Zv_39_yazki_Z_Gromadskistyu

Верховною Радою України надано згоду у випадках, передбачених Конституцією України;

•порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій;

•передавати для внесення до протоколу і стенографічного бюлетеня засідання текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються Верховною Радою України.

Звернемо увагу на одну обставину. Згідно з Законом, народні де-

путати попередніх скликань, крім тих, повноваження яких припинено достроково, мають право бути присутніми на відкритих пленарних засіданнях Верховної Ради України на гостьових місцях. Згідно з цими та іншими можливостями, а також з урахуванням попереднього досвіду роботи як законодавців, колишні депутати час- то-густо поповнюють лави лобістів.

Обов’язок депутата – брати участь в ухваленні законів. Не кажемо тут про участь у розробці законопроектів. Цим передусім займаються відповідні служби Кабінету Міністрів та Верховної Ради України, наукові заклади, спеціальні організації, засновані з цією метою самими депутатами, тощо. Депутат зазвичай виступає як суб’єкт законодавчої ініціативи. Це має добре розуміти лобіст.

Право законодавчої ініціативи означає право визначених Конституцією органів та осіб вносити на розгляд Верховної Ради України проекти законодавчих актів, які підлягають обов’язковому розгляду в порядку, визначеному Регламентом Верховної Ради України. Кожен депутат (крім Голови та заступників Голови Верховної Ради України) має бути членом одного з комітетів Верховної Ради.

Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, що належать до повноважень Верховної Ради: проекти законів та інших правових актів Верховної Ради; кандидатури осіб, яких рекомендують до призначення на посади; питання контрольних повноважень Верховної Ради; розглядають подання Генеральної Прокуратури щодо притягнення до кримінальної відповідальності народних депутатів.

Право народного депутата України на законодавчу ініціативу є надзвичайно важливе право, використання якого сприяє формуванню всієї системи законодавства України, вирішенню питань,

пов’язаних з іншими складовими діяльності депутата як представника округу, партії та бізнесу.

Виконання повноважень народного депутата неможливе без використання права депутата на депутатське звернення та депутатський запит.

Депутатське звернення

Депутатське звернення – це важливий інструмент депутатської діяльності в інтересах виборців, окремих фізичних та юридичних осіб, що потребують допомоги депутата. Якщо порівняти юридичний зміст депутатського звернення із правом кожного громадянина на звернення до посадових осіб, то, на перший погляд, різниця ніби й незначна. Проте, на відміну від звернення звичайного громадянина, депутатське звернення набагато діяльніший інструмент, оскільки повноваження депутата ширші за повноваження окремого громадянина, особливо в частині ініціювання додаткової перевірки комітетами та комісіями Верховної Ради за результатами розгляду звернення. Депутат також має право у випадку нереагування на його звернення подати депутатський запит, а також вимагати відставки особи, що порушила права депутата. Особливості подання депутатського звернення визначаються законом про статус депутата та Регламентом ВРУ.

Стаття 16. Право народного депутата України на депутатське звернення.

1.Народний депутат має право на депутатське звернення до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та підпорядкування, об’єднань громадян

зпитань, пов’язаних з депутатською діяльністю, і брати участь у розгляді порушених ним питань.

Депутатське звернення – викладена в письмовій формі пропозиція народного депутата, звернена до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян здійснити певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань, віднесених до їх компетенції.

2.Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій,

об’єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення, зобов’язані протягом 10 днів з моменту його одержання розглянути і дати письмову відповідь. У разі неможливості розгляду звернення народного депутата у визначений строк його повідомляють про це офіційним листом з викладенням причин продовження строку розгляду. Строк розгляду депутатського звернення, з урахуванням продовження, не може перевищувати 30 днів з моменту його одержання.

3.Народний депутат, який направив звернення, може бути присутнім при його розгляді, про що він повідомляє відповідний орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян, яким адресовано депутатське звернення. Посадова особа, відповідальна за розгляд звернення народного депутата, зобов’язана завчасно, але не пізніше ніж за день повідомити народного депутата про час і місце розгляду звернення.

4.Вмотивована відповідь на депутатське звернення повинна бути надіслана народному депутату не пізніш як на другий день після розгляду звернення. Відповідь надається в обов’язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено звернення, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об’єднання громадян.

Якщо депутат не задоволений відповіддю на своє звернення і якщо, на його думку, посадова особа ухиляється від вирішення порушеного у зверненні питання, він має право внести депутатський запит відповідно до статті 15 цього Закону.

