конкурентное право Бакалинская

забезпечував правовий захист від недобросовісної конкуренції як на території Західної, так і на території Східної Німеччини. Формально Закон «Проти недобросовісної конкуренції» був відмінений у Східній Німеччині лише в середині 70 - х років. Дія Закону «Проти недобросовісної конкуренції» 1909 року (зі змінами та доповненнями) була поновлена у 1991 році після об’єднання обох Німеччин.

Спочатку, до початку 30 - х років ХХ сторіччя, в Німеччині у правовій доктрині та практиці існувала думка, що головною задачею Закону «Проти недобросовісної конкуренції» є захист інтересів конкурентів (окремих підприємців та їх спілок). Проте з часом, враховуючи особливості розвитку господарських відносин, законодавець розширив сферу дії Закону, надавши у 1965 році спілкам споживачів право подавати позови про припинення актів недобросовісної конкуренції у разі порушення прав споживачів49..

Сьогодні Закон працює в трьох основних напрямках:

1.захист одних конкурентів від інших конкурентів;

2.захист ділерів та постачальників від недобросовісної поведінки виробників;

3.захист громадськості, тобто споживачів, від аморальної, оманливої, нав’язувальної торговельної практики та методів реклами.50

Закон складається з двох загальних деліктів (загальної заборони недобросовісної конкуренції та заборони реклами, що входить в оману) та цілої низки сингулярних деліктів. Дослідники виділяють від трьох до десяти недобросовісних конкурентних дій, що заборонені Законом. Це: імітація вирізняльних знаків конкурентів; рабське копіювання; пряме присвоєння

результатів чужої праці; дискредитація підприємства; порівняльна реклама; втручання в ділову активність конкурента та інші51.

Цей закон базується на позовах приватних осіб, що дає можливість відкриття судового переслідування конкурентами, споживачами та спілками підприємців.

Останнім часом все більше справ, що розглядаються німецькими судами, розпочаті саме за позовами споживачів або спрямовані на захист споживачів.

Крім Закону «Проти недобросовісної конкуренції» до законодавства з захисту від недобросовісної конуренції відносяться і інші нормативні акти, зокрема Закон «Про зниження цін» від 25.11.1933 року, Постанова про премії

49Тамож – С. 78

50Consumer Protection 2000: Public Interests and Corporate Priorities in the1990sNew York. 2001. – Р.59.

51Еременко В.И. Защита от недобросовестной конкуренции по законодательству Германии //

“Законодательство и экономика”. 1995. – С. 82

31

32

від 09.03.1932 року, Постанова про спеціальні продажи від 04.07.35 року та інші 52.

Антимонопольне законодавство в Європі розвивалося повільніше.

Вперше в Європі законодавство про обмежувальну підприємницьку практику з'явилося в Німеччині у 1923 році, коли був прийнятий урядовий "Декрет про зловживання економічною владою". Декретом був легалізований спеціальний правовий статус монопольних утворень, хоча картелі не були заборонені. Державне втручання в економіку допускалося лише тоді, коли монопольні утворення своїми діями створювали загрозу економіці в цілому або суспільному добробуту.

У 1924 та 1925 роках відповідне законодавство з’явилося у Норвегії та Швеції. У цих країнах діяло правило відповідно до якого: “комерційні і промислові об’єднання та угоди, які мають на меті обмежити “вільну дію конкуренції”, визнавалися дійсними за умови їх реєстрації”53.

На відміну від антитрестівського законодавства США в законодавствах країн Європи діяльність монопольних утворень не заборонялася, а лише підлягала контролю з боку держави. В Європі головував принцип, згідно з яким монопольні утворення визнавалися явищем природнім і навіть необхідним для розвитку економіки, їх діяльність не можна забороняти , а можна лише контролювати і регулювати, якщо картелі своїми діями будуть завдавати шкоди економіці та суспільному добробуту.

