Zv_39_yazki_Z_Gromadskistyu

Це була не комунікаційна кампанія, яка передбачає поетапне та узгоджене використання різноманітних каналів комунікації, а інформаційна робота у вигляді разових, не пов’язаних між собою пропагандистських акцій.

Не приділялася увага визначенню цільових аудиторій (громадськість певної країни у цілому чи окрема соціальна група – пересічні громадяни, політики, студенти, бізнесмени, потенційні інвестори тощо), на яких мав би бути здійснений цілеспрямований інформаційний вплив під час проведення певних заходів.

Невизначеність із колом пріоритетних для України цільових аудиторій розпорошувала зусилля і ресурси державних органів України. Інформаційно-роз’яснювальна робота велася непрофесійним шляхом простого спростування наявних негативних щодо України стереотипів. Світовий досвід засвідчує, що негативні стереотипи руйнуються не спростуваннями, а послідовною, систематичною й цілеспрямованою роботою щодо поступового їх заміщення новими позитивними.

Нарешті, Державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003–2006 рр. у принципі не ставила завдання вироблення атрибутів позиціонування держави за кордоном та бренду «Україна» (логотипу, гасел, візуальних та звукових образів), навколо яких і мала б концентруватися робота державних органів влади України у згаданій сфері. Крім того, події Помаранчевої революції 2004 р. в Україні довели, що бренд України може формуватися всупереч волі державних органів та їхніх програм.

Зокрема, особливість імідж-формувальних чинників Помаранчевої революції полягала в такому:

Помаранчева революція стала «найважливішою політичною подією 2004 р. в Європі».

•Сприймання України розподілилося на період «до Майдану» і «після Майдану».

•Вдалою була ідея використання помаранчевого кольору, що народив образ Помаранчевої революції, який увійшов у когнітивний резонанс із настроями світової прогресивної громадськості.

•Позитивне сприймання світовою громадськістю цивілізованості Помаранчевої революції через поєднання мирної вуличної активності людей і переговорного процесу лідерів опозиції з чинною владою.

•Небачене зростання рівня поінформованості про Україну в

світі.

•Помаранчева революція зробила «багатомільярдні інвестиції» у формування позитивного міжнародного іміджу України, відповідно піднявши її рейтинг та зробивши європейською державою. Щоб досягти такого результату традиційними методами – були б потрібні десятиліття.

Приклад 5

Згідно з даними «ACTION UKRAINE REPORT»:

•протягом 4-х місяців виборчих перегонів 2004 р. в Україні тільки у провідних друкованих ЗМІ світу було надруковано понад 3500 статей, присвячених політичній ситуації в нашій країні;

•близько трьох тижнів кінця осені 2004 р. «помаранчеві» події в Україні були в епіцентрі світових інформаційних агенцій;

•Україна набула небаченого «заслуженого» (безоплатного) пабліситі, в епіцентрі якого були «майдан Незалежності», «Помаранчева революція» як видатні новинарні події у Східній Європі.

•На думку фахівців, якщо перевести вартість цих висвітлень у еквівалент «замовних матеріалів», їхня вартість сягала б близько 3 млрд доларів США.

Міжнародний PR-ефект Помаранчевої революції можна пояснити появою таких нових іміджевих уявлень про Україну: «Україна не Росія» (це стало зрозумілим для пересічних громадян світу); «Україна подолала комплекс молодшого брата Росії»; «Україна – це Європа»; «переконливе послання України про європейський вибір»; український народ почав сприйматися як «взірець розвитку демократії на пострадянському просторі» (це підтвердили вибори 2006 і 2007 рр.); «політичні процеси в Україні випередили Росію»; поняття «Майдан», «Помаранчева революція» увійшли у світову лексику як образи, на зразок «падіння Берлінської стіни», «Оксамитова революція в Чехословаччині».

Але великі шанси для формування та зміцнення нових граней образу України в світі були втрачені. Насамперед міжнародній громадськості важко було зрозуміти внутрішньополітичні процеси в Україні після Помаранчевої революції. Поширювалося враження, що в Україні складається слабкий і нестабільний режим. Постійні суперечки та протистояння всередині демократичних сил справляють враження, що «помаранчеві» постійно «наступають на ті самі граблі». Про це свідчать і суперечки після дочасних парламентських виборів 2007 р., і на етапі підготовки до президентських виборів

2010 року. Крім того, кризові явища в енергетичній сфері та конфлікти між Росією і Україною 2006–2008 рр. з приводу так званого «газового питання», особливо щодо цін на природний газ та його транзит до Європи, істотно зашкодили іміджу України.

