166_X1L

РІЗЬБЛЕННЯ ДОМОВЕ — рельєфне різьблення із дерева з непрорізним (глухим) тлом та високим рельєфом візерунка, поширене у будівництві Середнього Поволжжя, Західної України й призначене для облаштуван­ня житлових будинків.

РІЗЬБЛЕННЯ НАКЛАДНЕ — пласке або рельєфне різьблення із дерева, кістки тощо, де тло зображення вирізане наскрізно, ажурно, а зобра­ження або його елементи наклеєні на світле чи темне тло іншого пред­мета або площини — залежно від задуму митця. Таким прийомом, напр., користуються при оздобленні скриньок, іконостасів тощо.

«РОЗА» — в архітектурі готичне велике (рідко — мале) вікно, переплетення рами котрого радіально розходяться від центру.

РОЗВОРОТ — у книжковій графіці дві суміжні сторони розгорнутої книги, оформлені як одне ціле.

РОЗВОРОТНИЙ ТИТУЛ - див. Титул.

РОЗГОРТКА СТІН — у проектній практиці ортогональні проекції стін при­міщення, виконані у масштабі з кольоровим рішенням (рідше — однотонні). Окремі частини Ріс. можуть бути розроблені у вигляді фра­гментів. В особливих випадках на розгорнутих площинах відображають супутні елементи інтер'єру, котрі примикають до них і суттєво вплива­ють на естетичну організацію інтер'єру.

РОЗЕТА, РОЗЕТКА — в архітектурі різні за формою та розміром деталі: круглі, еліптичні (овальні), квадратні, прямокутні, ромбоподібні тощо. У середину Р. вміщено парне або непарне число пелюсток квітів, ли­стя рослин або самі рослини (однакові або різні за формою). Усі вони мовби починаються із центра — «ґудзика», котрий іноді роблять з отво­ром для протягування електродроту або кріплення лампи, люстри, сві­тильника. Р. мають плаский, випуклий геометричний, рослинний або будь-який інший орнамент. Кріплять P., зазвичай, посеред стелі чи плафона, іноді — на фасадах. У художній практиці Р. використовують як навчально-наочний атрибут під час студіювання малюнка. Як для першого, так і для другого випадку Р. виготовляють із гіпсу.

РОЗКРИШ — у давньоруському іконописі один із прийомів іконопису та палехського розпису, що полягає у рівномірному початковому розподілі митцем фарб на зображальній площині виробу.

«РОЗМИТА ТУШ», РОЗМИВАННЯ - маловживаний різновид літографсь­кої техніки, що дозволяє відтворювати малюнок, виконаний по каменю (спеціальною літографською тушшю) прийомами акварельного малярс­тва, тобто за допомогою води та пензля. Вперше спосіб «Р. т.» з'явився у середині XIX ст. і мав спеціальну назву «літотінто».

РОЗМІРНІСТЬ — складний комплекс оптимальних співвідношень архі­тектурної форми з навколишнім середовищем, людиною, а також взаємовідповідність частин самої форми одна з одною й цілого з частиною.

РОЗПИС — у галузі монументально-декоративного малярства термін, що охоплює усі пов'язані із архітектурою твори малярства, за винятком мозаїки та панно. Р. називають сюжетно-тематичні, часто й декоративні, орнаментовані композиції, виконані фарбами безпосередньо на поверхні стіни, стелі, сволока, склепіння, стовпа тощо по штукатурці або на­клеєному на неї полотну. Фреска входить сюди нарівні з олійним маляр­ством. Малярна техніка у власному розумінні цього слова вживається однаково з технікою трафарету (Альфрейне малярство). У галузі при­кладного мистецтва Р. — це сюжетні та орнаментовані зображення, що наносяться на предмети пензлем (напр., петриківський розпис) або за допомогою інших інструментів (аерограф, розприскувач тощо). Термін Р. може іноді позначати нарівні із зображувальним або орнаментова­ним декоруванням і розмальовку (розфарбовку) виробів (напр., у роз­писній народній іграшці); у давньоруському мистецтві: виконання ми­тцем на початку роботи над іконою або фрескою усіх лінійних абрисів зображення у межах «опису» (тобто зовнішніх контурів), а також і самі абриси такого роду.

РОЗПИСНА ЕМАЛЬ — див. Емаль.

