1. Понятійний апарат рег. Ек.

Поняття «регіональна економіка» може розглядатися у двохсенсах - як науковий напрямок і як територіальний підрозділ національного господарства.

Як науковий напрямок, згідно з існуючими визначеннями, регіональна економіка є галуззю знань на межі економіки та суспільної географії, що вивчає закономірності й особливості розміщення про-дуктивних сил, формування ареалів збуту продукції, регіональногоекономічного розвитку.

Об'єктом дослідження, зазвичай, називають незалежні від людини матеріальні предмети, явища або категорії об'єктивної дійсності, які входять у сферу людської діяльності та освоюються суб'єктом пізнавально і практично.

Об'єктами регіональної економіки виступають регіони різногомасштабу - федеральна земля, автономна республіка, провінція, область, район, населений пункт.

Предмет дослідження - це ті аспекти, властивості й відносини,які вивчає наука або дисципліна, тобто той кут зору, під яким роз-глядається об'єкт.

Предмет регіональної економіки - економічний розвиток регіонів, котрий відбивається в низці соціально-економічних показників, які характеризують територіальну організацію економічнихпроцесів у даному регіоні, соціально-економічну ефективність та кінцеві фінансові результати діяльності підприємств і організацій,що знаходяться в регіоні.

Безпосереднім предметом дослідження регіональної економіки виступає сукупність економічних, соціальних факторів та явищ, щообумовлюють формування й розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у межах конкретних регіонів.

Як територіальний підрозділ господарської діяльності регіо-нальна економіка - структурна складова національної економіки,що функціонує в межах певної території (регіону).

За І. В. Челноковим під регіональною економікою слід розумітиконституційно закріплений територіально-господарський комплекс,що включає в себе взаємозалежну сукупність підприємств, органі-зацій домашніх господарств, а також відповідну їм інфраструктуру,незалежно від форм власності й відомчої підпорядкованості. На відміну від національного господарства, регіональній економіці влас-тиве деяке усічення, недостатня комплексність, більш рельєфновиражена народногосподарська спеціалізація у вигляді «монокультурності».

Суб'єкт В регіональній економіці ними є органи управління регіону(регіональні органи державної влади й місцевого самоврядуван-ня), у ролі яких виступають як колективні інститути (парламенти,місцеві ради, адміністрації тощо), так і індивідуальні представникидержавної й регіональної влади (президенти, прем'єр-міністри, гу-бернатори, мери та ін.). У деяких випадках суб'єктами регіональноїекономіки можуть виступати також окремі установи, організації йпідприємства, що суттєво впливають на економічний розвиток ре-гіону.

Регіон (від лат. regio (regionis) - область, країна) - це територія,яка за сукупністю явищ або ознак відрізняється від інших територійі характеризується єдністю, взаємозв'язком елементів, що її склада-ють, і цілісністю, що є закономірним результатом її розвитку. Однакнаведене визначення не є однозначним. В різних країнах воно розу-міється по-різному.

Під «регіоном» у нашій країні розуміють частину державної те-риторії, яка має певні природно-кліматичні, економічні, етнокуль-турні, історичні та інші особливості. У просторовому аспекті вінможе збігатися з територією адміністративно-територіальних утво-рень (областю, низовим адміністративним районом, містом) або по-єднувати їх разом, однак, оскільки це частина державної території,він не може виходити за межі країни. Ще більш конкретне визначен-ня регіону подано в Концепції державної регіональної політики - цеАвтономна Республіка Крим, області, міста Київ і Севастополь.

Регіон як цілісне соціально-економічне територіальне утворення може мати характерні, властиві тільки йому, риси розвитку,структуру господарства й народногосподарську спеціалізацію. Вінже може мати й свої специфічні проблеми. Тому від того, наскіль-ки правильно й вдало визначені регіони, ступінь відповідності їхсистемі адміністративно-територіального устрою країни, а такожсформульовані критерії їх розвитку, багато в чому залежить успіхреалізації регіональної політики.

У наукових дослідженнях і в практичних розробках як тер-мін часто використовується «район», що залежно від поставленоїмети може бути інтегральним суспільно-географічним (економіко-географічним, соціально-економічним) або галузевим. З допомогоюрайонів реалізується певна державна політика (економічна, соціаль-на, екологічна тощо), розробляються й втілюються в життя окреміпрограми.

Інтегральний суспільно-географічний район - це значна час-тина території країни, цілісна ланка її господарства, що характери-зується певною спеціалізацією й комплексно-пропорційним розви-тком діяльності людини [17, с.112].

Суспільно-географічне районування може здійснюватися натрьох рівнях і, відповідно, може бути: макро-, мезо-, мікрорайону-ванням (рис. 1.1).