Найбільш яскраво цей принцип був відображений у резолюції XXVI Конференції Міжпарламентського Союзу в Лондоні (1930 р.). В резолюції зазначалося: “Картелі, трести та інші аналогічні утворення являють собою природне явище економічного життя по відношенню до якого не можна займати повністю негативну позицію. Враховуючи однак, що такі об’єднання можуть негативно вплинути на суспільні інтереси та інтереси держави, їх необхідно контролювати. Цей контроль не повинен приймати форму такого втручання в економічне життя, яка б могла негативно вплинути на її нормальний розвиток. Він повинен бути лише контролем над можливими зловживаннями та припиняти їх.”54 Проте, рекомендації надані в Резолюції не були реалізовані у 30-і роки, а особливості соціально-економічного і політичного розвитку окремих країн призводили до того, що підприємці іноді були змушені створювати картелі. Прикладом такої ситуації може бути Закон "Про примусове картелювання", прийнятий в Німеччині у 1933 році.

52Нойффер И. Т. Основы законодательства против недобросовестной конкуренции.// В сб. Основы немецкого торгового и хозяйственного права. – М.: “Бек”, 1995. - С. 80.

53Жидков О.А. Законодательство о капиталистических монополиях. – М.: “Юрид.лит”. 1968.- С. 65

54Агаев Р.Г. Сравнительно-правовой анализ антимонопольного законодательства зарубежных стран и практики его применения // Законодательство и экономика. М.: 1995. - № 3-4. - С. 113-119.

32

33

Відповідно до цього Закону підприємці були зобов’язані створювати монопольні утворення в машинобудівній та суднобудівній галузі.

Після закінчення другої світової війни майже всі країни Європи стикнулися з проблемою розширення обмежувальної ділової практики в зруйнованих національних економіках. Саме це призвело до того, що у Франції, Голландії, Данії почало створюватися спеціальне антимонопольне законодавство. Підкреслимо, що як і до війни антимонопольне законодавство Європи було спрямоване головним чином на регулювання і контроль за монополістичними процесами, а не на їх заборону.

4.Конкурентне законодавство Японії. В Японії законодавство спрямоване на захист від недобросовісної конкуренції, виникло в середині 30 -

хроків як наслідок ратифікації Гаагського акту Паризької конвенції з метою забезпечення ефективного захисту промислової власності в Японії. Першим

нормативним актом у цій сфері став Закон № 14 «Про недопущення недобросовісної конкуренції» ( з подальшими змінами )55 .

На відміну від Німеччини, де правові засади захисту від недобросовісної конкуренції закріплені в одному нормативному акті - Законі проти недобросовісної конкуренції, а інші нормативні акти мають допоміжний

характер, в законодавстві Японії має місце множинність законодавчих актів, що встановлюють правові засади захисту від недобросовісної конкуренції56. Зокрема це Закон про товарні знаки № 127 від 13.04.1959 року, який відіграє значну роль врегулюванні цієї категорії правопорушень; ряд положень Патентного закону та Закону про корисні моделі, Закону про промислові зразки, що передбачають засоби судового захисту від деяких актів недобросовісної конкуренції; деякі загальні положення Цивільного кодексу Японії врегульовують прояви недобросовісної конкуренції, що не охоплені іншими нормативними актами; в Торговому кодексі міститься шістнадцять статей, що стосуються охорони, використання, ліцензування та передачі прав на фірмове найменування; деякі акти недобросовісної конкуренції забороняються Кримінальним кодексом Японії, Законом про авторське право та Антимонопольним законом.

Відповідно до Закону № 14 проявами недобросовісної конкуренції визнаються:

* неправомірне використання назв, фірмових найменувань, знаків, контейнерів та упаковки, або інших вказівок товарів, або загальновідомих в Японії операцій, що може призвести до змішування;

* ослаблення товарних знаків;

55Еременко В.И. Законодательство о пресечении недобросовестной конкуренции капиталистических

стран. М.: “ВИНИТИ”, 1991- С. 169.

56 Еременко В.И. Особенности японского антимонопольного законодательства // Законодательство и экономика. -1995. - № 3-4 - С 126-

33

34

*оманлива вказівка місця походження товару на листах та інших ділових бумагах;

*вказіка, що вводить в оману відносно якості продукції, способу виготовлення та кількості товару;

*дискредитація конкуренції;

*захист торгових та промислових секретів.