Важливим засобом посилення координації зусиль державних органів у справі формування позитивного міжнародного іміджу України має стати розробка нової Державної цільової програми на 2008–2011 рр. Але концепція такої програми (схвалена Розпорядженням КМ України 6 червня 2007 р. № 379-р., до якої потім були внесені зміни Розпорядженням КМ № 778-р від 28 травня 2008 р.) 1 передбачає лише простий варіант розроблення державної цільової програми, до виконання якої «залучається переважна більшість органів державної влади», як це було в попередній програмі. Більш надійний підхід до виконання Програми, а саме «утворення спеціалізованого державного органу, на який покладаються функції із забезпечення на міжвідомчому рівні постійної, оперативної та скоординованої підготовки і розповсюдження у міжнародному інформаційному просторі позитивних відомостей про державу», через необхідність значних видатків державного бюджету було відкинуто.

Тому виконання Програми передбачається здійснювати доволі розпливчасто сформульованими шляхами:

•розроблення стратегії інформаційної діяльності, що передбачає чітке визначення специфіки іноземних держав та їх населення;

•здійснення комплексу заходів на основі впровадження ефективних форм інформаційно-роз’яснювальної роботи з урахуванням особливостей сприйняття України певними категоріями громадян іноземних держав;

•розширеного відображення позитивних відомостей про Україну в інформаційному просторі інших держав, створення необхідної для цього інфраструктури;

•налагодження співпраці з неурядовими міжнародними та громадськими організаціями, зацікавленими у формуванні позитивного міжнародного іміджу України;

•активізації інформаційно-роз’яснювальної роботи на території України, спрямованої на поліпшення розуміння громадянами її стратегічних зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних напрямів діяльності.

1 Розпорядження КМ України 6 червня 2007 р. № 379-р. зі змінами, внесеними Розпорядженням КМ № 778-р від 28 травня 2008 р.

Виконання Програми розраховане на середньострокову перспективу, а саме на термін 4 роки, що, як вважається, є достатнім для отримання конкретних позитивних результатів у сфері зміцнення міжнародного іміджу України й дає можливість коригувати зміст і форми роботи органів виконавчої влади на наступних етапах діяльності в цьому напрямі.

Вважається, що організація проведення органами державної влади впродовж 2008–2011 рр. скоординованої комунікаційної кампанії, спрямованої на підвищення міжнародного образу України, мала б забезпечити:

•створення міжнародної інформаційної атмосфери, сприятливої для політичного та соціально-економічного розвитку України;

•сприйняття Української держави світовим співтовариством як надійного, передбачуваного партнера;

•приведення України до реального та надійного становища як кандидата на членство в ЄС;

•сприйняття України як цікавої для інвестицій;

•сприйняття України як прихильника зміцнення демократичних засад суспільного життя та подальшої лібералізації економіки;

•сприйняття України як держави, що має багату культуру та історію, розвинуту індустріальну базу, висококваліфіковані трудові ресурси, значний інноваційний, науково-технічний, промисловий, сільськогосподарський та туристичний потенціали.

Під час виконання Програми головними зовнішніми цільовими

групами (стейкгольдерами) мали б стати: потенційні інвестори, бізнесмени, банкіри, компанії, асоціації та державні інститути; ЗМІ, особливо ділові медіа.

Основними напрямами PR-роботи на міжнародному рівні могли б бути:

•Навчання, тренінги для дипломатичних працівників за кордоном: o Консультування з питань комунікацій (як, що, в якій формі та

де говорити);

o Організація контактів між ними та VIP/інститутами відповідних країн.

•Постійне забезпечення прес-релізами, що інформували б про Україну в цілому, дедалі ширше використання можливостей Інтернету.

•Прес-конференції з усіх значущих подій, що можуть мати міжнародний резонанс.

•Зустрічі з пресою з нагоди таких подій, як промислові ярмарки, візити міністрів, культурні та спортивні заходи тощо.

•Візити до провідних видавців у зарубіжних країнах.

•Імідж-трансферти з використанням видатних діячів та широковідомих особистостей.

•Прес-тури до України (не лише до рекреаційних зон).

Щодо внутрішніх цільових аудиторій, особлива увага мала б зо-

середжуватися на громадськості України в цілому; бізнесменах, особливо тих, що мають міжнародні контакти; вітчизняних компаніях, асоціаціях, державних і неурядових організаціях; українських ЗМІ та представниках міжнародних медіа, що працюють в Україні; представниках України за кордоном (посольства, консульства, інформаційно-культурні центри тощо).

Основними PR-зусиллями всередині країни, що впливають на формування позитивного міжнародного іміджу України, могли б бути PR-кампанії, головна мета яких: сформувати довіру до влади у населення, показати йому перспективи розвитку, інформувати громадськість про євроінтеграційні зусилля Української держави. Такі кампанії мають бути зосереджені насамперед на зв’язках із пресою, щоб повноцінно підключити її до інформаційної роботи іміджевого для України характеру.