РОЗПИС ПО ЕМАЛІ — різновид фініфті. Виконують по глухій емалі різно­го кольору. Для розпису портретів, сюжетних композицій та різноманіт­них орнаментів використовують художню емаль або керамічні барвники, змішуючи з лавандовою олією або скипидаром.

РОЗПИС СКЛА, РОЗПИС НА СКЛІ — один із видів художньої обробки скла шляхом нанесення на його поверхню сюжетних або орнаментова­них композицій за допомогою фарб, золотої та срібної фольги. Існують два способи Р. с: холодний та гарячий. Холодний, тобто звичайний, це Р. с. фарбами без подальшої технологічної обробки як скла, так і фарб. Цей вид техніки був поширений у XVI ст. у Венеції: фарби наносили на зовнішню поверхню скла у зворотній послідовності, тобто спочатку накладали світло, а потім тіні. Гарячий Р.с. полягає у розписуванні легкоплавким склом різного забарвлення — шляхом закріплення його до поверхні виробу розтопленням на слабкому вогні. Таке скло іноді називають емаллю.

РОЗП'ЯТТЯ — у християнському мистецтві назва композиції, що зображує момент страти, муки та смерть Ісуса Христа на хресті.

РОЗТУШКА — основний інструмент для малювання соусом, грифелем, вуг­лем, пастеллю тощо. Р. має форму короткої палички з конусоподібним кінцем, виготовляється із паперу або замші і слугує для розтирання по­рошкоподібного матеріалу або штриха, попередньо нанесеного на папір, картон, полотно.

РОЗХІДНИК — назва однієї із карбівок, ударна частина котрої має розпле­скану, дещо загострену форму і призначена для нанесення гравіюваль­них ліній та рисок.

РОЗЧИННИКИ, РОЗРІДЖУВАЧІ — у техніці та технології малярства рідкі речовини та сполуки, котрі митець під час роботи над твором додає до фарб, щоб надати необхідної властивості фарбовому шару. В акварель­ному малярстві для цього використовують воду, у темперному — розчинену водою емульсію; в олійному — олію, лак, скипидар, гас тощо. Залежно від Р. олійне малярство на нормальному грунті може бути ма­товим або блискучим, прозорим або щільним, швидко або повільно висихати тощо.

РОКАЙЛЬ — див. Рококо, Раковина.

РОКОКО — стильовий напрям, започаткований у XVIII ст. головним чином у Франції у добу регентства та правління Людовіка XV. Р. виник як стиль, переважно декоративний, пов'язаний з придворними святкуваннями та розвагами аристократів. Потішність, грайливість, легка розважливість, примхлива витонченість — риси, властиві стилю P., що особливо про­явилися в орнаментально-декоративному трактуванні архітектури та прикладного мистецтва. У малярстві Р. культивується довільне тракту­вання міфологічних мотивів, переважає тематика «галантних сцен» та пасторалей. Пізнішим різновидом стилю Р. є рокайль — прикраси з мушель.

РОЛЬВЕРК — різновид орнаменту, що перейшов з готики у мистецтво Рене­сансу та бароко. Зображає напіврозгорнугий сувій пергаменту з надрізаними краями (див. Пергаментні зборки), наближений за формою до картуша.

РОМАНСЬКИЙ СТИЛЬ — художній стиль, пов'язаний з античною культу­рою Риму. Набув розповсюдження в країнах Західної та Центральної Європи у добу раннього Середньовіччя (Х-ХШ ст.). Р. с. об'єднав в одне ціле всі види мистецтв: монументальне малярство, скульптуру, декора­тивне мистецтво, що невід'ємно пов'язані з архітектурою. Але головним видом мистецтва цієї доби була архітектура, що вражала своєю масивні­стю та строгістю споруд з чітко визначеними об'ємами та великими ба­штами. Вироби романських майстрів (карбування, литво, емалі, ткацтво тощо) вирізняються масивністю, строгою монументальністю форм, яск­равістю кольорів. Р. с. яскраво проявився у мистецтві книжкової мініа­тюри. Значного розвитку Р. с. набув у Франції, Німеччині, Італії, Іспанії та Англії. Романські храми у значній мірі підготували готику, що прийшла на зміну Р. с. у середині XIII ст.