У практичній площині - для прогнозування, програмуван-ня, планування й управління - особливе значення мають мезо-райони. Їхньою основою виступають, як правило, територіальнісоціально-економічні системи, районоутворюючою основою яких євиробничо-територіальні комплекси. У ряді країн світу соціально-економічними районами часто виступають так звані «програмні ра-йони», у межах яких здійснюються спеціальні соціально-економічніпроекти з розвитку їх продуктивних сил.

Галузеві райони - це економічні простори певної народно-господарської спеціалізації. Ними можуть виступати, приміром,сільськогосподарські зони (картоплярства, виноградарства та ін.),промислові райони (машинобудування, чорної металурги та ін.), во-догосподарські райони тощо.

У деяких випадках райони можуть являти собою географічніпростори у вигляді вільних (спеціальних) економічних зон (ВЕЗ) ітериторій пріоритетного розвитку (ТПР).

У сукупності інтегральні суспільно-географічні й галузеві райо-ни утворюють просторову організацію продуктивних сил, яка ви-ступає територіальною основою регіональної політики.

Із процесом виділення регіонів і здійсненням регіональної полі-тики пов'язане поняття регіоналізація. Регіоналізація, у звичайно-му розумінні, тотожна поняттю «районування», тобто просторовоїабо просторово-часової диференціації території, за допомогою чогоздійснюється виділення регіонів і районів.

Регіоналізація може здійснюватися як усередині одної держави,так і в міжнародних масштабах у вигляді регіональних (субрегіо-нальних) інтеграційних утворень.8

Мета регіональної економіки і регіональної політики - забез-печення високої якості життя населення регіону завдяки досягнен-ню гармонійного, сталого розвитку природної, економічної та соці-альної підсистем регіону.

Завдання регіональної економіки як наукового напрямку по-лягають у вивченні:

загальних закономірностей і територіальних умов відтворенняекономіки регіону;

умов, особливостей і ефективності комплексного розвитку тери-торіального господарства;

розвитку й функціонування економіки регіону в системі єдино-го економічного простору держави;

зовнішніх економічних зв'язків у територіальному вимірі й зо-внішнього середовища системи регіональної економіки;

економічного потенціалу регіону, його конкурентоспроможнос-ті, інвестиційної й інноваційної привабливості;

регіональних ринків ресурсів, товарів і послуг, маркетингу регі-ону;

управління регіоном у системі ринкових відносин;

фінансового механізму й стратегії розвитку регіону [10, с. 20-21].

Зв'язокрегіональної економіки з іншими науками.

Оскільки регіональна економіка перебуває на межі економіки йсуспільної географії, вона має тісні зв'язки, з одного боку, з низкоюекономічних наук, а з іншого - з низкою суспільно-географічнихнаук.

Багато базових теоретичних передумов регіональна економікачерпає з економічної теорії, що вивчає закономірності різних сис-тем людських відносин у процесі виробництва й розподілу матері-альних благ. Як самостійна наука економічна теорія склалася тіль-ки в XVII-XVIII століттях. До кінця XIX ст. загальноприйнятоюназвою економічної теорії був термін «політична економія», якийзапровадив французький мислитель Антуан де Монкретьєн, який в1615 р. опублікував «Трактат політичної економії». Політична еко-номія в цьому випадку означає наука про державне (суспільне) гос-подарство («політичний» тут від грецького «політія» - держава).

Можна стверджувати, що в основі регіональної економіки ле-жить макроекономіка - складова частина економічної теорії, якавивчає великомасштабні економічні явища, такі, як виробництво ва-лового національного продукту й національного доходу, інфляція,безробіття, економічне зростання, державні доходи, витрати, грошо-вий обіг тощо.

З іншого боку, просторова інтерпретація економічних явищ не-можлива без напрацювань суспільної (соціально-економічної)географії та її галузевих наук - географії населення, природнихресурсів, промисловості, сільського господарства, транспорту, сфе-ри обслуговування та ін. Зокрема, регіональна економіка ширококористується розробленими економіко-географами теоретичнимиположеннями про економіко-географічне положення, економічнерайонування, територіально-виробничі комплекси, територіальнісоціально-економічні системи.

Для дослідження регіональної економіки застосовуються за-роджені в лоні суспільної географії методи регіонального аналізу,під яким розуміється економіко-географічний аналіз факторів регі-онального розвитку для пізнання закономірностей і особливостейформування конкретних районів з метою визначення раціональнихшляхів соціально-економічного становлення [3, с. 42].

