають установи та підприємства1.

Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 8 3 ЦК України).

Відповідно до Закону України «Про підприємства» (ст. 1 ) підприємство

— це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Самостійними видами підприємств залежно від форм власності виступають, зокрема, комунальне підприємство, засноване на власності відповідної територіальної громади, і державне підприємство, засноване на державній власності, у тому числі казенне підприємство.

Передбачена законом можливість підприємств, установ та організацій виступати як самостійний суб'єкт землекористування становить їх земельну правоздатність. Така правоздатність завжди відповідає цілям та завданням діяльності юридичної особи, які закріплені у статутних документах.

Поняття земельної правоздатності застосовується лише до суб'єктів, які здійснюють землекористування. Правомочності різних державних органів та органів місцевого самоврядування щодо розпорядження, управління землею, регулювання земельних відносин випливають із компетенції цих органів, якою вони наділені державою. Разом із тим, не виключається ситуація, коли в одній особі уособлюються й органи, які здійснюють управління землею, й землекористувачі.

Юридичні особи, які володіють земельною правоздатністю, завжди дієздатні, тобто вони здатні своїми діями набувати і здійснювати права та обов'язки у галузі землекористування. Земельна праводієздатність може бути притаманна лише самостійно оформленим як єдине ціле юридичним особам, а не їх структурним підрозділам. Юридичні особи, що володіють земельною праводієздатністю, набувають статусу суб'єктів землекористування з моменту надання їм земельної ділянки, у зв'язку з чим у них виникають суб'єктивні земельні права й обов'язки.

Серед суб'єктів землекористування розрізняють сільськогосподарські та несільськогосподарські державні і комунальні підприємства, установи та організації. Першим надаються земельні ділянки у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва (ст. 24 ЗК України), другим — для

140