Депутатський запит

Депутатський запит є найвищою формою депутатського впливу (ясна річ, після права законодавчої ініціативи) на вирішення важливих питань в інтересах усього суспільства чи його окремих соціально значущих груп. Проте процедура здійснення запиту більш ускладнена, ніж, наприклад, процедура депутатського звернення. ПравовийстатусзапитувизначаєтьсяЗаконом«Простатуснародного депутата України» та Регламентом Верховної Ради України.

Стаття 15. Право народного депутата України на депутатський запит.

1. Народний депутат має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до Президента України, до органів Верховної

Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ та організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.

2.Депутатський запит – це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

3.Депутатський запит вноситься у письмовій формі народним депутатом, а у випадку, передбаченому пунктом 34 частини першої статті 85 Конституції України, також на вимогу групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України.

4.Верховна Рада України приймає рішення про направлення депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких його звернуто, однією п’ятою від її конституційного складу.

Рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.

5.Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов’язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України

уписьмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту в п’ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший, встановлений Верховною Радою України, строк.

Якщо запит з об’єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, Президент України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов’язаний письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та

народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.

6.Народний депутат має право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації.

7.На вимогу народного депутата керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, якому адресовано запит, зобов’язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за три дні до їх розгляду.

8.Відповідь на депутатський запит, внесений народним депутатом, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, який його вніс. Відповідь на депутатський запит, внесений групою народних депутатів, комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом значиться першим, голові комітету Верховної Ради України. Відповідь надається в обов’язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено запит, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об’єднання громадян, на ім’я яких було направлено запит.

9.Народний депутат, представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради України мають право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. По відповіді на депутатський запит може бути проведено обговорення, якщо на ньому наполягає не менше однієї п’ятої від конституційного складу Верховної Ради України.

10.При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні Верховної Ради України повинні бути присутні у порядку, встановленому законом про Регламент Верховної Ради України, керівники, до яких звернуто запит.

Вони можуть уповноважувати інших осіб бути присутніми при обговоренні відповіді на запит лише у виняткових випадках із вмотивованим обґрунтуванням.

11.За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення.

Зв’язок депутата з виборцями

Як зазначалося, народний депутат відповідальний за свою депутатську діяльність перед українським народом як уповноважений ним представник у Верховній Раді України. Для цього народні депутати, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, здійснюють зв’язок з виборцями, які мешкають на території України, у порядку персонального представництва, визначеному депутатськими фракціями (групами) Верховної Ради України відповідно до закону.

Від того, як часто депутати фракцій бувають на місцях чи здійснюють прийом громадян, наскільки про їхню діяльність знають виборці й наскільки вони підтримують контакти з місцевою владою в особі міських голів чи керівників обласних або райдержадміністрацій, залежать шанси на переобрання політичних партій на наступний термін.

Тут важливо чітко зрозуміти, що жоден із цих ресурсів – підтримка виборців або підтримка влади – не є гарантією перемоги на наступних виборах. Адже голосують виборці, а створює сприятливу дорогу для вашої агітаційної кампанії чи умови для фальшування голосів під час їх підрахунку місцевий адміністративний ресурс. Тому, працюючи в регіоні, депутату слід передусім враховувати інтереси виборців, а відносини з місцевою владою будувати на паритетних засадах: і не бути надто близьким до неї, й не конфліктувати з нею з будь-якого приводу. Головне, аби ці відносини були побудовані на діловій, законній основі. Будь-який перегин у цьому шкодитиме вашому реноме.

Слід також пам’ятати, що в тій чи іншій місцевості мешкають як прихильники депутата від певної партії, так і противники – і серед простих виборців, і серед політично структурованих: партій і громадських організацій. Зрозуміло, що, незалежно від того, хто голосував за список депутатів тієї чи іншої партії, він має враховувати інтереси всіх виборців. Що стосується політичних партій та громадських організацій, то тут ситуація дещо специфічна. Депутату не треба домагатися підтримки своєї партії від них усіх, оскільки це, по-перше, неможливо, а по-друге, може призвести до того, що від його партії відвернуться її симпатики. Проте йому необхідно побудувати депутатську діяльність таким чином, щоб усі організації чи політичні партії, що діють у конкретній місцевості, могли отримувати від нього інформацію про свою практичну діяльність у ВРУ.

Вони мають запрошувати депутатів на зустрічі з виборцями. Такі дії допоможуть понизити поріг агресивності опонентів і зменшити кількість недоброзичливців. Тобто, з одного боку – відданість своїм принципам, з другого – толерантність до принципів інших мають стати життєвою позицією депутата, обраного за партійним списком.