В індустріальних країнах Заходу подібний напрямок відомийпід назвою регіональної науки. Регіональна наука - це науковашкола, яка вивчає просторові аспекти соціальних, економічних, по-літичних і культурних явищ за допомогою математичних методіві методів регіонального аналізу. Концепцію регіональної науки за-пропонував у 1950-х рр. американський регіоналіст Уолтер Айзард(Ізард) як міждисциплінарний напрямок на межі економіки, соціо-логії та суспільної географії [8]. Сам він даний термін трактував до-сить широко: «...назва «регіональна наука» повинна показати, що цядисципліна не вкладається в рамки ніякої іншої суспільної науки,кожна з яких має свій характерний підхід до досліджуваних явищ:вона пов'язана з регіональною економікою, екологією, теоретичноюгеографією, регіоналізмом і низкою інших суспільних наук і разом зтим помітно відрізняється від них» [5, с. 68].

У вирішенні питань регіонального маркетингу регіональна еко-номіка має тісний зв'язок з маркетинговою географією - приклад-ною суспільно-географічною наукою, яка вивчає закономірності те-риторіальної організації виробничо-споживчого комплексу та йогоособливості в різних країнах і регіонах [23, 24].

Прикладні завдання регіональної економіки багато в чому збі-гаються із завданнями дисципліни «розміщення продуктивнихсил», яка перебуває в тісному зв'язку із соціально-економічною гео-графією та вивчає просторові аспекти розвитку суспільного вироб-ництва, закономірності, особливості та ефективність просторовогорозміщення й розвитку продуктивних сил, соціально-економічногорозвитку регіонів і територіальної організації господарства.

Слід зазначити, що деякі вчені виділяють таке родове поняттядля комплексу наук, об'єктом яких є регіон, як регіоналістика,вважаючи регіональну економіку її частиною. Водночас, на думкуросійського регіоналіста О.Г. Гранберга [5], регіональна економікаперебуває на перетині економіки й регіоналістики.

Нарешті, втілення в життя результатів досліджень регіональноїекономіки пов'язане з регіональною політикою. На регіональнийрозвиток країни, територіальні відмінності в її господарській діяль-ності та життя населення впливають багато природних і соціально-економічних факторів. До найбільш важливих з них можна відне-сти природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальнийпотенціал, а також спеціалізацію й територіальну структуру госпо-дарства, розселення населення, ступінь урбанізації території, гео-графічне й геополітичне положення регіонів, їх інфраструктурнезабезпечення. Роль і значення даних факторів у часовому й просто-ровому аспектах може суттєво змінюватися. Тому їх вибір і ефек-тивне використання в інтересах регіонального розвитку - найваж-ливіше завдання регіональної політики.

Працями багатьох закордонних і вітчизняних учених розробле-ні теоретичні положення й методологічні принципи регіональноїекономіки і регіональної політики. Істотний внесок до них здійсни-ли економісти І. Тюнен, Т. Паландер, У. Айзард (Ізард), Г. Мюрдаль,Г. Балдершейм, К. Сталберг, П. Кругман, Д. Паєлінк, С. Поллард, атакож географи А. Амін, В. Бунге, А. Вебер, А. Льош, В. Кристаллер,П. Хаггет та ін. Серед українських і російських економістів і геогра-фів слід відзначити М.В. Багрова, Г.В. Балабанова, М.К. Бандмана,М.М. Баранського, Ю.Н. Гладкого, А.П. Голікова, Б.М. Данилишина,М.І. Долішнього, С.І. Дорогунцова, М.М. Колосовського, С.І. Іщука,Ю.В. Макогона, М.З. Мальського, К.В. Мезенцева, О.В. Мрінської,В.П. Нагірної, Л.М. Німець, Я.Б. Олійника, М.Д. Пістуна, В.А. Попо-вкіна, Д.М. Стеченка, О.Г. Топчієва, О.І. Чистобаєва, О.І. Шаблія та ін.

Аналіз існуючих трактувань регіональної політики дозволяє зу-пинитися на двох її основних визначеннях - науковому й офіційно-му державному.

У першому випадку регіональна політика - це розробка й реа-лізація в державних масштабах системи заходів для збалансованогосоціально-економічного розвитку територій, створення сприятли-вих передумов функціонування господарських об'єктів, а також на-лежних соціальних і економічних умов життєдіяльності населення.

В офіційному викладі державна регіональна політика є систе-мою заходів, що здійснюються органами виконавчої влади й органа-ми місцевого самоврядування для ефективного управління еконо-мічним і соціальним розвитком України та її регіонів - АвтономноїРеспубліки Крим, областей, міст Києва та Севастополя .

Узагальнюючи сутність даних визначень, можна констатуватинаступне: державна регіональна політика - це політика держави зполітичного, правового, соціального й економічного розвитку краї-ни в просторовому (регіональному) аспекті, яка відбиває як взаєми-ни між державою й регіонами, так і взаємини регіонів між собою.Вона може проводитися на трьох рівнях:

державному, тобто з активною участю центру в регіональномурозвиткові;

регіональному - внутрірегіональний розвиток на основі наяв-них повноважень і засобів регіонів;

локальному - політика органів місцевого самоврядування (у за-кордонних європейських країнах - муніципальна політика).Соціально-політичні цілі в регіональній політиці є визначаль-ними, але при цьому вони сполучаються з економічними, екологіч-ними, військово-стратегічними, зовнішньоекономічними.