РОМАНТИЗМ — напрям у європейському мистецтві 20-30 pp. XIX ст., що прийшов на зміну класицизму. Р. слід відрізняти від «романтики». Голов­ною рисою Р. є ідеалізація класичного минулого: спочатку мистецтва Стародавнього Риму (звідси й назва), а потім не тільки античності, але й глибокої архаїки чи Середньовіччя. Р. — реакція на кризу всіх попередніх «великих стилів» — бароко, рококо, класицизму, ампіру. У ширшому розу­мінні цей термін не локалізований історично і позначає романтичний стиль взагалі, романтику як постійний елемент творчості.

«РОНДО» — назва шрифту, виконаного спеціальними перами (також самі пера) з пласкими, косо зрізаними кінцівками.

РОСЛИННИЙ ОРНАМЕНТ — у прикладному мистецтві давній і найпоши­реніший різновид орнаменту, головним матеріалом для якого є декоративно опрацьовані квіти, листя рослин тощо. Форми Р. о. можуть дуже відрізнятися від природних форм чи навіть зовсім не збігатися з ними. Див. Орнамент.

РОСТРА, РОСТРАЛЬНА КОЛОНА — архітектурно-декоративна деталь у вигляді носової частини судна. У мистецтві класицизму — колона, що прикрашена рострами. Р. почали використовувати у Стародавньому Римі на пам'ять про першу морську перемогу над ворожим флотом у 338 р. до н.е., Р. захоплених суден як трофеї прибивали до трибуни римського форуму.

РОТЙНДА, РОТУНДА — в архітектурі Стародавнього Риму та класицизму кругла у плані будова, перекрита куполом, часто оточена колонадою. У Стародавній Греції аналогічні споруди без купольного перекриття на­зивались толосами або моноптерами; інше значення — жіноча накидка без рукавів, кругла по краях, що увійшла у моду в середині XIX ст.

РУБЛЕНИЙ ШРИФТ («ГРОТЕСК») - тип шрифту, що вирізняється одна­ковою товщиною всіх елементів літери, як і в єгипетській (брусковій) гарнітурі, але на відміну від останньої, він не має засічок. Різноманіт­ність Р. ш. досягається завдяки варіюванню пропорцій, насиченості та нюансуванню штрихів літери. «Гротеском» прозваний через типові витягнуті пропорції, що надають рядкам граничної насиченості. Див. Ан­тиква-гротеск.

РУБІН — див. Корунд.

«РУЇНА» — у садово-парковій архітектурі класицизму та романтизму павіль­йон, стилізований під античні руїни.

РУКОПИСНИЙ ШРИФТ — будь-який шрифт, написаний «від руки»; дру­карський шрифт, що імітує літери, написані «від руки». Для написання шрифту використовуються різноманітні знаряддя та матеріали.

РУЛЕТКА — у техніці офорту спеціальні інструменти у вигляді металевих стержнів на дерев'яному держачку, на кінцях котрих закріплені рухомі коліщатка циліндричної, конусної або двоконусної форми з нанесеними на них різними за характером та розміром насічками, що надають по­верхні дошки відповідної фактури.

РУСАЛКА — у слов'янській міфології істоти, в яких перетворювалися померлі дівчата, переважно потопельниці, нехрещені діти. В образотворчому мистецтві зображувалися в образі вродливих дівчат із розпущеним зеленим волоссям та риб'ячими хвостами. Див. Німфи.

- С -

САДОВО-ПАРКОВА КЕРАМІКА — вид художньої кераміки, вироби якої виготовляються переважно із шамоту, кам'яної маси для художньої ор­ганізації середовища у парках та садах. Основні типологічні групи С.-п. к.: декоративна пластика, вази, фонтани, декоративні решітки тощо. Цей вид художньої кераміки належить не до декоративно-ужиткового, а переважно до монументально-декоративного мистецтва.

САДОВО-ПАРКОВЕ МИСТЕЦТВО — мистецтво створення садів, скверів, парків та озеленених територій. Включає планування територій, вибір рослин, їх групування та розміщення, будівництво форм і декоративних елементів — сходів, каскадів, фонтанів, огорож тощо.