Етапи законодавчого процесу у ВРУ

Оскільки основною формою діяльності депутата є його законодавча діяльність, то питання її здійснення є надзвичайно важливим як для депутата, так і для його виборців, депутатської фракції чи партії, яку він представляє, а також для суспільства в цілому.

Яким чином депутат може реалізувати своє право на законодавчу ініціативу?

1.Із власного досвіду чи з інформації, отриманої на прийомах виборців, визначити проблему, яка потребує негайного законодавчого розв’язання. Це або цілковита відсутність закону, який регулює цю проблему, або суперечливе чи недостатньо зрозуміле, а то й неправильне регулювання правовідносин чинним законом. У цьому випадку депутат або розробляє свій власний законопроект чи пропозиції до змін чинного закону, або через депутатське звернення звертається до відповідного міністерства чи відомства з пропозицією щодо підготовки такого законопроекту. Це питання також можна поставити перед відповідним комітетом Парламенту чи перед інститутом законодавства Верховної Ради – з метою створення робочої групи для підготовки законопроекту. Найпростіше і найоперативніше вирішення – законопроект готує сам депутат. Це не дуже складно для незначних уточнень чинного закону і майже неможливо для великого законопроекту – для його підготовки потрібні значні інтелектуальні сили й відповідні кошти. В нинішній ситуації низка депутатів, фракцій чи партій мають у своєму розпорядженні аналітичні центри у вигляді неприбуткових організацій, які мають змогу підготувати деякі законопроекти. Серед них може бути зацікавлена організація (лобіст).

2.Проблема може бути відома депутату лише частково, але він знає напевне: від недостатнього правового регулювання потерпають окремі галузі чи окремі соціально значні групи суспільства.

Отож у середовищі цих проблемних груп народжується законопроект, який вони пропонують депутатові для підтримки і внесення на розгляд. Така ситуація на сьогодні стає дедалі типовішою. З одного боку, це може виглядати відвертим лобізмом, з другого – це широко відома практика для більшості країн світу.

3.Законопроект готується в системі конкретного міністерства чи відомства. З огляду на те, що документ вимагає тривалого погодження з різними службами міністерств та відомств, аж поки потрапить на засідання Кабінету Міністрів з тим, аби його внесли на розгляд ВРУ як законодавчу ініціативу, саме міністерство чи відомство може звернутися до конкретного депутата з проханням внести від свого імені такий законопроект. Це є також доволі поширена за змістом лобістська практика.

4.У Верховній Раді розглядається законопроект, ухвалення якого може мати значний вплив на ту чи ту галузь, ту чи ту соціально значну групу суспільства. У цьому разі депутат за власною ініціативою або за ініціативою, про які йшлося вище, може виступити з власними поправками до законопроекту і суттєво вплинути на його зміст. Доволі часто у таких випадках, особливо з метою затримати проходження законопроекту, який не влаштовує якусь із груп і на інтереси якої він може вплинути, кілька депутатів подають законопроекти, що мають регулювати один предмет, але пропонують для цього різні підходи. Як правило, наявність кількох законопроектів з одного предмета регулювання може надовго затримати законодавчий процес із цього питання.

У будь-якому випадку процедура розгляду законопроекту у ВРУ

єдостатньо формалізованою і добре зрозумілою.

Процес створення закону та ухвалення його Верховною Радою України проходить низку етапів:

1.Підготовка проекту закону. Ініціатор ухвалення певного законодавчого акта готує його проект у вигляді тексту нового закону (постанови Верховної Ради України) або закону (постанови) про внесення змін до чинних законодавчих актів.

2.Внесення проекту до Верховної Ради України. Правом внесення проектів до Верховної Ради України наділені лише суб’єкти законодавчої ініціативи, коло яких окреслено у статті 93 Конституції України.

3.Попередній розгляд проекту керівництвом Верховної Ради України. Керівництво Верховної Ради України (Голова або його

заступники) розглядають проект і направляють у відповідні профільні комітети Верховної Ради України. Керівництво Верховної Ради України може також направити проект для розгляду і висновків до Уряду, інших органів державної влади й управління.

4.Розгляд проекту в комітетах Верховної Ради України. Постійні комітети розглядають проект і готують висновок про доцільність його розгляду на пленарному засіданні або про необхідність повернення акта на доопрацювання.

5.Внесення на розгляд на пленарному засіданні. За поданням постійних комітетів з урахуванням думки Уряду керівництво Верховної Ради України ухвалює рішення про внесення проекту на розгляд на пленарному засіданні Верховної Ради України або про повернення його на доопрацювання.

6.Внесення до порядку денного. За пропозицією керівництва Верховної Ради України остання на своєму пленарному засіданні голосуванням ухвалює рішення щодо внесення до порядку денного сесії (поточного пленарного тижня) питання про розгляд відповідного проекту законодавчого акту.