Але як цілісний документ з відповідним фінансуванням Державна цільова програма на 2008–2011 роки з формування позитивного міжнародного іміджу України фактично не була прийнята. Крім того, Міністерство закордонних справ України було на певний час позбавлене можливості працювати над програмою. Через конфлікти всередині Уряду ця справа була передана Міністерству освіти і науки України – структурі, яка ніколи професійно не займалася такого ґатунку питаннями. Лише у травні 2008 р. Кабінет Міністрів затвердив МЗС України замовником цієї Державної цільової програми.

Останнім часом держава вдається до окремих стратегій і тактик формування міжнародного іміджу України. Наприклад, увага зосереджується на:

•Прискоренні створення українських культурно-інформаційних центрів за кордоном (Див. Указ Президента України № 142/2006 «Про культурно-інформаційний центр у складі закордонної дипломатичної установи України».)

•Прискоренні створення Національного супутникового каналу України та потужного Інтернет-порталу України основними мовами світу.

•Використанні шансу проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 р. з футболу.

•Проведенні окремих спеціальних короткота середньострокових PR-програм презентації інтересів України в різних країнах світу.

Такого ґатунку окремі програми в цілому не викликають запере-

чення. Тут важливо уникнути аматорства, скористатися кращим професійним PR-досвідом інших країн.

Але головне залишається: вкотре помічається недооцінка ролі довготривалих, добре скоординованих зусиль щодо розуміння ідентичності Української держави та перспектив професійного, на рівні державної політики, просування змістовного образу України серед світової громадськості.

PR міжнародних організацій

Діяльність міжнародних організацій залежить від підтримки міжнародної громадськості. Такі організації, як Міжнародний Червоний Хрест, Всесвітня рада церков, Міжнародна торговельна палата разом з численними фундаціями, освітніми інституціями, професійними спілками та агенціями здійснюють масштабні PR-програми. Щоб ефективно діяти, їм потрібно постійно дбати про свій позитивний імідж. Так само як і корпораціям, їм потрібно здійснювати моніторинг свого оточення, підтримувати постійні зв’язки з державними установами та громадськими організаціями тих країн, у яких вони працюють, та бути готовими до подолання кризових ситуацій.

Міжнародному Червоному Хресту часто доводиться стикатися з повідомленнями про те, що його гуманітарна допомога потрапляє до приватних рук або надходить з великим запізненням до зон лиха. Чутки про те, що під час минулих війн представники Червоного Хреста продавали, а не передавали безкоштовно тютюнові вироби військовим, і сьогодні інтенсивно поширюються в зонах воєнних конфліктів.

UNICEF, міжнародна організація ООН, що надає допомогу дітям у різних країнах світу, має постійно спростовувати звинувачення на свою адресу з боку тих, хто критично ставиться до ООН і поширює чутки про те, що зібрані людьми різних країн кошти і речі використовуються не за призначенням.

Можливості для роботи в міжнародній сфері

На думку багатьох експертів, кінець ХХ – початок ХХІ століть можна вважати часом інтенсивного поширення глобального маркетингу та міжнародних PR. Це час стрімкого розвитку Європейської інтеграції, соціально-економічних перетворень у країнах колишнього Радянського Союзу, тобто час масштабних змін, що зробив глобальну економіку незаперечною реальністю.

Усі ці зрушення дали підставу Джеррі Долтону, колишньому президентові Товариства PR Америки, зробити висновок: «На мою думку, все більше і більше американських PR-фірм будуть ставати частиною ринків закордонних країн, і я очікую, що багато американських PR-фахівців житимуть за кордоном». Він упевнений в тому, що подальша кар’єра багатьох представників PR-професії буде пов’язана з міжнародними PR. Тут відкриваються широкі можливості для тих випускників вузів, які володіють іноземними мовами. Крім того, більший успіх матимуть ті з них, хто зрозуміє, що перетворення світу на «глобальне село» не усуне таких явищ, як різноманітність мов, звичаїв і соціальних цінностей, про які мають добре знати і якими повинні володіти PR-професіонали.

Приділяючи велику увагу зв’язкам із міжнародними клієнтами, транснаціональні корпорації у багатьох випадках наймають фахівців з питань «корпоративного протоколу» для виконання логістичних операцій, розпочинаючи з резервування місць у готелях, організації бенкетів і замовлення засобів транспорту та закінчуючи відвідуваннями підприємств, забезпеченням безпеки, добором подарунків для іноземних офіційних осіб та головних клієнтів. Вони влаштовують брифінги відповідальних працівників компанії з поточних питань, дають рекомендації протокольного характеру та готують тексти місцевих пісень, які могли б підспівувати іноземні гості.

Для реалізації протокольних заходів корпорації звертаються до місцевих PR-фахівців з відповідною фаховою підготовкою з питань маркетингу, планування ділових зустрічей та роботи підприємств певної галузі. Хоча знання іноземних мов є великою перевагою для PR-фахівців, однак це не головне. Транснаціональні корпорації, що мають клієнтів у багатьох країнах світу, у разі потреби можуть залучати до роботи перекладачів з різних мов.