Стаття 2 Торгового кодексу Японії забороняє: експорт товарів, що порушують права інтелектуальної власності в країні призначення; експорт товарів з оманливими вказівками місць походження; експорт товарів, що не відповідають вимогам експортних угод; експортна торгівля, що протирічить чесній діловій практиці. Мета встановлених заборон - збереження та захист доброї репутації японських товарів на зарубіжних ринках57.

Антимонопольний Закон Японії забороняє наступні види недобросовісної практики: надмірна дискримінація інших підприємців; встановлення надмірно високих цін; схилення або примушення покупців мати справу з порушником; встановлення таких умов торгових операцій, які обмежують ділову активність контрагента; втручання в торговельну діяльність конкурента та ін58.

Закон № 14 також містить перелік дій, що не визнаються недобросовісною конкуренцією, зокрема: використання родової назви товарів, використання назви, що звичайно використовується у торгівлі, добросовісне використання власного ім’я, добросовісне використання інших товарів чи ділових операцій.

В Японії антимонопольне законодавство почало розвиватися після другої світової війни (на відміну від законодавства про захист від недобросовісної конкуренції) під впливом американського антитрестівського законодавства Першим нормативним актом, який врегульовував відносини у сфері конкуренції став Закон 1947 року “Про заборону приватної монополії та забезпечення вільної торгівлі”, який передбачав заборону монополії, забезпечував державні гарантії в захисті вільної конкуренції в торгівлі. Треба зауважити, що в дечому японський закон був набагато жорсткішим, ніж американський. Так, наприклад, було заборонено створювати холдінгові компанії, також підлягали реформуванню державні конгломерати, заборонялося злиття та переплетення директорів, картелі та інші види узгоджених дій59.

У 1949 та 1953 роках до закону були внесені зміни, що значно послабили антимонопольне законодавство Японії. Відповідно до змін були легалізовані картелі, зняті майже всі обмеження на злиття компаній. Проте,

57Варламова А. Конкуренция и монополия: Сравнительный анализ зарубежного опыта...// РИСК - 1997. -

С.59 - 60.

58Таніхара Осами. Пояснення антимонопольного закону. – Токіо: Ітібасі, 1991. –56 c.

59Кузьмин Р.И. Антимонопольное регулирование в хозяйственном праве Японии: Автореф. дис... канд. юр. наук 12.00.04/ Донецк: Институт экономико-правовых исследований НАН Украины. 1997. - 25 с

34

35

пізніше під впливом зовнішніх та внутрішніх факторів законодавці знов змушені були вводити обмеження на діяльність монопольних утворень: були введені нові податки на монопольні утворення, а також вводився обов’язковий розподіл монопольних утворень в певних галузях промисловості.

5. Міжнародно-правовий захист економічної конкуренції. Значний вплив на формування системи дієвого захисту від недобросовісної конкуренції

внаціональних законодавствах окремих країн справила міжнародно-правова регламентація захисту від недобросовісної конкуренції.

Ще у 1900 році на Брюсельській дипломатичній конференції по перегляду Паризької конвенції про охорону промислової власності 1883 року текст конвенції був доповнений статтею 10 bis , яка зобов’язувала країни-учасниці Конвенції забезпечити ефективний захист від недобросовісної конкуренції. Пізніше текст конвенції неодноразово переглядався і сьогодні стаття 10 bis діє

внаступній редакції:

“Країни Союзу зобов’язані забезпечити громадянам країн-учасниць Союзу ефективний захист від недобросовісної конкуренції”.

Актом недобросовісної конкуренції визнається будь-який акт конкуренції, що протиричить чесним звичаям в промислових і торгових справах.

Зокрема, підлягають забороні:

1.Всі дії, які можуть привести до змішування відносно підприємства, продуктів або промислової чи торгової діяльності конкурента.

2.Оманливі твердження при здійсненні комерційної діяльності, які можуть дискредитувати підприємство, продукти або промислову чи торгову діяльність конкурента.

