ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. ФУНКЦІЇ МОВИ

Українська мова – слов’янська мова. Вона є національною мовою українського народу. Українська національна мова існує:

- у вищій формі загальнонародної мови – сучасній українській літературній мові;

- у нижчих формах загальнонародної мови – її територіальних діалектах.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України".

Державна мова - "це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики".

На ґрунті української національної мови формується і розвивається українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям, мовою фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова характеризується такими ознаками:

^ унормованістю;

^ уніфікованістю (стандартністю);

^ наддіалекгністю;

^ поліфункціональністю;

^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість, тобто наявність усталених мовних норм,- найбільш поширених, уніфікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відміну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-ражальних засобів. Це і є її поліфунаціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова зберігає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові мовновиражальних засобів.

Літературна мова – це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка в писемному та усному різновидах обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності.

За функціональним призначенням – це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І.П. Котляревський – автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови по праву вважають Т.Г.Шевченка. Саме він уперше «своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної та словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови… У мові творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична творчість, усно-розмовні форми народної мови». Традиції Шевченка у розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І.Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М.Коцюбинський та інші письменники.

Жодне суспільство, на якому б рівні воно не перебувало, не може існувати без мови. Оскільки мова – явище суспільне, вона виконує цілу низку функцій, життєво важливих як для самого суспільства, так і для самої мови.

Функції мови: 1) комунікативна; 2) ідентифікаційна; 3) експресивна; 4) гносеологічна; 5) мислетворча; 6) естетична; 7) культуроносна; 8) номіна-тивна.

Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В. Даль).

1. Українська мова – національна мова українського народу. Питання періодизації

-ук. мова разом з рос. і Білорус належить до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської сім’ї;

- сформувалася на основі середньонадніпрянських говорів(пом’як вимова «т» у дієсловах типу робить).

- присвоює деякі риси(грам, лек, фон особливості) інших діалектів Пд-східного наріччя(твердий р на кінці слів – косар, писар, тв. ш – лоша, пристаний н між голосними – у нього)

- з XII ст.. – почали зароджуватися найважливіші фон і грам особливості укр.-ої мови.

- у XIV-XVI ст. – вже сформувалася як окрема східнослов’янська мова – м укр.-ої народності.

- з кінця XVIII ст. – поч. скл-ся норми нової укр.-ої мови з появою творів І.П. Котляревського, Є.П.Гребінка, Г.Ф. Квітка-Основ’яненко(слобожанські говори), Т.Г.Шев (Пд Київщина) – синтезує мову народу і літературну.

- 1863р. – циркуляр Валуєва про заборону укр. Мови

- 1876р – царський указ про заборону друку укр. мовою.

- після Жов рев здобула визнання.

- пік розвитку за часів радянського союзу.

ПОНЯТТЯ МОВНОЇ НОРМИ

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх носіїв. Унормованість – основна ознака літературної мови, для якої обов’язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації. Розрізняють наступні норми:

• орфоепічні – регулюють правильну вимову звуків, звукосполучень та наголошення слів;

• графічні - правильна передача звуків на письмі;

• орфографічні - грамотне написання слів та їх частин;

• лексичні – встановлюють правила слововживання;

• граматичні – передбачають правильне вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень;

• стилістичні - доречний відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування;

• пунктуаційні – регулюють вживання розділових знаків.

Норми характеризуються системністю, обумовленістю, стабільністю. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватися. У зв’язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї й тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному та синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові.

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше і у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура усного й писемного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало володіти мовними нормами і послідовно дотримуватися їх.

Фонетика як розділ мовознавчої науки про звуковий склад мови

Будь-яке слово, фраза, розмова складаються із звуків. В процесі їхнього утворення задіяні ряд органів нашого тіла, починаючи від легень і закінчуючи язиком і зубами. В кожної мови свій набір звуків, які часто не співпадають. Наприклад в японській мові не розрізняються українські «р» та «л», а в російській – «г» та «ґ». (Маленька підказка для тих, хто в побуті користується російською – український «ґ» ближчий до російського «г» за вимовою, однаково звучать російське «говорить» і українське «ґанок». Щодо вимови українського «г» - то цей звук м'якший) Певні складнощі з цими явищами виникають лише при вивченні іноземної мови, адже вимову звуків своєї рідної ми засвоюємо не усвідомлено починаючи від кількамісячного віку. Однак правильна вимова звуків (розділ мовознавства, що займається вивченням цієї теми називається орфоепією) – це одна із вимог літературності мови. Адже не слід забувати про певну відмінність у вимові однакових слів в різних регіонах України.

Звук – це найменша одиниця мовлення, це та цеглинка, з якої складаються усе багатство мови. Однак самостійного значення звуки не мають. Лише у поєднанні одне з одним вони допомагають нам розрізняти і створювати слова.