САЛОН — у спеціальному значенні назва виставки французької Академії у XVII-XIX ст. С. почали виникати у Парижі починаючи з останньої тре­тини XVII ст. Лише з кінця XIX ст., коли вони перестали бути державни­ми закладами, С. почали називати й інші великі періодичні виставки у Франції. У сучасному розумінні термін «салон» вживається щодо постійно діючих виставок художніх творів, призначених на продаж.

САМОДІЯЛЬНЕ МИСТЕЦТВО — художня творчість людей, які не є митцями-професіоналами, а займаються мистецтвом у вільний від основної роботи час. Повна або часткова відсутність художньої освіти (знань пла­стичної анатомії, закономірностей, техніки, способів тощо) найчастіше призводила до виконання ними художніх творів на рівні примітивізму.

САМОЦВІТИ — у монументально-декоративному та прикладному мистецтві кольорові напівкоштовні та коштовні камінці, що використовуються для виробництва декоративних та ювелірних предметів. У 1-ій пол. XIX ст. на наших землях мистецтво створювати із С. художні оздоблення, величезні вази тощо досягло найвищого розвитку.

САНГВІН, САНГІНА — матеріал для малювання, виготовлений переважно у вигляді паличок, т. зв. олівців червонувато-коричневого кольору. Починаючи з Відродження, у Європі вживався природний С. мінерально­го походження («червона крейда»). Сучасний С. — штучний. Кольорові відтінки С. коливаються від коричневого до майже червоного. Термін «С.» позначає також техніку малюнка, виконаного відповідним матеріа­лом. Найчастіше С. використовують, як і Італійський олівець або пресований вугіль, часто — у поєднанні з цими матеріалами. Малюнок сангвіном, в основному, не закріплюється (див. Пастель). Техніка ма­лювання С. у поєднанні із чорною (див. Італійський олівець) та білою крейдою, поширеною в середині XVIII ст., називалася «технікою трьох олівців».

САНДРИК — в архітектурі декоративна деталь над віконним чи дверним отвором у формі карниза або фронтону.

САНКЙР — у давньоруському малярстві порівняно темний основний тон, з котрого починалося виконання обличчя та інших відкритих частин тіла. Див. Лицеве письмо.

САНЬ-ЦАЙ — вид розпису китайської кераміки у три кольори (синій, червоний, чорний), що набув розповсюдження у XV ст.

САРМАТСЬКІ ПОРТРЕТИ — в українському мистецтві XVII-XVIII ст. порт­рети польських шляхтичів, котрі вважали себе нащадками стародавнього племені сарматів.

САТИР — у давньогрецькій міфології демон родючості, який разом із силенами входив до почту Діоніса. С. первісно зображувався в образі напівлюдини-напівконя, а пізніше, в елліністичну добу, цапоногим. У да­вньоримській міфології йому відповідав Фавн. С. — уособлення хтивих, розбещенних почуттів.

САТИРА — особливий спосіб художнього відображення дійсності, який по­лягає в гострому осудливому осміюванні негативного. Найбільшого по­ширення сатиричні зображення набувають у художній графіці (див. Ка­рикатура). У малярстві та скульптурі вони зустрічаються як виняток.

САТИРИЧНІ КАРТИНКИ - див. Лубок.

СВАСТИКА — знак у формі рівнокінцевого хреста із загнутими під прямим кутом кінцями. У країнах Сходу — стародавній символ одвічного руху, вог­ню, життя.

СВИНЕЦЬ — кольоровий (синювато-сірий) метал, м'який, дуже пластич­ний. Придатний для ливарних робіт. Найбільше використовується для виготовлення дрібної пластики. Через шкідливий вплив на людське здо­ров'я останнім часом використовується рідко.

СВИНЦЕВИЙ ОЛІВЕЦЬ - див. Олівець.

СВІТЛО — у спеціальному значенні один із основних елементів світлотіні у художньому творі. Термін часто вживається у множині й позначає характерні особливості найосвітленіших частин стосовно їх тіней та напівтіней. У малярстві зміст терміна охоплює й тісно пов'язані зі світ­лотінню кольорові особливості (див. Тон). У ширшому значенні термін «світло» вказує на характер освітленості як на винятково і багатогранний спосіб художнього відображення та вираження.

СВІТЛОКОЛЬОРОВИЙ КЛІМАТ — в архітектурі та дизайні поєднання освітлення й оптимального кольорового вирішення в інтер'єрі житло­вих, громадських та виробничих будівель, що створює найкращі умови для праці, побуту та відпочинку людей. Точне вирішення С. к. благотворно впливає на людину та сприяє підвищенню продуктивності праці.