Узагалі вважається, що PR-професіонали, хоч би в яких країнах вони працювали, по суті є «перекладачами культури». Вони мають

розумітися на питаннях бізнесу та загальної культури як своїх клієнтів або співробітників, так і країн, де компанія планує або здійснює ділову активність. Незалежно від того, чи має компанія власних PR-фахівців, чи наймає їх зі сторони, їх найперше завдання – розповідати компанії, що збирається мати бізнес в інших країнах (або тим іноземним компаніям, що планують працювати за кордоном), як вести справи, як працює місцевий ринок, які його особливості, яка інфраструктура тощо.

Сфера міжнародних PR потребує фахівців, що цікавляться або є експертами з питань ділової культури на рівні топ-менеджменту. PR-консультанти повинні мати чуття робочого середовища і навіть якщо не бути спроможними дати відповідь на всі питання, що стосуються кожної окремої країни, то принаймні знати, які можуть виникнути критичні питання та де знайти потрібну інформацію. Вони мають знати, де приховується потенційна небезпека та як заздалегідь попередити про це клієнта.

Люди, що планують присвятити себе роботі у сфері міжнародних PR, повинні готувати себе до цього ще зі студентської лави, прослухати курси з питань міжнародних відносин, техніки глобального маркетингу, основ планування стратегічних PR, вивчати іноземні мови, соціальну та економічну географію, принципи комунікації в мультикультурному середовищі. Надто бажано пройти практику в транснаціональних корпораціях, тобто набути перших навичок з міжнародних PR там, де їх стандарт відповідає вимогам сучасного глобального бізнесу.

Перш ніж посісти відповідальну посаду за кордоном у державній організації з питань міжнародних зв’язків з громадськістю, людина має попрацювати у відповідних державних організаціях усередині своєї країни, виробити навички роботи із засобами масової інформації у сфері PR тієї країни, куди вона має отримати призначення.

Практичне завдання

Після розпаду Радянської імперії на початку 1990-х рр. Україна стала незалежною країною, де спостерігається поступальний розвиток демократії. Одна з провідних туристичних фірм України поставила перед собою завдання стимулювати інтерес до м. Києва як одного з найпривабливіших міст у Східній Європі для іноземних туристів.

Україна має всі об’єктивні підстави для такого міжнародного PRпроекту. Це країна з мальовничою природою, розвинутою культурою, багатою історією. Попри вандалізм колишнього комуністичного режиму, руйнування під час Другої світової війни, в Україні збереглися пам’ятки культури, собори і церкви, що увійшли до скарбниці європейської і світової культури. Проводиться велика робота з відбудови та реставрації пам’яток історії й архітектури. Особливо столиця України – Київ – перетворилася на красиве місто. Вартість харчування та обслуговування тут відносно помірна порівняно з іншими європейськими столицями.

Ваше PR-агентство запросила українська туристична фірма для того, щоб провести спеціальну інформаційну кампанію на території США, аби привернути увагу американських туристів до м. Києва.

Завдання: запропонуйте свої рекомендації стосовно: (1) специфічних цільових аудиторій американської громадськості, увагу яких потрібно привернути; (2) ключових тем, на яких потрібно зробити особливий наголос; (3) методів і прийомів пабліситі та просування, які можна було б використати.

Контрольні запитання та завдання

1.У чому полягає зміст міжнародних паблик рілейшнз? Які чинники спричинили їх зростання в останні десятиріччя?

2.Яку роль виконують паблик рілейшнз у нових умовах глобальних маркетингових операцій?

3.З якими труднощами найшвидше стикаються корпорації, здійснюючи своюділову активністьвіншій країні? Назвітьдеякізпасток, уякіможуть потрапити PR-працівники, рекламісти та маркетери, працюючи в зарубіжних країнах. Як можна частково або цілком їх обминути?

4.Назвіть типові риси ділових культур Заходу і Сходу.

5.Які цілі мають на меті іноземні клієнти, наймаючи місцеві PR-фірми для представлення своїх інтересів у країні перебування?

6.Які етичні питання виникають у діяльності PR-фірм під час обслуговування іноземних клієнтів?

7.Яке значення має західне телебачення та радіомовлення для розвитку PR-культури українських державних, політичних, економічних, громадських та інших організацій.

8.Що заважає Україні розвивати ефективні міжнародні PR?

9.З якими проблемами стикаються становлення та розвиток сфери PR в Україні?

10.З якими проблемами у сфері міжнародних PR зіткнулися урядові та державні установи й організації України протягом останніх років?

11.Опишіть основні позитивні та негативні характерні риси міжнародного іміджу України.