3.Вказівки або твердження, використання яких при здійсненні

комерційної діяльності може ввести громадськість в оману відносно характеру, способу виготовлення, якості, придатності або кількості товарів60.

Крім того, стаття 10 ter Паризької конвенції покладає на країни-учасниці обов’язок забезпечити засоби, які б дозволили з метою захисту комерційних інтересів діяти через суд або адміністративні органи. Підкреслимо, що конвенція не зобов’язує країни-учасниці приймати спеціальні закони з цього питання. Це право кожної країни, але в усіх випадках засоби захисту повинні бути законними та ефективними.

В галузі промислової власності діє також Мадридська угода про припинення неправдивих або таких, що можуть ввести в оману, вказівок про походження товару та Угода про міжнародну реєстрацію знаків (обидві - 1891

р.)

60 Convention of Paris for the protection of industrial property of March 20, 1883 //United Nations - Treaty Series.- New York .1977. Volume 828. - Р. 138-140

35

36

Друга світова війна переконала європейців в необхідності співпраці. З цією метою у 1948 році Організація економічного співробітництва (після приєднання у 1960 році США та Канади) отримала назву - Організація Економічного Співробітництва і Розвитку. Метою діяльності цієї організації стала взаємна допомога країн Європи у відбудові економічної системи одне одної. Після приєднання до Організації США через неї реалізовувався “План Маршала”.

Правила міжнародної торгівлі, що розроблялися в 40 – х роках ХХ сторіччя передбачали обов’язкове врегулювання питань конкуренції. В 1948 році на Гаванській конференції ООН по торгівлі та зайнятості був прийнятий “Заключний акт та відповідні документи” (так звана Гаванська хартія), яким передбачалося створення Міжнародної торгової організації як спеціалізованої установи ООН, були закріплені основні принципи міждержавних економічних відносин, що мали суто проконкурентний характер. Зокрема, Гаванська хартія містила правила конкуренції для підприємств, хоча вони були адресовані державам-членам Хартії, які зобов’язувалися забезпечити виконання цих правил на національному рівні. Хартія встановлювала основні принципи міжнародного контролю за обмежувальною діловою практикою, включаючи процедуру консультацій, розслідувань та нотифікацій61.

Гаванська хартія внесла значний вклад у розвиток теорії та практики законодавчого закріплення умов конкуренції. Вперше в міжнародному документі пропонувалося ідентифікувати види обмежувальної ділової практики, до яких віднесли:

1.фіксування цін та обов’язкових для виконання умов при покупці, продажу та лізингу товарів;

2.блокування доступу підприємств на ринки, розподіл та перерозподіл ринків чи сфер діяльності, розподіл замовників чи фіксування квот купівлі, продажу;

3.дискримінація окремих підприємств;

4.обмеження виробництва;

5.перешкоди у вигляді угод з розвитку та впровадженню нових технологій та винаходів;

6.розповсюдження використання прав пов’язаних з патентами, товарними знаками та копіюванням, на інші галузі, що не охоплені цими правами;

7.інші види практики, які можуть бути ідентифіковані як обмежуючі. Підкреслимо, що відповідно до правил викладених у Хартії, деякі види

послуг (транспорт, телекомунікації, страхування) віднесені до сфери міжнародної торгівлі.

61 Конкуренция и антимонопольное регулирование М.: “Логос”. 1999. - 315-319

36

37

Гаванська Хартія вперше в історії заклала підвалини комплексного підходу до регулювання проблем конкуренції на міжнародному рівні на двох рівнях: торгової практики держав в цілому та державного контролю за обмежувальною діловою практикою окремих підприємств.

Проте, з історичних причин ідея створення Міжнародної торгової організації не була реалізована.

Єдиним розділом Хартії, який отримав подальший розвиток та міжнародне визнання, став розділ ІV “Торгова практика” , яким врегульовувалися правила поведінки держав у сфері міжнародної торгівлі. Ці правила після доопрацювання були оформлені в 1948 році в якості тимчасової Генеральної угоди по тарифах та торгівлі (ГАТТ).