7.Перше читання законопроекту. Відповідно до порядку денного проект розглядається в першому читанні з доповіддю ініціатора, співдоповіддю (як правило, від постійного комітету), загальними дебатами по законопроекту. Суть першого читання – розглянути концептуальні засади проекту і взяти його текст за основу для дальшого доопрацювання або відхилення.

8.Внесення поправок. Суб’єкти законодавчої ініціативи у визначений строк (як правило, тиждень-два) подають до комітету, якому Верховна Рада України доручила доопрацювання проекту, письмові тексти своїх поправок до тексту закону, прийнятого в першому читанні.

9.Підготовка проекту до другого читання. Постійний комітет, як правило, разом з урядом розглядають усі внесені поправки, ухвалюють рішення про їх прийняття або відхилення. Висновки

у вигляді порівняльної таблиці (чотири колонки: текст першого читання, усі поправки до нього, висновки комітету щодо кожної поправки, остаточний текст) подаються на розгляд на пленарному засіданні у другому читанні.

10.Друге читання проекту. Друге читання проекту провадиться з використанням порівняльної таблиці шляхом постатейного го-

лосування. Верховна Рада України погоджується або не погоджується з пропозиціями комітету і в ході голосування поправок визначає остаточний текст кожної статті, а також голосує за закон (постанову) в цілому.

11.Третє читання проекту. У разі значного обсягу тексту проекту, внесення великої кількості поправок, політичної складності проблеми, що є предметом законопроекту, може бути проведене третє (четверте і т. д.) читання.

12.Оформлення документа. На підставі наявних матеріалів (порівняльна таблиця, протокол і стенограма другого, третього і т. д. читань) постійний комітет готує остаточну редакцію законодавчого акта. Після візування юридичним, редакційним і протокольним відділами закон (постанову) підписує Голова Верховної Ради України.

13.Розгляд закону Президентом України. Підписаний Головою Верховної Ради України закон подається на підпис Президенту України, який протягом п’ятнадцяти днів схвалює й офіційно обнародує його або повертає зі своїми зауваженнями до Верховної Ради України для повторного розгляду.

14.Розгляд зауважень Президента України. Верховна Рада України розглядає зауваження Президента України відповідно до процедури пунктів 9–10 і ухвалює рішення про їх врахування або відхилення. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову ухвалений Верховною Радою України більшістю у дві третини конституційного складу, Президент України зобов’я- заний його підписати й офіційно обнародувати протягом десяти днів.

15.Обнародування. Закон, підписаний Президентом України, або постанова Верховної Ради України, підписана Головою Верховної Ради України, передаються до засобів масової інформації для опублікування. Тексти, надруковані в газеті «Голос України», а також у «Відомостях Верховної Ради України», вважаються офіційними текстами законодавчих актів.

Слід зауважити, що розгляд і ухвалення рішень з деяких невідкладних питань або при внесенні короткого за обсягом документа може відбуватися за скороченою схемою, зокрема без поділу процедури на перше і друге читання.

Докладніше і повніше процедуру прийняття законодавчих актів подано у Регламенті роботи ВРУ.

Помічники народного депутата

Оскільки повноваження народного депутата доволі широкі, його депутатська діяльність дуже різноманітна й насичена і, до того ж, практично кожен із депутатів займається ще політичною чи бізнесовою справою, йому не обійтися без помічників. Закон України «Про статус народного депутата України» визначає загальні підходи щодо правового статусу та повноважень помічників-консуль- тантів депутата:

Стаття 34. Помічники-консультанти народного депутата України.

•Народний депутат може мати до тридцяти одного помічникаконсультанта, правовий статус і умови діяльності яких визначаються законами та ухваленим відповідно до них Положенням. Помічники-консультанти народного депутата працюють за строковим трудовим договором на постійній основі чи за сумісництвом або на громадських засадах.

•Помічники-консультанти народного депутата перебувають у штаті державних підприємств, установ, організацій або за заявою народного депутата прикріплюються для кадрового та фінансового обслуговування до виконавчих комітетів відповідного органу місцевого самоврядування, а у містах Києві та Севастополі – до секретаріатів міських рад.

•Народний депутат самостійно визначає кількість помічниківконсультантів, які працюють за строковим трудовим договором на постійній основі, за сумісництвом і на громадських засадах у межах загального фонду, який встановлюється йому для оплати праці помічників-консультантів.

•Народний депутат має право у межах загального фонду, виділеного йому для оплати праці помічників-консультантів та не ви-

користаного ним для цієї мети, сплачувати визначені договорами чи угодами роботи, послуги, пов’язані зі здійсненням депутатських повноважень.