12.Назвіть та поясніть головні чинники, що впливають на формування міжнародного іміджу України.

13.Дайте оцінку міжнародному PR-ефекту Помаранчевої революції 2004 р. та її впливу на імідж України.

14.Які вітчизняні й іноземні PR-фірми та організації на території України надають послуги у сфері міжнародних PR?

Література

Алешина И. Паблик рилейшнз для менелжеров и маркетеров. – М., 1997.

Державна програма забезпечення позитивного міжнародного іміджу України на 2003–2006 роки. Постанова КМ України від 15 жовтня 2003 р. № 1609.

Зернецька О. В. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародних відносин. – К.: Освіта, 1999.

Катлип С. М., Сентер А. Х., Брум Г. М. Паблик рилейшнз. Теория и практика / Пер. с англ. – 8-е изд. – Издательский дом «Вильямс», 2000.

Ньюсом Д., Терк Дж., Крукеберг Д. Все о PR. Теория и практика паблик рилейшнз / Пер. с англ. – 7-е изд. – М. Консалтинговая группа «ИМИДЖ-Контакт», 2001.

PR сегодня: новые подходы, исследования, международная практика / Пер. с англ. – М.: Консалтинговая группа «ИМИДЖ-контакт», 2002.

Римский Клуб. – М.: УРСС, 1997.

Розпорядження КМ України 6 червня 2007 р. № 379-р. зі змінами, внесеними Розпорядженням КМ України № 778-р від 28 травня 2008 р.

Связи с общественностью как социальная инженерия / Под ред. В. А. Ачкасовой, Л. В. Володиной. – СПб., 2005.

Уткин А. И. Глобализация и процессы осмысления. – М.: Логос, 2001. Штомпка П. Социология социальных изменений. – М.: Аспект Пресс, 1996.

Ekman P., Friesen W. V. and Bear J. The International Language of Gestures // Psycology Today. – 1984. – May.

Grunig J. E. with Dozier D. M. (еd.). Excellence in Public Relations and Communication Management. – N. J., 1992.

Jack O’Dwyer’s Newsletter. – 2004.

Lesly’s Handbook of Public Relations and Communications / Ed. by Lesly Philip. – 5th ed. – Continental Books, 1997.

Wilcox Dennis L., Ault Philip H., Agee W. K. Public Relations: Strategy and Tactics. – 5th ed. – N. Y., 1998.

Глава 4. Технології цивілізованого лобіювання

Вступ

Лобізм як особлива система та практика реалізації інтересів окремих організацій і різноманітних груп громадськості шляхом цілеспрямованого впливу на законодавчі та виконавчі органи державної влади став невід’ємною складовою політичного процесу демократичного суспільства. Значення цього явища можна пояснити такими обставинами.

По-перше, у країнах розвинутої демократії лобісти або їх групи виконують важливу функцію посередників між громадськістю та органами держави, інформуючи останніх про інтереси окремих груп громадян, стан справ у тих чи інших сферах життя. Безперечно, у процесі ухвалення законів і впровадження їх у життя депутати та урядові чиновники можуть звертатися і, як правило, звертаються по консультації та поради до професійних фахівців і експертів. Але, на відміну від знань професіоналів, знання громадян, пропущені через їхній інтерес і репрезентовані лобістськими структурами, виявляються важливішими як із точки зору розуміння глибин життя, так і з позиції легітимності рішень, що ухвалюються. Саме остання обставина набуває особливої ваги, оскільки доводить, що лобізм у його цивілізованих формах – не «вулиця з двостороннім рухом». Лобісти (групи тиску на владні структури), домагаючись переваг для себе, водночас забезпечують сприятливі умови сприйняття суспільством і конкретними групами громадськості схвалених державою законів.

По-друге, інститут лобізму виконує функцію впорядкування плюралізму суспільних інтересів. Адже зрозуміло, що кожна людина, кожне громадське об’єднання мають на увазі свої специфічні інтереси. До того ж вони прагнуть захищати ці інтереси всіма доступними їм засобами з урахуванням юридичних норм. З огляду на це цілком логічно, що в межах певного правового поля їхні інтереси зіштовхуються, а тому потрібні способи та механізми зіставлення інтересів і визначення пріоритетів. Навіть якщо процес лобіювання здійснює невелика група людей, наслідки лобіювання можуть бути дуже масштабними і нерідко зачіпають великі маси населення країни.

По-третє, позитивна робота інституту лобізму часто вигідна суспільству в цілому. Даючи змогу зіставляти групові інтереси, можли-

вості й наслідки різноманітних дій у межах легітимних демократичних «правил гри» та сприяючи відображенню цих інтересів і можливостей у політичних рішеннях, лобізм істотно доповнює складну систему стримувань і противаг. Уже сама ця обставина варта того, щоб поступово впроваджувати інститут лобізму і в Україні у його цивілізованих, прийнятних для нашої політичної культури формах.