СВІТЛОСИЛА — у спеціальному значенні ступінь відносної світлості по­одинокого тону, що відповідає будь-якій деталі художнього твору а5о мотиву. С. тону сприймається через співвідношення з іншими (переваж­но сусідніми) тонами як елемент світлотіні.

СВІТЛОТІНЬ — чітко розмежовані градації світлого й темного, завдяки котрим у художньому творі можна передати об'ємні властивості предметів та явищ дійсності. С. — один із основних засобів образотворчого мистец­тва. У малярстві С. залежить від взаємозв'язку світла, тіні, напівтіні, рефлексу на основі тонових відношень, а також від фізичної структури предмета, що частково поглинає світло.

«СВЯТОЧНИЙ РЯД» — горизонтальний ряд ікон як одна із основних час­тин композиції іконостасу, що розміщена, зазвичай, над Деісусним чином. На цих іконах зображуються сцени з Нового Заповіту, що відповідають назвам церковних свят.

СГРАФІТО — особливий технічний різновид настінного декоративного зо­браження, виконаного у два-три кольори металевими інструментами. Техніка С. полягає у продряпуванні добре просохлої світлої фарби, що нанесена на темний шар штукатурки, або у послідовному зіскоблюванні тонких різнокольорових нашарувань штукатурки, нанесених одне на одне. Завдяки чіткому графічному виконанню С. використовується для орна­ментованих мотивів або декоративних сюжетів. У кераміці техніка С. — це спосіб зіскоблювання облицювального глиняного шару — ангобу.

СЕАНС — період роботи митця без тривалої перерви та без зміни моделі і завдання.

СЕВР, СЕВРСЬКА ПОРЦЕЛЯНА — у кераміці високоякісні порцелянові вироби, що виготовляються у французькому місті Севрі з 1756 року.

СЕЗАНІЗМ — художня «концепція» французького митця П. Сезанна, підхо­плена й розвинута після його смерті послідовниками формалістичних напрямів. Головним жанром «сезаністів» був натюрморт.

СЕ-І — один із характерних стилів китайського традиційного малярства. Головна мета митців, котрі працювали в стилі Се-і, полягала в передачі загального характеру зображуваного предмета, його суттєвих рис, «внут­рішньої ідеї». Найпридатнішим матеріалом для цього була чорна туш та м'який пензель. Декількома рухами пензля митець створював образи людей та природи: людину, що милується гірським краєвидом, одинокого птаха на скелі тощо. Стиль Се-і набув розвитку переважно у малярстві чор­ною тушшю й вирізнявся мальовничістю та легкістю, на відміну від Гун-бі. Різновид стилю Се-і — Да-Се-і — більш узагальнений та ескізний.

СЕЛАДОН — китайська кераміка доби Сун (Х-ХІІІ ст.) із порцеляноподібної маси, що покривалась світло-зеленою глазур'ю і складалась із оксидів заліза. Французьке «Celadon» виникло за асоціацією з героєм французького письменника XVII ст. О. Д'іорфе «Астрея», який прикрашав свій одяг стрічками зеленого кольору. Арабська назва цього типу кераміки — мартабані. С. — також назва блідо-зеленого кольору взагалі.

СЕЛЕНІТ, СЕЛЕН — мінерал, різновид гіпсу волокнистої структури біло-рожевого кольору. Використовувався у дрібній декоративній скульптурі. Диоксид С. застосовується як барвник у скловиробництві, надаючи склу рубінового кольору (червоного).

СЕМАНТИКА - див. Семіотика.

СЕМІОТИКА — наука про функціонування знаків, їх систем, мов та симво­лів. С. включає: синтактику (вивчає структуру поєднання знаків, струк­туру природних і формалізованих мов та правила їх утворення); семан­тику (що вивчає відношення знака до вираженого ним смислу); прагма­тику (відношення знака до суб'єкта, який сприймає цей знак).

СЕНЖЕРІ — жартівлива назва китайських мотивів із зображенням мавп та інших екзотичних тварин у мистецтві французького рококо XVIII ст. — близьке за значенням до шинуазери.