У сучасну епоху регіональна політика є складовою частиною на-ціональної стратегії соціально-економічного розвитку більшої час-тини держав світу.

Головний спонукальний мотив і основна мета держави в регіо-нальній політиці - зменшити відмінності в рівні життя населеннярегіонів, забезпечити соціальну справедливість у територіальномуаспекті. При цьому повинні враховуватися інтереси загального еко-номічного підйому країни, підвищення якості життя всього її на-селення, а також вирішення проблем депресивних районів з одно-часним стимулюванням економічного росту найбільш розвиненихрегіонів.

На жаль, на практиці антиподом шляхетної мети - забезпечен-ня соціальної справедливості в територіальному аспекті - виступаєекономічна ефективність: чим вище рівень витрат на допомогу від-сталим регіонам, тем нижче загальнонаціональні економічні резуль-тати.

Згідно з Європейською хартією місцевого самоврядування,прийнятою Радою Європи в 1985 р. й ратифікованою Україною в1997 р., регіональна політика спрямована на:

Збалансування соціально-економічного розвитку регіонів.

Поліпшення якості життя населення.

Ефективне управління природними ресурсами.

Раціональне використання земель.

Створення умов для міжрегіонального й міжнародного співро-бітництва.

При цьому пануючим принципом є повсюдність місцевого само-врядування.

2.основні етапи економ районування України

1. Теорія економічного районування.

2. Районоутворюючі чинники та види району-вання.

3. Екномічний район, його сутність.

4. Системи економічного районування України.

1. Усі країни світу характеризуються суттєвими територіальними відмінностями, зокрема, великою своєрідністю спеціалізації та структури виробництва, які обумовлені природними, економічними, соціальними, історичними умовами. На цій об’єктивній основі розвивається внутрішньодержавний територіальний поділ праці та формуються своєрідні природно-господарські утворення, які характеризуються певною спеціалізацією – так звані економічні райони. Їх виділення, вивчення, прогнозування розвитку і лежить в основі економічного районування країни.

У найбільш узагальненому трактуванні районування – це загальнонауковий метод систематизації інформації у найрізноманітніших цілях. Виходячи з цього, економічне районування – це метод систематизації інформації про територіальну організацію продуктивних сил та територіальні відмінності соціально-економічного життя країни. У той же час, згідно зі змістом цієї категорії, економічне районування – це процес поділу країни на економічні райони, які історично склалися у процесі розвитку і розміщення продуктивних сил, господарського освоєння території.

Кожен економічний район відзначається своїми суспільно-територіальними властивостями та повинен розвиватися згідно з індивідуальною стратегією розвитку продуктивних сил, яка б виходила із загальнодержавних цілей та можливостей, і ресурсів відповідної території. Вивченням продуктивних сил економічних районів, обгрунтуванням стратегії їх соціально-економічного розвитку займається економічне районування, яке в цьому ракурсі виступає як наука – важлива складова в палітрі економічної науки.

Економічне районування – найважливіша передумова дієвого регіонального програмування, проведення ефективної державної регіональної політики.

Методологічні основи економічного районування закладені у дослідженнях цілого ряду вчених-районологів, зокрема, у працях М.М. Колосовського, М.М. Баранського, П.М. Алампієва, Ю.Г. Саушкіна, А.М. Колотьєвського, І.В. Нікольського та інших. Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як О.Г. Діброва, К.Т. Воблий, М.М. Паламарчук, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, Д.І. Шаблій, А.Т. Ващенко, І.О. Горленко, Л.М. Корецький, С.С. Мохначук, В.А. Поповкін.

2. Які чинники впливають на виділення районів? Їх багато, і роль їх різна. До основних необхідно віднести:

– характер виробничих відносин, способів виробництва;

– геополітичне положення;

– територіальний поділ праці і спеціалізацію господарської діяльності;

– природні умови і ресурси;

– населення з його трудовими навиками, комунікаційними, етнічними, національними особливостями, відмінностями у способі життя;

– характер виробничо-технологічної взаємо-пов’язаності, інтегрованості виробництва;

– систему розселення і територіальної організації виробничої та соціальної інфраструктури та ін.

Виділяють два основних види економічного районування: загальне (або інтегральне) та галузеве.

Інтегральне районування відображає просторову взаємодію всіх компонентів суспільно-географічних комплексів на певній території. Це районування передбачає розчленування території як цілісного природничо-соціо-економічного явища. Загальне районування охоплює природу й усе народне господарство певної країни з усіма його галузями та зв’язками.