Права помічника-консультанта визначаються «Положенням про помічника-консультанта народного депутата України» (ст. 2.1.):

«1. Помічник-консультант народного депутата України, який працює за трудовим договором (контрактом), має право:

1)входити і перебувати у приміщеннях Верховної Ради України за пред’явленням посвідчення помічника-консультанта;

2)бути присутнім на пленарних засіданнях Верховної Ради України, засіданнях постійних та тимчасових комісій Верховної Ради

України, в яких працює народний депутат України, або засіданнях, на яких розглядаються питання, у підготовці яких він брав участь;

3)безплатно користуватися в порядку, встановленому законодавством України, інформаційними базами даних та телекомунікаційними мережами Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування;

4)на забезпечення актами, прийнятими Верховною Радою України та її Президією, а також інформаційними і довідковими матеріалами, що офіційно розповсюджуються Верховною Радою України, Адміністрацією Президента України, а також органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, діяльність яких поширюється на виборчий округ, від якого обрано народного депутата України;

5)одержувати за запитом безплатно в органах державної виконавчої влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах і організаціях необхідні народному депутату для здійснення його депутатських повноважень документи, інформаційні та довідкові матеріали, проїзні квитки;

6)одержувати надіслану на ім’я народного депутата України поштову і телеграфну кореспонденцію, відправляти її від його імені;

7)на першочерговий прийом керівниками та іншими посадовими особами органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ та організацій з питань діяльності народного депутата України;

8)брати участь у роботі органів місцевого самоврядування та їх виконавчих органів, дія яких поширюється на виборчий округ, від якого обрано народного депутата України, у зборах трудових колективів, об’єднань громадян, громадян за місцем проживання та військовослужбовців у військових частинах, а також в інших заходах, що стосуються інтересів виборців округу;

9)оголошувати на засіданнях органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування або подавати у письмовій формі підготовлені народним депутатом України для цієї мети пропозиції, звернення, заяви та інші документи;

10)за письмовим зверненням народного депутата України користуватися копіювально-розмножувальною та обчислювальною технікою органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ, організацій, розташованих на території виборчого округу, від якого обрано народного депутата України;

11)на позачергове придбання проїзних документів і позачергове поселення в готелях незалежно від їх відомчої підпорядкова-

ності за пред’явленням посвідчення помічника-консультанта та посвідчення про відрядження».

Виходячи з таких можливостей помічників-консультантів, депутат зазвичай має кількох помічників, серед яких розподілено певні обов’язки: одні з них працюють виключно над законопроектами і готують пропозиції до них від імені депутата, інші займаються прийомами громадян, розглядом кореспонденції, підготовкою відповідей на листи та проектів депутатських звернень і запитів. Звичайно, деякі з депутатів використовують своїх помічників-консультантів не тільки у депутатській, але й партійній чи бізнесовій діяльності.

Помічники, які працюють у ВРУ, мають обладнане приміщення чи принаймні стіл з оргтехнікою в одному з депутатом кабінеті. У виборчих округах обладнується приймальня депутата, де також працюють його помічники-консультанти.

Добір помічника-консультанта – справа надзвичайно важлива. Адже саме помічник-консультант має низку обов’язків, які впливають на точку зору депутата та фактично формують громадську думку серед громадян щодо депутата. Його набутки чи промахи є здобутками або промахами власне депутата.

Далі наведемо низку обов’язків помічника-консультанта, зазначених у «Положенні про помічника-консультанта народного депутата України» (ст. 2.2.), що можуть впливати на роботу народного депутата та його ставлення до тих чи інших законопроектів.

Помічник-консультант народного депутата України зобов’я- заний зокрема:

•за дорученням народного депутата України вивчати питання, необхідні народному депутату України для здійснення його депутатських повноважень, готувати по них відповідні матеріали;

•допомагати народному депутату України в організації проведення звітів і зустрічей з виборцями, трудовими колективами підприємств, установ, організацій;

•виконувати доручення народного депутата країни у взаємовідносинах з виборцями, а також з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, засобами масової інформації, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями;

•допомагати народному депутату України під час особистого прийому ним виборців у розгляді звернень громадян, вирішенні порушених ними питань;

•допомагати народному депутату України в розгляді надісланих на його ім’я поштою або поданих на особистому прийомі виборцями пропозицій;

•систематично узагальнювати звернення виборців, інформувати народного депутата України про підсумки узагальнень;

•за дорученням народного депутата України брати участь в організації вивчення громадської думки, потреб і запитів виборців, вносити йому пропозиції щодо шляхів їх вирішення;

•вести діловодство відповідно до вимог Інструкції з діловодства у Верховній Раді України, затвердженої відповідним Розпорядженням Голови Верховної Ради України;

•забезпечувати схоронність документів, що надходять на ім’я народного депутата України, контролювати своєчасне надходження відповідей на депутатські звернення;

•надавати народному депутату України організаційно-технічну та іншу необхідну допомогу під час здійснення ним депутатських повноважень.