У тому ж 1948 році після Гаагзького конгресу Європи була створена Рада Європи, а у 1949 році був прийнятий Статут Ради Європи. Рада Європи відповідно до статуту мала лише консультативні повноваження. Поступово в рамках Ради Європи між державами континенту було укладено понад 100 конвенцій, які визначали “правила гри” у різних галузях економічного і суспільного життя. Держави Європи розуміли, що найбільш надійний спосіб контролювати одне одного і не допустити повторення війни – взаємовигідна співпраця.

Першою ластівкою такої співпраці став підписаний у 1951 році Паризький договір про створення Європейського співтовариства вугілля і сталі, який був підписаний шістьома державами Європи терміном на 50 років62. Цим договором передбачалися заходи спрямовані на створення умов для нормального розвитку конкуренції, за додержанням яких слідкували спеціально створені органи – Суд Справедливості та Рада Міністрів.

Подальша співпраця між країнами Європи все більше розширювала рамки співробітництва і вимагала створення єдиних правил конкуренції, які б охороняли конкуренцію не тільки у межах певної держави, але й у межах всіх інтегрованих ринків. Почалася підготовка нового міждержавного договору, який би задовольнив усіх, враховуючи особливості економічного і соціального розвитку кожної з країн. Цим новим договором став Римський договір про утворення “Спільного Ринку” від 27.03.57 року, статті 85-9063 якого містять в собі “Правила конкуренції”64.

В Римському договорі були зафіксовані наступні основні напрямки конкурентної політики в рамках співтовариства:

антикартельне регулювання, спрямоване на недопущення діяльності компаній, що створює бар’єри на Загальному ринку шляхом погоджень та угод обмежуючого характеру (ст. 81);

62Энтин Г.С. Европейское право М.: “Норма” 2007. – С.11.

63В редакції Амстердамського договора о ЄС ст. 81-82 Договора

64Договоры, учереждающие сообщества./ Европейское право. М., 2000. – С. 99-228; 291-400.

37

38

контроль за діяльністю підприємств-монополістів з метою попередження зловживань монопольним становищем на ринку з боку цих компаній (ст. 82);

регулювання державної допомоги, що здійснюється країнамиучасниками на національному рівні (ст. 87-89)

регулювання діяльності природних монополій та надання соціально важливих послуг (ст.16, 73,86, 87 Директива 80/723)65.

Згідно до ст.85-86 Римського договору (ст 81-82 Амстердамського договору)несумісними з правилами Спільного Ринку визнаються всі угоди та рішення асоціацій підприємств, які прямо або опосередковано обмежують або контролюють виробництво, фіксують ціни, розподіляють ринки, застосовують нерівні умови для еквівалентних угод. Також заборонялось будь-яке зловживання домінуючим становищем, якщо воно могло вплинути на відносини між державами-учасницями договору, а саме: нав’язування прямим або непрямим чином цін та інших умов торгівлі, обмеження виробництва, ринків на шкоду споживачам, а також угоди з навантаженням. Проте, заборона не розповсюджувалась на дії, які заборонялися статтями 85-86 Римського договору, якщо Комісія ЄС дійде висновку, що угоди сприяють покращанню виробництва, технічному або економічному прогресу і одночасно надають споживачам “справедливу частку прибутків” і не накладають неналежних обмежень на конкуренцію. Право надання групових та індивідуальних вилучень з “Правил конкуренції” закріплене за Єврокомісією. Під впливом Римського договору вдосконалювалося законодавство країн Європи і наряду з принципом контролю і регулювання почали застосовувати і принцип заборони. В Римському договорі не міститься окремих норм з захисту від недобросовісної конкуренції, проте це законодавство відноситься до тих сфер правового регулювання де узгодження є необхідним. Статті 100 та 101а Римського договору надають Раді ЄС необхідні повноваження на уніфікацію.

Згідно з Римським договором про утворення “Спільного ринку” закладено основні принципи законодавчого захисту конкуренції на спільному ринку.