Інтегральне районування здійснюється на двох рівнях:

– макрорівень (для України це виділення трьох економічних макрорайонів);

– мезорівень (від 5-ти до 10-ти мезорайонів).

Галузеве економічне районування поділяє територію країни на окремі райони, виходячи з однієї певної ознаки – однієї галузі виробництва. Отже, галузевий район – це територія з підвищеною концентрацією виробництва, продукції чи послуг відповідної галузі, що характеризуються специфічними місцевими умовами, їх структурою, проблемами і перспективами розвитку, його територіальною організацією і положенням в системі міжгалузевого господарського комплексу. Це може бути промислове, водогосподарське районування та ін. Районування сільськогосподарського виробництва приймає до уваги лише сільське господарство, структуру сільськогосподарських угідь, спеціалізацію, типи сільськогосподарського виробництва. Галузеве районування є обов’язко-вою аналітичною передумовою встановлення меж інтегральних районів.

3. У концепції територіальної організації суспільства категорія економічний район – ключова. Він існує в об’єктивній дійсності та формується в ході розвитку продуктивних сил суспільного виробництва в цілому. Існує декілька визначень економічного району. У більшості з них підкреслюється його об’єктивна сутність, цілісність, спільність спеціалізації. Найбільш вдалим є визначення класика регіональної економіки, академіка П.М. Алампієва, який визначив економічний район як “географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, інтенсивні внутрішні економічні зв’язки та нерозривно пов’язана з іншими районами суспільним територіальним поділом праці”.

Очевидно тепер, коли пріоритетним у розвитку будь-якої країни, згідно з розробленим під егідою ООН Порядком денним на ХХІ століття, стає принцип соціо-економіко-екологічної збалансованості розвитку, визначення економічного району почне набувати нових рис. Але вже зараз можна відмітити, що в умовах ринкової економіки в західній літературі економічний район розглядається як система ринків, яка функціонує на основі територіального поділу праці під визначальною дією закону вартості.

4. Значний внесок у розвиток нової сітки економічних районів України зробили в останні роки такі українські вчені, як М.М. Паламарчук, М.Д. Пістун, Ф.Д. Заставний, О.І. Шаблій і В.А. Поповкін. Так, Ф.Д. Заставний виділив дев’ять мезорайонів, що входять до трьох макрорайонів, які названі: Східний, Західний, Південний (рис.1).

Рис. 1. Система економічного районування України

(за Ф.Д. Заставним)

В. Поповкін у праці “Регіонально-цілісний підхід в економіці” (1993 р.) обгрунтував поділ України на 5 макрорайонів і 10 мезорайонів. До макрорайонів він відніс:

1) Центральноукраїнський (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області);

2) Донбас та Нижнє Придніпров’я (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька області);

3) Слобідська Україна (Харківська, Сумська, Полтавська області);

4) Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим);

5) Західноукраїнський (Рівненська, Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Вінницька, Хмельницька області).

На думку автора, такий поділ найбільше сприяє регулюванню основних територіально-економічних пропорцій, удосконаленню територіального поділу праці.

Цікавим є підхід до виділення економічних районів О.І. Шаблія. В основу класифікації економічних районів він поклав не лише економічні, а й соціально-економічні показники, виділивши таким чином 6 специфічних соціально-економічних районів та Автономну Республіку Крим: Східний, Центрально-Східний, Цент-ральний, Північно-Східний, Західний, Південний, Автономна Республіка Крим.

Кожна із запропонованих схем виділяється особливим підходом. Найбільш вдалим, на нашу думку, є районування, проведене Ф.Д. Заставним та М.Д. Пістуном. Мережа районів, яку запропонували ці автори, є найбільш обгрунтованою. Вона об’єктивно відображає особливості сучасного регіонального розвитку України. Однак, на наш погляд, неправомірним є виділення Київського економічного району в складі трьох, а не чотирьох, областей – Київської, Житомирської, Чернігівської та Черкаської, тому пропонується така схема економічного районування (рис. 2).

Рис. 2. Схема економічного районування України

Включення вищевказаних областей у Київський економічний район є доцільним, оскільки Київська агломерація у зв’язку зі своїми специфічними функціями “столичності” та найвищим у державі рівнем зосередження населення і виробництва протягом багатьох десятиріч суттєво впливала і впливає на їх соціально-економічний розвиток. Це зумовило також розвиток досить інтенсивних господарських та соціально-культурних зв’язків між ними та дало підстави для виділення цього району в окрему природно-господарську цілісність – Київське Придніпров’я. Крім того, шкода, завдана цим областям внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначила спільну стратегію соціальної та економічної реабілітації їх території. Недоцільно об’єднувати також в один економічний район причорноморські області та Автономну Республіку Крим. Остання, на нашу думку, повинна виступати окремою одиницею економічного районування України.

