13

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА ЗІСТАВНОГО МОВОЗНАВСТВА І ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ПЕРЕКЛАДУ

Реферат на тему:

Основні завдання національного виховання та шляхи їх реалізації у сучасній школі України

Виконала студентка 310 групи

Факультету сходознавства

Заросінська Юлія Андріївна

Викладач:

Кандидат філологічних наук

Галич О.Б.

Київ – 2011

План

Вступ 2

I. Місце національного виховання в процесі навчання 2

1.2. Принципи національного виховання 5

II. Завдання національного виховання 6

III. Основні шляхи реалізації національного виховання 7

3.1. Шляхи і засоби реалізації національно виховання через формування національних і загальнолюдських духовних цінностей. 9

Висновки 11

Список використаної літератури 12

Вступ

У сучасних умовах розбудови незалежної держави на перший план виходить проблема відродження національної системи освіти як передумови виховання нового покоління українців. Фундаментальною основою ідеології державного будівництва проголошено національну ідею. Її реалізація обумовлює необхідність реформування системи національного виховання метою якого Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття») визначила «набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури» [1, 4]. Завданням педагогіки в сучасних умовах стає вдосконалення форм і методів виховання молоді, формування позитивної національної пам’яті і свідомості, розкриття культуротворчих можливостей української національної ідеї.

I. Місце національного виховання в процесі навчання

У ХІХ у педагогічній думці набула поширення ідея народності, яку першими з українських педагогів висловили О. Духнович та К. Ушинський. Під впливом ідеї народності у педагогіку входить проблема національного виховання, яка активно розроблялась як галицькими, так і наддніпрянськими педагогами. Зокрема, необхідність виховання молоді на національних засадах відстоювали В. Антонович, Б. Грінченко, М. Драгоманов, П. Куліш, В. Пачовський, М. Пачовський, І. Ющишин та інші. Так, І. Ющишин вважав, що школа «мусить жити і розвиватися під промінням національної ідеї», бути пройнятою національним духом, а результатом виховного впливу, «короною діяльності» повинні стати національно свідомі члени народу, котрі інтереси нації ставлять вище особистих» [2, 164-166]. Для проведення мети й завдань національного виховання у практичну площину, наголошували педагоги, необхідні такі умови:

–         високосвідомий ідейний рівень учительства;

–         рідномовне шкільництво;

–         побудова виховання на народних традиціях;

–         використання кращих здобутків народної педагогіки;

–         прилучення дитини до духовного життя народу через рідну мову, ознайомлення з культурними надбаннями;

–         спільна діяльність усіх виховних інституцій;

–         відповідна матеріальна база [3, 8].

Дані міркування не втратили своєї актуальності і в наші дні. Разом з тим сучасне українське суспільство характеризується новими соціальними, політичними, економічними і духовними параметрами, що обумовлює необхідність переосмислення проблеми національного виховання відповідно до сучасних соціокультурних реалій. По-перше, після здобуття незалежності Україна зіштовхнулася з гострими проблемами пошуку власної ідентичності – геополітичної (Європа чи Євразія), політичної, етнічної, інформаційної, соціокультурної. Українське суспільство вступило в епоху трансформаційних перетворень, зміни базових систем цінностей, способу життя, структури соціальних інституцій. Причому саме наявність трансформаційних процесів в нашій державі, як слушно зауважує Р. Шульга, змушує в дослідженні соціокультурного середовища зосередити особливу увагу на його буттєвісному рівні та відповідних проявах у різноманітних вимірах соціального [4, 128-129]. В результаті відбувається «приземлення» потреб та інтересів індивідів, їх знеособлення та стандартизація, що, в свою чергу, відображається на засадах національної системи освіти і виховання. Утверджується стиль життя «за сленгом», «за модою». Виникає загроза знецінення моральних, гуманістичних цінностей, «моральної відповідальності» (А. Макаренко), зростання проявів девіантної поведінки. До того ж, в духовному і культурному середовищі масове розповсюдження отримують псевдокультурні і псевдоморальні цінності. [5, 3].

В умовах глобалізації міжнародних відносин набуває гостроти проблема власної культурної ідентичності, захисту традиційних цінностей та ідеалів, взаємозбагачення культур, культурної толерантності. Адже, за спостереженнями американського геополітика С. Хантінгтона, «великі розділи між людьми і основні конфлікти проходитимуть по лінії культури» [6, 7].