Нарешті, лобізм певною мірою здатний доповнювати конституційну систему демократичного правління. Він дає можливість брати участь в ухваленні та реалізації політичних рішень тим групам громадськості, які так або інакше її позбавлені. Це особливо стосувалося громадян тих виборчих округів, які за існування мажоритарної виборчої системи не спромоглися обрати своїх представників до Парламенту. Не маючи свого депутата (що було звичайним явищем для Верховної Ради України першого і другого скликання), який міг би з трибуни Парламенту заявити про місцеві проблеми, групи громадськості за допомогою інституту лобіювання могли самостійно привернути увагу до своїх проблем, впливати на процес їх законодавчого врегулювання. Ця потреба особливо посилюється за умов пропорційної системи вибору депутатів за списками партій або партійних блоків, коли представництво місцевих інтересів виборців у Парламенті стає розмитим та знеособленим.

Лобізм: сутність, легітимність, практика

Сутність лобізму

Лобізм як система впливу на членів законодавчого органу або чиновників державних установ із метою домогтися схвалення або несхвалення ними того чи іншого законопроекту або постанови отримав свою назву від англійського слова lobby, що означає «закрите приміщення для прогулянок, коридор, вестибюль, кулуари». Свого особливого політичного відтінку слово lobby набуло у США приблизно в середині XIX ст. у вигляді його похідних: лобізм, лобіювання, лобіст. Вважають, що традиція лобізму як специфічного політичного явища сягає своїм корінням часів президентства Уліса Сімпсона Гранта (1869–1877 рр.) – уславленого генерала періоду громадянської війни у Сполучених Штатах Америки 1861–1865 рр. Вечорами цей президент зі своєю «командою» мав звичку «роз-

слаблятися» після напруженого робочого дня у вестибюлі одного з готелів. Там його міністри, а також сенатори зустрічалися з різними людьми, вислуховували їхні прохання та давали обіцянки (часто не безкорисливо) виконати їх.

Історія розвитку лобізму справді була наповнена фактами недозволених методів тиску на законодавців і чиновників. У США, наприклад, незважаючи на те, що конституція цієї країни захищає право звернення (петиції) до уряду і що там уже давно ухвалено відповідне законодавство, яке регламентує лобістську діяльність, ще й досі дехто розглядає лобіювання як спробу маніпулювання законодавчими та виконавчими органами влади.

Та все ж, хоч би у яких гріхах запідозрювали лобізм, це не може затьмарити ту надзвичайно корисну роль, яку він покликаний виконувати. Лобізм у його сучасних, цивілізованих формах є широко використовуваною, легальною формою впливу різноманітних кіл і груп суспільства на апарат державної влади, особливо парламент, причому впливу знизу.

Головне завдання демократичного лобіювання – домогтися того, щоб у законодавчих і нормативних актах державної влади враховувалися специфічні інтереси різних груп громадськості, їх організацій, що не суперечать загальним інтересам суспільства.

За своєю глибокою сутністю лобіювання забезпечує гласність політичного процесу, робить його передбачуваним, розширює коло учасників процесу політичного життя та обмежує всесилля апарату державної влади. Воно є інструментом функціонування системи плюралістичної демократії, який розплющує очі законодавцям і державним службовцям на ті наслідки, які можуть мати законодавчі акти й адміністративні розпорядження, що ними ухвалюються.

Функція лобізму як особливого політичного явища ґрунтується на фундаментальному праві кожного громадянина демократичного суспільства направляти індивідуальні й колективні звернення (петиції) до органів державної влади та посадових осіб. Це право зафіксовано в конституціях усіх демократичних держав світу. В Конституції України (ст. 40) теж записано, що «всі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».

Крім того, Конституція України опосередковано створює умови для лобістської діяльності, гарантуючи: право «на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань» (ст. 34); право «на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів» (ст. 36); право «брати участь в управлінні державними справами» (ст. 38).

Правові засади

Для впорядкування роботи лобістів, запобігання їх протиправним діям розробляється чітке законодавство, яке регламентує систему лобіювання. У США, наприклад, ще з 1946 р. функціонує федеральний закон про регламентацію лобістської діяльності. Відповідно до ст. 308 цього закону будь-яка особа, яка за плату або з інших міркувань веде діяльність з метою мати вплив на схвалення або відхилення будь-якого законодавчого акту в Конгресі, перш ніж розпочати діяти в цьому напрямі, зобов’язана зареєструватися в Конгресі та в письмовій формі і під присягою надавати відомості про себе та особу, яку вона представляє і в чиїх інтересах працює або виступає; вказати строк виконання цих зобов’язань; повідомляти докладно про щоквартальні витрати і джерела фінансування лобістських дій.