Удосконалення сітки економічного району-вання – безперервний процес, в основі якого лежить розвиток продуктивних сил під впливом науково-технічного прогресу, Концепції стійкого розвитку. На вдосконалення системи економіч-ного районування впливає і трансформація правового, інвестиційного, економічного простору, а також науковий пошук і створення нових знань у галузі складних природничо-суспільних відносин та їх територіальної організації.

3. рег ек донецького району. Проблеми та перспективи його розвитку

Донецький економічний район — економічний район, розташований на південному сході України. Район охоплює територію тільки двох областей - Донецької та Луганської. Площа його становить 53,2 тис. км², а населення - 6,8 млн осіб.

Загальні відомості та ЕГП.

Територія Донецького району була заселена людьми ще декілька тисячоліть до нашої ери. У І тисячолітті н.е. її територію пролягав своєрідний "коридор", через який проходили кочові народи. В ХІ-ХІІ ст. у степах Донбасу виросли українські поселення. Однак після набігів татар ці землі перетворилися в Дике Поле і повторно їх почали освоювати тільки в XVI ст. запорізькі козаки. Вони заклали перші укріплення, які згодом виросли у міста Маріуполь, Луганськ, Слов'янськ. Донецьк, який тепер став консолідуючим ядром району, виник тільки у XIX ст. як один із центрів промислового освоєння Донбасу. Характерними рисами економіко-географічного положення Донецького економічного району є значна віддаленість від центру, велика протяжність кордону з Росією, вихід до Азовського моря, близьке розміщення до металорудної бази країни - Придніпров'я, проходження через територію важливих транспортних шляхів загальнодержавного та міжнародного значення.

Відрізняється з-поміж інших районів найбільшою середньою густотою населення (128 осіб на км²), яка майже вдвічі перевищує цей показник для України

Значний розвиток індустрії, а в останні роки від'ємний природний приріст населення, низька середня густота сільських жителів (14 осіб на км²) зумовили в районі постійну потребу в трудових ресурсах. Сучасна кризова ситуація в господарстві, необхідність закриття збиткових шахт загострюють проблему зайнятості.

Природні умови і ресурси[ред.]

На території Донецького економічного району розміщена одна з найважливіших паливно-сировинних баз країни - Донецький кам'яновугільний басейн. Основою його є великі поклади високоякісного, у тому числі коксівного, вугілля. Крім того, між вугільними пластами часто містяться природний газ, використання якого дасть не тільки додаткове паливо, а й зменшить небезпеку при розробці вугільних шахт. З рудних корисних копалин поки що найбільше значення має Микитівське родовище кіноварі (сульфіду ртуті), перспективними є виявлені поклади свинцево-цинкових, мідних, алюмінієвих та залізних руд. Загальнодержавне значення мають Артемівське та Слов'янське родовища кам'яної солі. У Донецькому районі є значні запаси нерудної сировини, яку використовують для виробництва будівельних матеріалів (вогнетривких глин, каолінів, мергелів, вапняків). Район має проблеми з водозабезпеченням. Основними його джерелами є річки Сіверський Донець, Кальміус, Айдар, система водосховищ і каналів, а також підземні води. Ліси зосередженні в основному в долині Сіверського Дінця, але вони не мають промислового значення. Рельєф Донецького району рівнинний із пересічними висотами 200-300м. Значна кількість ярів, що сформувалися в межах Донецької та Придніпровської височин, ускладнюють ведення сільського господарства та прокладання транспортних шляхів. Для клімату району характерна виражена континентальність. Середня амплітуда температур (від -8°C у січні та +23°C у липні) та кількості опадів мала.Це зумовило формування на більшості території степових, а на півдні - сухо-степових комплексів. Тільки в західній частині Донецького кряжу, де кількість опадів дещо більша (500мм за рік), утворилася ділянка лісостепу. Переважний тип ґрунту - середньогумусний чорнозем. Значні території, які зайняті міськими населеними пунктами, гірничопромисловими об'єктами, териконами, знижують площу сільськогосподарських угідь. Однак частка їх дуже висока - близько 85% усієї земельної площі. До природних рекреаційних ресурсів належать мінеральні води, лікувальні болота, а також пляжі Азовського моря.

Господарство району[ред.]