З огляду на це зрозуміло, наскільки важливо для лобіста нала-

годжувати добрі стосунки зі штатними працівниками та помічниками народного депутата.

Технології лобіювання законодавчого процесу

Далі розглянемо можливі дії лобіюючої організації або окремого лобіста під час розгортання законодавчого процесу у Верховній Раді України. Кроки, які може зробити лобіююча сторона, як правило, треба узгоджувати з конкретними стадіями законодавчого процесу, їх послідовністю, передбаченою Регламентом Верховної Ради України.

Тому якщо лобіст (як громадянин) або організація (як юридична особа), яку він представляє, в ініціативному порядку прагнуть внес-

ти законопроект з якого-небудь питання, їм необхідно зробити певні кроки на етапах подання законопроекту, його попереднього розгляду, обґрунтування тощо.

Дії при поданні законопроекту

На цьому етапі законодавчого процесу, а відповідно і процесу лобіювання, лобісту необхідно:

•підготуватися заздалегідь, задовго до початку сесійної роботи Верховної Ради України;

•глибоко розібратися в суті проблеми, особливо в чинних законодавчих актах щодо конкретного питання, що допоможе краще зрозуміти, в який спосіб імовірно досягти бажаної мети. При цьому необхідно добре знати зміни, які вносяться до планування законодавчого процесу, до регламенту роботи Верховної Ради України, особливо з урахуванням ухвалення нових процедур. Ще раз переконатися, чи справді проблему, яка становить інтерес, можна розв’язати лише за допомогою нового законодавства;

•знайти законодавця (депутата), який буде підтримувати законодавчі зусилля й візьме на себе роль суб’єкта законодавчої ініціативи(спонсора).Спробувативийтинадепутата,якийкористується великою повагою, одночасно входить до складу потрібного (профільного) комітету, до того ж зацікавлений у справі й добре обізнаний із проблемою;

•визначитимету,якоїнеобхіднодосягти.Якщотекстзаконопроекту вже підготовлено, попросити депутата, який узяв на себе роль спонсора, ще раз переконатися, чи відображені в ньому необхідні інтереси, чи відповідає він поставленій меті;

•уважно подумати над тим, хто ще може надати підтримку і хто, ймовірно, складе опозицію. Підготуватися до захисту своєї точки зору, до спростування опозиційної думки. Підготуватися й подати фінансово-економічне обґрунтування й пропозиції щодо покриття витрат на реалізацію законопроекту та розрахунки щодо вигоди, яку він принесе.

Зусилля на етапі попереднього розгляду законопроектів постійними комітетами

Це, напевно, одна з найвідповідальніших стадій законодавчого процесу. Досвід роботи Верховної Ради України доводить, що подані законодавчі пропозиції у багатьох випадках не отримують під-

тримки саме під час їх попереднього розгляду у відповідних постійних комітетах. Крім того, оскільки розгляд законопроектів у відповідних комітетах, як і у Верховній Раді України в цілому, проводиться відкрито, це дає змогу впливати на зміст окремих положень законопроектів, на підготовку висновків про доцільність їх ухвалення, на включення до порядку денного сесії.

Разом із тим саме на етапі попереднього розгляду законопроектів багато залежить від голів постійних комітетів, оскільки вони здебільшого визначають час і порядок слухання законопроектів, вирішують, чи направляти законопроект для попереднього розгляду спочатку до відповідних підкомітетів, чи передавати його на експертизу до спеціально призначених груп фахівців або установ. Це знову ж таки відкриває можливості персонального впливу на хід таких подій як через лобіювання обраного з-поміж інших авторитетного депутата-спонсора та інших членів цього комітету, так і через надання переконливих аргументів і фактів за або проти поданого законопроекту.

Варто взяти до уваги і той факт, що порядок розгляду і підготовки висновку щодо законопроекту визначається відповідним комітетом, а тому відрізняється від комітету до комітету.

Часто існують різні варіанти можливостей засвідчити своє ставлення до законопроектів, що попередньо розглядаються в комітетах.