У рішеннях 1953–1954 рр. Верховний суд США уточнив дію цього закону і поширив її лише на тих осіб та організації, головною метою яких є вплив на законотворчий процес шляхом «прямого спілкування з членами Конгресу з питань обговорюваного або передбачуваного федерального законодавства». До розряду лобіювання суд також включив «подання, адресоване безпосередньо до Конгресу, його членів або комітетів». Відповідно до закону сюди ж були зараховані й публікації в газетах, журналах та інших періодичних виданнях, ініційовані та оплачені певною особою з метою підтримки законодавчого акта або протидії йому. Лобістським за змістом також вважається прямий тиск на членів Конгресу за допомогою «штучного стимулювання кампанії надсилання листів» на їх адресу.

Лобіювання не поширюється на політичні кампанії, спрямовані на те, щоб «збудити думку громадськості» щодо загальних проблем. Воно також не розповсюджується на будь-яку особу, яка один

Діяльність лобістів підлягає обов’язковій реєстрації. Загальне правило таке: «Не пізніше ніж через 45 днів після того, як лобіст уперше здійснює лобістський контакт або найнятий для здійснення лобістського контакту, байдуже, яка з цих обставин виникне раніше, такий лобіст (або, відповідно до параграфа (2), організація, яка наймає такого лобіста) повинен зареєструватись у секретаря сенату та клерка палати представників».

Не підлягає обов’язковій реєстрації особа або організація, загальний прибуток яких від діяльності, пов’язаної з лобіюванням на користь конкретного клієнта (у випадку лобістської фірми), не перевищує й очікувано не перевищить 5000 доларів. Також не підлягає реєстрації діяльність організації, загальні витрати якої, пов’язані з лобіюванням (на випадок, якщо працівники організації виступають лише від імені власної організації), не перевищують і очікувано не перевищать 20 000 доларів.

Згідно з новим Актом, «Не пізніше ніж через 45 днів після закінчення піврічного періоду, який починається першого числа кожного січня та першого числа кожного липня щороку, коли особу зареєстровано відповідно до частини 1603 цього розділу, кожна зареєстрована особа має подати звіт секретарю сенату та клерку палати представників щодо її діяльності з лобіювання за цей піврічний період. Окремий звіт має бути поданий на кожного клієнта зареєстрованої особи».

Невпинно зростає кількість лобістів, що професійно займаються цією діяльністю. Наприклад, у США з 1975-го по 2005 р. кількість зареєстрованих у сенаті лобістів збільшилася з 3000 до 36 500. Кожна третя з великих компаній зі щорічним прибутком понад 100 мільйонів доларів має власний штат лобістів на столичному рівні. У США нині зареєстровано понад 14 тисяч фізичних та юридичних осіб, котрі представляють інтереси 12,5 тисячі національних і міжнародних підприємницьких організацій, галузевих та асоційованих профспілкових об’єднань, різного ґатунку громадських та інших формувань.

Одним із основних стимулюючих факторів зростання інституту лобізму є потреба недержавних організацій налагоджувати добрі відносини з державними установами та чиновниками на федеральному рівні і рівні штатів (Governmental relations). Держава, як відомо, різноманітними шляхами (через економічне законодавство, податкову політику й різного ґатунку контрольні функції) дедалі більше прагне

проникнути в усі сфери діяльності приватних організацій і життя окремих громадян. Тому в останні роки і зростає кількість корпорацій, приватних організацій, громадських об’єднань і груп особливого інтересу, які створюють у межах своїх управлінських структур спеціальні підрозділи з питань зв’язків з органами державної влади на національному і місцевому рівнях. А оскільки в цих підрозділах, як правило, працюють лобісти, які зобов’язані мати справу з державними органами та установами, то зрозуміло, що лобіювання стало частиною функцій паблик рілейшнз окремої недержавної організації.

Якщо у Сполучених Штатах лобіювання вже має більш ніж столітню історію, в Україні це явище з’явилося зовсім недавно.

Але й за цей час термін «лобіювання» встиг набути різко негативного відтінку у свідомості як пересічних українських громадян, так і депутатів різного рівня. Саме ця обставина вимагає цивілізованого законодавчого впровадження інституту лобіювання в Україні. Додатковий фактор, що не дає змоги запозичити досвід американського законодавства (чи законодавства інших країн) у цій сфері, – законодавча неврегульованість передбачених Конституцією політичних інститутів, а саме політичних партій, неурядових громадських та інших організацій.

Спроби законодавчого забезпечення лобіювання в Україні знайшли своє відображення у таких проектах законів: «Про лобіювання в Україні» (внесено в 1999 р. народним депутатом І. Шаровим); «Про правовий статус груп об’єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України» (внесено в 1999 р. народним депутатом Ю. Сахном); «Про лобістську діяльність у Верховній Раді України» (внесено у 2005 р. народним депутатом І. Гринівим). Однак ці законодавчі ініціативи не були підтримані більшістю депутатів Верховної Ради України та не розвивалися далі. Розширене тлумачення лобістської діяльності, запропоноване авторами законопроектів, на думку багатьох політиків, може автоматично посилити роль неконституційних політичних акторів в українській політиці – олігархів, кланів, холдингів та синдикатів.