Природно-ресурсний потенціал зумовив перетворення району в індустріальний із провідною роллю важкої промисловості. Основними в економічному районі є паливна промисловість та електроенергетика, чорна і кольорова металургія, машинобудування, хімічна, будівельних матеріалів та легка промисловості. Важливе значення мають агропромисловий, транспортний, рекреаційний міжгалузеві комплекси. Паливна промисловість та електроенергетика спеціалізуються на видобутку кам'яного вугілля, виробництві електроенергії на ТЕС, що працюють на вугіллі. Тут діє ціла низка ДРЕС, найбільші серед яких - Вуглегірська, Слов'янська. Район посідає друге місце в Україні за випуском чавуну, сталі й прокату. Основою для розвитку металургії на привізних рудах є потужне коксохімічне виробництво та інші обслуговуючі галузі. Найбільшими центрами чорної металургії тут є Донецьк, Маріуполь, Макіївка, Алчевськ, а кольорової - Артемівськ, Костянтинівка, Микитівка. Продукцію металургійного комплексі використовують машинобудівні підприємства, які виготовляють устаткування для металургійної, гірничорудної, будівельної індустрії, транспортні засоби. Важке машинобудування зосереджене у Краматорську, Макіївці, Горлівці, Донецьку, транспортне - у Луганську, Маріуполі, Стаханові. Низка заводів спеціалізується на сільськогосподарському електротехнічному машинобудуванні. Комбінуючись із металургійним та паливно-енергетичним комплексами, а також використовуючи в роботі мінеральні солі власним родовищ, район відрізняється потужною хімічною промисловістю - виробництвом азотних та фосфорних добрив, соди, а також продукції хімії органічного синтезу. У будівельно-індустріальному комплексі міжрайонне значення мають цементна та скляна галузі промисловості. Специфічною рисою агропромислового комплексу і зокрема сільського господарства є те, що вони мають яскраво виражену приміську спеціалізацію, зорієнтовану на збереження потреб населення, зайнятого у промисловому секторі економіки. Тільки північні й південні частини району з меншою концентрацією промислових центрів зайняті вирощуванням переважно озимої та частково ярої пшениці, соняшнику, а також молочно-м'ясним скотарством і вівчарством. Харчова промисловість орієнтується переважно на споживача і містить підприємства борошномельно-круп'яної, хлібопекарської, кондитерської, пивоварної, м'ясної та молочної галузей. Загальнодержавне значення має солеварна індустрія та виробництво шампанських вин. Легка промисловість, використовуючи жіночі трудові ресурси та місцеву і привізну сировину, спеціалізується на випуску вовняних тканин, трикотажу, швейних виробів і взуття. Транспорт Донецького району вирізняється в Україні найбільшим обсягом перевезень, особливо залізницями та автомобільними шляхами. Значного рівня розвитку набули тут морський, трубопровідний та повітряний його види. Міжрайонне значення має рекреаційний комплекс, який базується на ресурсах Азовського моря, мінеральних водах і лікувальних грязях.

Найбільші міста[ред.]

Найбільшим містом, ядром формування Донецького економічного району та Донецько-Макіївської промислової агломерації є Донецьк (988 тис. осіб). Провідні галузі у промисловому комплексі міста - вуглевидобуток, чорна металургія, важке й точне машинобудування, хімічна, коксохімічна, будівельна, а також легка та харчова промисловість. У Донецьку працюють однойменний науковий центр НАН України, одинадцять вищих навчальних закладів, три театри, музеї. Луганськ (понад 454 тис. жителів) - другий за значенням адміністративний, економічний та культурний центр ЕР. Провідними видами виробництва тут є транспортне машинобудування, трубопрокат, а також легка та харчова промисловості. У місті працюють п'ять вищих навчальних закладів, три театри, п'ять музеїв. Маріуполь є другим за численністю населення (понад 480 тис. осіб) містом у Донецькому районі. Місто є одним з найбільших в Україні центрів чорної металургії та важкого машинобудування. Поряд з цими галузями в місті важливе значення мають легка та харчова промисловість, морський транспорт, санаторно-курортний комплекс.

Проблеми й перспективи розвитку[ред.]

Основними проблемами району є вирішення питань подальшого розвитку вугільної промисловості, складної екологічної ситуації, депопуляції та великого розриву в рівнях доходів жителів краю. Невирішеність цих питань спричиняє подальший занепад малих міст, селищ, сільських населених пунктів.

4. теорії та концепції розвитку рег ек

Структура теорії регіональної економіки і просторової організації господарства (пог)

Історія формування регіональної теорії тісно пов'язана з розвитком економічної науки та економічної географії, у надрах яких були сформульовані основні теорії, концепції і моделі розміщення продуктивних сил і регіональної економіки.

Створити достатньо чітку, логічно побудовану структуру всього різноманіття наявних теорій, концепцій і моделей складно. У підручнику зроблена спроба виокремити у великі блоки найвідоміші течії наукової думки з теорії просторової організації економіки. Для об'єднання теорій застосовано такі Критерії: а) поділ на зарубіжні й вітчизняні концепції (що зумовлено принципово різними шляхами розвитку західної і пострадянської регіональної науки); б) особливості їх змісту, мети й об'єктів дослідження, а також ознак спільності методології досліджень. Наприклад, до блоку концепцій "факторів розвитку і розміщення" ввійшли наукові розробки, що досліджували вплив чинників розміщення на формування регіональної спеціалізації та її найбільшу ефективність.