Зокрема, можуть бути такі варіанти:

•лобіююча організація готує матеріал, і її представник виступає з аргументованими свідченнями (експертними оцінками) за або проти законопроекту;

•під час відкритих слухань деякі організації можуть скористатися нагодою, щоб продемонструвати свою силу і зацікавленість кількісним складом своїх членів, присутніх на засіданні комітету.

Дії на етапі обґрунтування законопроекту

Відповідно до Регламенту Верховної Ради України обґрунтування законопроекту разом із текстом самого законопроекту та іншими документами подається в письмовій формі. Але може трапитися таке, що під час попереднього розгляду законопроекту в постійному комітеті виникне потреба в додаткових поясненнях або свідченнях із боку його ініціатора.

При цьому постає питання, чи варто давати свідчення. Щоб відповісти на це запитання, лобісту потрібно зважити:

•Чи достатньо глибоко він особисто володіє проблемою, щоб дати вичерпні відповіді на запитання членів комітету?

•Чи є інша особа, яка кваліфікованіше і переконливіше відповість на запитання?

•Чи досліджено факти, які можуть дати додаткову інформацію членам комітету на користь законопроекту?

•Чи будуть корисними для справи додаткові пояснення членам комітету, зроблені науково-технічними експертами?

•Чи можуть дати більше користі пояснення та свідчення, підготовлені спільно з іншими організаціями, що лобіюють з того ж питання?

•Чи додаткові пояснення або свідчення в комітеті найбільш доцільні?

•Чи, може, вигіднішим буде використання інших, альтернативних методів лобіювання?

Якщо ж вирішено давати свідчення, то, перш ніж це робити, треба:

•ще раз уважно перечитати законопроект і переконатися, що є точне розуміння того, що в ньому пропонується;

•з’ясувати, чи вносився подібний законопроект раніше. Якщо вносився, то дослідити історію його внесення;

•якщо суть законопроекту не цілком зрозуміла, поговорити з де- путатом-спонсором, чому його було внесено і яка користь очікуєтьсявіднього.Якщоєнамірпідтриматизаконопроект,запитати в депутата-спонсора, як це краще зробити;

•уважно вивчити очікувані соціально-економічні та інші наслідки, фінансово-економічне обґрунтування та пропозиції щодо покриття витрат держави на впровадження пропонованого законопроекту. Це дуже важливо. Такі документи, як правило, готуються до обговорення законопроекту;

•поговорити з іншими людьми, зацікавленими в цьому законопроекті, і довідатися про їхню думку, а також про те, що вони

говоритимуть під час його обговорення на засіданні комітету. Найкраще підготувати свідчення у письмовій формі, дотримую-

чись низки правил.

Зокрема лобісту раціонально:

1)Ідентифікувати себе та організацію, яку він представляє, повідомити про її розміри і місцезнаходження.

2)Заявити про свою позицію на користь або проти запропонованого законопроекту.

3)Коротко сформулювати свої рекомендації, а потім докладно пояснити кожну з них. Дати відповіді на такі запитання: До чого зводиться його особливий інтерес? Яким чином він дійшов свого висновку? Хто матиме користь і в який спосіб?

4)Запропонувати свої доповнення, дати їх формулювання та вказати місце в тексті законопроекту, куди їх вставити.

5)За можливості зупинитися на питанні фінансово-економічного обґрунтування поданого законопроекту, тобто на його вартості або передбачуваному заощадженні витрат.

6)Уникати заїжджених кліше, зайвого багатослів’я, сумнівних узагальнень та улесливих суджень.

7)Наприкінці стисло узагальнити свою позицію.

Щоб досягти ефективності свідчень, треба дотримуватися низ-

ки доволі простих, але дійових порад і рекомендацій:

Слід вчасно зайти у приміщення, де засідатиме комітет. Слуханняможуть розпочатисяіз запізненням, але, якправило,вонипочинаються відразу. Важливо не забути зареєструватися.

Необхідно проявити терпіння. Кожного дня в комітеті можуть проводитися читання законопроектів, які, здавалося б, мало пов’язані між собою. Порядок розгляду законопроектів може не збігатися з тим, що зазначений у порядку денному. Це часто залежить від присутності депутатів, від імені яких ініціюється законопроект. Спочатку слово надається депутату-спонсору, потім – представникам державних органів, діяльність яких має відношення до змісту конкретного законопроекту. Іншим учасникам його обговорення слово надається в порядку їхньої реєстрації.

Треба зайняти зручне місце в кімнаті, де засідає комітет, щоб швидко вийти до трибуни, коли буде надано слово для виступу.