Зміст роботи лобістів

Лобісти, які відповідають за зв’язки організації з органами державної влади, головним чином відстежують і зважують той вплив, який можуть мати обговорювані законопроекти у разі їх

затвердження на життєдіяльність цієї організації. Як правило, працюючи в головному столичному офісі, лобісти, які відповідають за зв’язки із законодавчими органами державної влади, мають на

меті кілька загальних цілей:

1.Поліпшують відносини з відповідальними працівниками державних установ та організацій.

2.Слідкують за роботою законодавчих і виконавчих органів, міністерств і відомств у тих сферах і з тих питань, які впливають на життя людей певного виборчого округу.

3.Активізують участь виборців у справах державного управління на всіх рівнях.

4.Впливають на законодавство, яке зачіпає економічні інтереси виборців певної місцевості і розташованих там підприємств.

5.Заздалегідь повідомляють законодавців і досягають розуміння з їх боку особливостей роботи організацій, які діють у певному виборчому окрузі.

Головні завдання лобіста, що представляє організацію, такі:

•налагодження постійних контактів із владою;

•аналіз та оцінка діяльності органів і структур влади в тих ділянках, у яких працює організація;

•інформаційна допомога владі в цій діяльності;

•вплив на ухвалення рішень влади в цих ділянках.

Посуті,виконуючирольдовіреногозахисникаінтересіворганіза-

цій і груп громадськості та надійного джерела інформації про певне коло питань, лобіст має справу з інформуванням інших людей (у цьому разі мається на увазі громадськість державних органів) із метою переконати їх зайняти правильну позицію, ухвалити потрібне йому рішення. Лобісти в багатьох випадках досягають успіху або ж зазнають поразки залежно від того, якою мірою вони володіють загальними методами науки і мистецтва паблик рілейшнз: здібностями налагодити особисті добрі стосунки з об’єктами впливу та подати переконливу інформацію, з одного боку, законодавцям і державним посадовцям, а з іншого – рядовим виборцям і зацікавленим громадянам. Але на додаток до таких PR-здібностей лобістам потрібні ще й усебічні знання з питань державного управління, законотворчого процесу, соціальної політики, формування громадської думки тощо.

Організація, зацікавлена у зв’язках з органами державної влади, їх чиновниками, як правило, наймає висококваліфікованих фа-

хівців, перед якими, звичайно ж, ставиться завдання впливати на законотворчий процес.

Щоб виконувати таку роботу, напевне, не завжди потрібно офіційно реєструватися лобістом. Звернутися до члена парламенту, посадових осіб із того або іншого питання законодавства чи управлінського розпорядження може кожна особа чи організація демократичного суспільства. Але, на відміну від тих, хто випадково або лише час від часу використовує таку формальну можливість, лобіст-професіонал швидше завойовує довіру та повагу до себе (до своєї організації) з боку законодавця. Річ у тому, що для підготовки й аналізу законопроектів, спілкування із законодавцем і переконання його в цих питаннях лобістові слід бути переважно юристом за фахом, користуватися авторитетом і мати добре налагоджені особисті зв’язки на столичному рівні. Не випадково офіційні лобістські посади найчастіше займають досвідчені політики, колишні працівники адміністрації президента, сенатори та конгресмени, як тільки закінчується строк їх повноважень.

Нерідко трапляються випадки, коли досвідчені лобісти переходять на державну службу, а потім використовують свою офіційну посаду, щоб надавати підтримку колишнім клієнтам. Буває й навпаки, коли державні службовці залишають високі посади і стають лобістами. Наприклад, Говард Пастер, радник колишнього президента США Б. Клінтона, став головою «Хілл енд Ноултон» – однієї з наймогутніших фірм паблик рілейшнз США. І хоч нічого не було поганого в тому, що Пастер перейшов на нову, більш високооплачувану посаду, однак галас навколо його нового призначення зайвий раз оголив гостру проблему взаємовідносин між професіональними лобістами і тими, кого вони лобіюють.

Суть роботи лобістів

У загальному вигляді суть роботи лобіста фактично полягає в тому, щоб інформувати і переконувати інших (законодавців, тих, хто ухвалює рішення). Безумовно, для цього самих контактів замало. Адже лобістові насамперед потрібно володіти конкретною інформацією, що зацікавила б конкретного законодавця. Крім того, така інформація та загальні ідеї щодо майбутнього законодавства мають бути викладені законодавцеві завчасно, ще до того, як з’явиться законопроект. Досвідчені лобісти та законодавці доходять спільної