У блоці "штандортних" теорій поєдналися формалізовані моделі економічного простору і розселення населення. Ще один блок об'єднав концепції, в яких основна увага приділялась вивченню ролі науково-технічного прогресу в розміщенні господарства. Четвертий блок охопив пошукові дослідження способів підвищення рівнів розвитку відсталих регіонів. Зауважимо, що запропонована структурна конструкція не є ідеальною та остаточною.

1.3.1. Зарубіжні теорії та концепції регіональної економіки і просторової організації господарства Концепції "факторів розвитку і розміщення"

А. Сміт (1723—1790) у праці "Дослідження про природу і чинники багатства народів” (1776), вивчаючи природу грошей, теорію вартості, природну (натуральну) і ринкову ціну товарів, теорію витрат виробництва, дійшов висновку про вигідність товарообміну між країнами, кожна з яких спеціалізується на виробництві певних товарів залежно від тих природних і людських ресурсів, господарських традицій, які у ній переважають. Тобто будь-якій країні не треба виробляти весь асортимент необхідної для споживання продукції. Вигідніше виробляти на експорт більше товарів, для виробництва яких країна має найкращі умови, а ввозити (імпортувати) продукцію, виробництво котрої в іншій країні дешевше.

Д. Рікардо (1772—1823) у "Началах політичної економії і оподаткування" (1817) довів, що міжнародна торгівля вигідна не тільки за наявності факторіальних переваг розвитку, але й за наявності так званих "порівняльних переваг". Тобто не обов'язково, щоб одна з країн мала найкращі соціально-економічні й природні ресурси для розвитку відповідних видів виробництва або послуг. Важливо, щоб була різниця у витратах на виробництво. її наявність також сприяє міжнародному обміну продукції. Концепція Сміта і Рікардо у сучасному розумінні визначає спеціалізацію регіонів і країн світу [28, 22—35].

Значно пізніше (у 20—30-х роках XX ст.) шведські науковці Е. Хекшер і Б. Олін удосконалили теорію Сміта — Рікардо, увівши в аналіз співвідношення основних взаємозамінних факторів виробництва (праці, капіталу, землі та ін.). Вони розробили такі нові положення:

— країни мають вивозити продукцію інтенсивного використання надлишкових (відносно недефіцитних) факторів виробництва і ввозити продукцію інтенсивного використання дефіцитних для них факторів;

— у міжнародній торгівлі за відповідних умов спостерігається тенденція вирівнювання "факторних цін" (у розвиток ідеї вирівнювання "факторних цін" значний внесок пізніше зробили дослідження Ф. Столпера і П. Самуельсона — теорема вирівнювання ціни факторів);

— вивезення і ввезення товарів можуть замінюватись переміщенням факторів виробництва.

Ще пізніше (50—70-ті роки XX ст.) американський учений В. Леонтьєв скорегував допуски теорії Хекшера — Оліна. Він визначив, що для вибору раціональної структури вивезення і ввезення товарів крім прямих витрат у сфері виробництва потрібно враховувати побічні витрати, що припадають на сировину і матеріали. Методом міжгалузевого балансу він розробив модель "ви-трати-випуск", яка є відображенням рівноваги між наявністю ресурсів та їх використанням [27,19—85].

Хоча усі наведені тут концепції були розроблені для міжнародної торгівлі, вони також використовуються в дослідженні міжрегіонального обміну продукцією всередині країни (у міжнародній торгівлі слід додатково враховувати роль демпінгової політики, митні тарифи й інші обмеження).

До "факторних" концепцій можна віднести і розробки інженера транспорту В. Лаунгардта. Наприкінці XIX ст. він вивчав вплив на розміщення підприємств транспортного чинника і дійшов висновку, що місце розташування виробництва має забезпечувати мінімізацію транспортних витрат на доставку сировини, допоміжних матеріалів і готової продукції [15,189—191].

Економіст А. Лоріа визначив важливість урахування при розміщенні окремого підприємства наявності робочої сили. Він вважав, що трудомісткі галузі промисловості треба розміщувати в аграрних районах з високою густотою населення, якому потрібний для виживання додатковий дохід [45, 47—48].

Усі "факторні" теорії обґрунтовують з огляду на економічну доцільність і важливість географічного (територіального) поділу праці — однієї із базових категорій теорії розміщення господарства. Таким чином, вчення про фактори (чинники) розвитку і розміщення господарства є основою наук про територіальну організацію господарства і регіональну економіку.