Важливо підготувати необхідну кількість копій заяви та інших документів, щоб вистачило для всіх членів комітету, а також для представників преси і зацікавлених осіб. Не треба роздавати документи особисто, можна передати їх секретарю під час виходу до трибуни або відразу ж після виступу. У деяких комітетах, як правило, поширюють копії документів до початку слухань. Копії документів готуються на аркушах, зручних за розмірами для зберігання в робочих папках депутатів, де містяться тексти законопроектів та інші документи, які додаються до них. Зверху на першій сторінці

заяви слід поставити вихідні реєстраційні дані обговорюваного законопроекту.

Читати заяву – не обов’язково. Виступ буде ефективнішим, якщо говорити, звертаючись до присутніх і дивлячись прямо у вічі членам комітету. За таких умов вони, вірогідніше, будуть уважно слухати, а потім звернуться до письмового свідчення.

Виступ має бути якомога коротшим. В іншому випадку можна втратити контроль за увагою членів комітету. В більшості комітетів час виступу регламентується.

Треба завоювати довіру до себе та уважно ставитися до членів комітету, які прагнуть довідатися про точку зору кожного. У них немає підстав збивати кого-небудь з пантелику або кидати виклик, проте в них є бажання поставити запитання, щоб до кінця з’ясувати висловлювану точку зору. Якщо є можливість, слід відповідати на їхні запитання відразу; якщо готової відповіді немає, необхідно сказати про це відверто й пообіцяти їм пізніше надати інформацію в письмовій формі.

Слід бути готовим коротко узагальнити зміст своєї заяви, особливо у випадках, коли час на виступ уже вичерпано. Зайве переказувати або повторювати ті точки зору, що вже були висловлені попередніми промовцями; можна просто послатися на них і додати свої міркування.

Робити надто емоційні заяви – великий ризик, навіть якщо, якто кажуть, накипіло на душі. Вони можуть викликати ворожість та відразу, до того ж законодавцям цікавіше почути міркування щодо питань обговорюваного законопроекту.

Лобіювання після попереднього розгляду законопроекту в постійному комітеті

Після закінчення слухання законопроекту, підтримуваного або заперечуваного лобіюючою організацією, та після того, як його ініціатор виступив на засіданні комітету, виникає питання: що робити далі? Найголовніше – що-небудь робити! Наведені аргументи – лише початок! Загальною помилкою більшості організацій, що готують законопроекти в ініціативному порядку, є те, що вони перестають стежити за розвитком подій. Адже ще багато що можна зробити.

Так, якщо під час попереднього розгляду законопроекту в комітеті виникли якісь запитання, що не отримали відповіді, або очевид-

ним був брак повного обсягу потрібної інформації, необхідно докласти всіх зусиль, щоб виправити становище. Потурбуватися про те, щоб усі члени постійного комітету, особливо ті, що підтримують законопроект, одержали додаткову інформацію.

Якщо лобіст знає депутата, котрий йому симпатизує, він має порадитися з ним, які кроки можна зробити далі. Необхідно лобіювати кожного члена комітету персонально, насамперед через членів організації у виборчих округах, де вони обиралися як депутати, та через тих людей, які мають з ними добрі стосунки; прислуховуватися до депутатів – членів комітету, до того, що їх турбує; виявляти особливу увагу до тих депутатів, які виказали свою стурбованість під час попереднього розгляду законопроекту; концентрувати свою увагу на членах комітету, які, як здається, ще не визначилися. Що ж до тих, хто різко виступив проти ініційованого організацією законопроекту, то на них, напевне, впливати буде неможливо.

Відомо, що Секретаріат Верховної Ради України веде справу законопроекту. Цінним було б попросити ознайомитися з нею. У цій справі можуть бути листи або інша інформація, про що не згадувалося під час попереднього розгляду.

Лобіст може спробувати передбачити розподіл голосів серед членів комітету за і проти пропонованого законопроекту. Якщо не очікується потрібної кількості голосів за, можна попросити своїх спільників серед членів комітету відкласти голосування на певний час, щоб спробувати забезпечити необхідну кількість голосів на підтримку законопроекту.

Не слід забувати, що за Регламентом Верховної Ради України (ст. 6.3.1) на визначення строків розгляду законопроектів постійними комітетами може впливати погоджувальна рада депутатських груп (фракцій). Тому можна звернутися до її членів за підтримкою.

Подальші кроки

Проходження кожного законопроекту, починаючи з попереднього розгляду в постійних комітетах, потім на засіданнях Верховної Ради України, завжди має унікальний, але водночас і циклічний характер. Як би далеко не просувалося його обговорення (у першому, другому і т. д. читаннях на пленарних засіданнях Верховної Ради України), після зауважень і пропозицій він знову й знову повертається до постійних комітетів на доопрацювання. Тому робота