СЕПІЯ — фарба для малювання сіро-брунатного кольору, пізніше — фарби акварельного тону. Природна С. використовувалася у Європі із середини XVIII ст. Сучасна С. виготовляється штучним способом. Терміном «С.» позначається й техніка малюнка, виконаного відповідним матеріалом. Малюнок С. виконують аналогічно до акварелі — м'яким пензлем із використанням води. Природна С. вирізняється сірувато-коричневим тоном неповної насиченості, штучна С. буває різноманітною за кольо­ровими відтінками.

СЕРАФИМ — у християнській іконографії ангел, особливо наближений до Бога. Зображувався у людській подобі з шістьма крилами. Див. Херувим.

СЕРЕДНЄ ЦАРСТВО — друга за часом епоха розквіту культури та мистец­тва Стародавнього Єгипту (2151-1740 pp. до н.е.) — епоха будівництва кам'яних храмів та підземних гробниць; єгипетський бронзовий вік.

СЕЦЕСІОН — назва об'єднання німецьких та австрійських митців к. XIX ст. — поч. XX ст., які протиставили себе офіційному академічному мистецтву. Прагнення сецесіоністів оновити мистецтво зіграло суттєву роль у фор­муванні загальноєвропейського стилю модерн. Те саме, що у Німеччи­ні — юґендстиль, у Франції — арт нуво.

СИГНАТУРА — термін на означення кількості відбитків естампів. С. має вигляд дробу, де у знаменнику вказується загальна кількість надрукова­них естампів, а у чисельнику — порядковий номер знятого з дошки відбитка.

СИКАТИВ — у технології малярства спеціальні рідкі або пастоподібні су­міші, що прискорюють просихання олійних фарб (їх додають до фарб під час роботи).

СИЛКА — у давньоруському іконописі відблиск пробілу у вигляді золотої плями чи світлої фарби, котрий накладається на ті місця одягу фігури, що найбільше виступають і від яких розходяться риски.

СИЛУЕТ — особливий різновид графічної техніки, що зображає фігури та предмети суцільно, переважно у вигляді чорної плями з дуже виразними зовнішніми абрисами. Термін стосується як художнього твору, так і самої натури. С. тісно пов'язаний з характером контуру і залежить від форми, розташування та освітленості зображуваних предметів. Як самостійний вид графіки мистецтво С. сформувалося у Франції у 1-ій пол. XVIII ст. Його назва походить від імені міністра фінансів Етьєна Силуета, на ко­трого була зроблена карикатура у вигляді тіньового профілю. Сам він також захоплювався вирізуванням силуетів з чорного паперу.

СЙЛЬВІЯ — парк пейзажного стилю. Див. Регулярний стиль.

СИМВОЛ — у мистецтві художній образ, який утілює певну ідею. Викори­стання С. доречне тоді, коли необхідно у лаконічній стислій формі виразити (означити) широке, ємнісне поняття. У загальновживаному значенні термін «С.» наближений до алегорії та емблеми.

СИМВОЛІЗМ — течія у мистецтві, що виникла у Франції в XIX ст. і досягла найвищого розквіту на межі XIX-XX ст. у літературі та образотворчому мистецтві Німеччини. С. виник на основі ідеалістичного, містичного вчення про два світи: реальний світ зовнішніх сприйнять і незбагненний, недося­жний світ потаємних сутностей. За теорією символізму, цей другий, ірраціональний світ, хоч і не осягається розумом, але може відчуватись і розпізнаватись шляхом потаємних натяків, «ознаменувань», котрі подає світ зовнішній. Мистецтво символістів претендувало на роль тлумачених містичних «символів». Основоположниками С. були французькі митці П. Пювіс де Шаванн та Г. Моро. С. особливо проявився у Німеччині (мюнхенське та віденське об'єднання). В образотворчому мистецтві розвивався переважно у формах стилю модерн.

СИМЕТРІЯ — розмірність, повна дзеркальна відповідність у розташуванні частин цілого відносно середньої лінії, центру. С. може виникнути щодо центру (променева або радіальна симетрія)чи осі (середньої лінії — для площинних фігур, площини — для об'ємних). Така С. називається дзер­кальною. С. разом із ритмом та пропорціями у мистецтві є одним із головних засобів гармонізації форми.

СИНЕКДОХА — один із засобів художнього формотворення, що полягає у зображенні цілого через будь-яку його частину або подання його як частини чогось більшого. Використання цього засобу призводить до декоративності (пор.: метафора, метонімія, уособлення, порівняння, гіпербола, літота, епітет).

СИНКРЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО, СИНКРЕТИЗМ - одвічна злитість еле­ментів цілого, що не можуть бути роз'єднані й розглядатись окремо. Щодо мистецтва цей термін звичайно вживають на означення найраніших стадій розвитку мислення та практичної діяльності людини, де невід'ємно поєднані пізнавальна, естетична, трудова, релігійна, ігрова (наслідуваль­на), комунікативна сторони, — тобто первісне та архаїчне мистецтво. С. необхідно відрізняти від синтезу — штучного поєднання різноманітних елементів.

СИНТЕЗ МИСТЕЦТВ, СИНТЕТИЧНІ МИСТЕЦТВА - органічна єдність, взаємозв'язок видів мистецтва у межах єдиного художнього твору (напр., театральна вистава) або ансамблю з відносно самостійних творів (напр., поєднання монументального малярства та скульптури з архітектурою тощо). Справжній С. м. досягається тоді, коли елементи різних мистецтв гармонійно узгоджені спільністю ідейного задуму, що створює передумови й для стилістичної єдності. Деякі види мистецтва самі собою є синтети­чними, напр. театральне мистецтво, у котрому поєднані мистецтва драматурга, артиста, митця-декоратора, іноді композитора.

СИРЕНИ — у давньогрецькій міфології напівптахи-напівжінки. Зображува­лись у вигляді птахів із жіночими головами, що своїм співом заманюва­ли мореплавців у згубні місця, де їх судна розбивались об скелі. Зобра­ження С. — розповсюджений мотив орнаменту, особливо у романському та готичному мистецтві.

СЙРИН — у візантійських та російських середньовічних легендах райський птах з грудьми та обличчям жінки. Найчастіше зображувався у мініатю­рах та орнаментах.

«СІМ ЧУДЕС СВІТУ» — узагальнена назва стародавніх пам'яток культури, які стали символом видатних досягнень стародавнього світу. До С. ч. с. відносять: 1) єгипетські піраміди; 2) сади Семіраміди: величезний ком­плекс, збудований у Вавилоні в VII ст. до н.е. за наказом царя Навуходоносора, що складався з 14-ти однакових приміщень, розділених перехо­дами і вкритих циліндричними склепіннями, над якими були складені з цеглин тераси; 3) мавзолей у Галікарнасі — розкішна усипальниця Мавзола, сатрапа перської провінції Карії; 4) храм богині Артеміди в Ефесі (Мала Азія), що відзначався вишуканістю форм і багатством оздоб і який прикрашав славетний скульптор Пракситель; 5) Колос родоський — ве­летенська бронзова статуя на о. Родос у Середземному морі, що зобра­жувала бога сонця Геліоса, та мемноський — «співаюча» статуя Мемнона, сина ранкової зорі; 6) дерев'яна статуя бога Зевса в його святилищі в Олімпії, покрита золотом і слоновою кісткою, автором якої був славет­ний давньогрецький скульптор Фідій; 7) маяк на о. Фарос біля Олекса­ндрії, збудований з білого мармуру, бл. 150 метрів заввишки, увінчаний статуєю Посейдона. Можна з певністю сказати, що сім чудес світу не охоплювали усіх архітектурних «див» стародавньої Греції та Єгипту. Без­перечно, їх було значно більше, але до наших часів збереглися лише єгипетські піраміди.

СІНЕЛЬ — ворсовий або оксамитовий шнур для виготовлення бахроми, декоративних китиць, канта, спеціальних тканин; інше позначення сло­ва С. — бузковий колір.

«СІРЧАНЕ МОЛОКО», СІРЧАНИЙ КОЛІР - рідкісний технологічний рі­зновид заглибленої гравюри, що виконується способом травлення. Під час роботи С. к. внаслідок дії рідкої маси із сірки та деревної олії на оголену поверхню металу зображення утворюється тоновими плямами. Місця, що не підлягають травленню, закриваються спеціальною клейовою су­мішшю. Як і схожий за технікою лавіс, «С. м.» найчастіше використовується в інших різновидах гравюри, що виконуються трав­ленням, як спосіб тонування.