Не дивлячись на недоліки статей 85 і 86 Римського договору, вони в цілому були, все ж таки, далекосяжними. Редакція 81, 82 статей Амстердамського договору щодо регулювання питань конкуренції практично відповідає аналогічним статтям Римського договору. Залишаться незмінними зазначені фундаментальні норми конкурентного законодавства і в Конституції Європейського Союзу, яка на даний час проходить ратифікацію у 27 країнах— членах. Відповідно до Римського договору захист конкуренції, розробка

пропозицій щодо найважливіших правил конкуренції, механізмів їх

65 Энтин Г.С. Европейское право М.: “Норма” 2007. – С. 881-911.

38

39

застосування, а також розробка винятків із правил, згідно зі статтею 87 покладено на Європейську Комісію. А оскільки завдання ЄС це, перш за все, забезпечення прозорих і ефективних умов для діяльності економічних суб'єктів з різних країн, які можливі лише за наявності ефективних правил конкуренції і механізмів, що спонукають їх виконувати, то можна стверджувати, що проблеми розвитку і захисту конкуренції є одними з домінуючих в економічній діяльності ЄС, а відповідно і в діяльності Єврокомісії. У рамках Єврокомісії питання захисту конкуренції покладені на Генеральний директорат - IV (сьогодні це - Генеральний директорат з питань конкуренції, надалі DGконкуренція,), який розробляє пропозиції щодо конкурентних правил, винятків з правил та в межах своєї компетенції надає роз'яснення щодо їх застосування. DG-конкуренція проводить розслідування у конкретних справах про порушення, економічну концентрацію, узгоджені дії та державну допомогу та готує рішення Єврокомісії за результатами цих розслідувань.

Єврокомісія, а відповідно і DG-конкуренція при реалізації повноважень щодо захисту конкуренції може діяти:

за власною ініціативою; за скаргою підприємців, фізичних осіб або держав-членів;

після отримання повідомлення про угоди між підприємцями; після отримання повідомлення про державну допомогу.

При цьому, DG-конкуренція не тільки забезпечує захист конкуренції від порушень конкурентного законодавства, але й здійснює великий обсяг профілактичної діяльності, спрямованої на запобігання дій, що спотворюють конкуренцію на спільному ринку. Завдяки цьому, вперше в історії 15 країн, які утворюють ЄС на міждержавному рівні, зуміли забезпечити проведення скоординованої конкурентної політики, чого до цього ще нікому не вдавалося.

Прикладом такої співпраці членів ЄС може бути контроль за обмежувальною підприємницькою практикою, коли у березні 1962 року Рада Міністрів ЄЕС схвалила постанову, відому як “Правило № 17”. Згідно з цим правилом, Комісії ЄЕС надано право проводити дослідження секторів економіки, розслідувати ділову діяльність підприємств та асоціацій підприємств. Такі розслідування Комісія могла проводити у відповідь на скаргу або ж за своєю ініціативою. Комісія має право на запит всієї інформації, яку вона вважає потрібною.

Здійснюючи розслідування, Комісія могла вимагати надання її представникам усних пояснень, як кажуть, “на місці”. Уповноваженим представникам надавалось право на вхід до приміщень, проведення обшуків у приміщеннях компаній без попереднього їх повідомлення чи ордеру на обшук, але при цьому вони зобов'язані попередньо повідомити відповідні держави-

39

40

члени про задумані кроки. Підприємства, стосовно яких ведеться розслідування, мають досить обмежені права на одержання від Комісії повідомлень. Ненадання Комісії інформації, яку вона запитала, чи ухилення від розслідувань могли викликати стягнення значних штрафів.

“Правило № 17” передбачало тісну співпрацю між Європейськими Співтовариствами і владою держав-членів. Комісія мала право на одержання потрібної їй інформації і від влади держав. Влада зобов'язана також проводити нові розслідування, які є доцільними з точки зору Комісії.

Перед прийняттям рішень про те, чи мало місце порушення правил конкуренції, Комісія зобов'язана виступити із заявою про “заперечення”. У заяві мають вказуватися факти, на які Комісія збирається спиратися у прийнятті нею рішення про порушення законодавства. Якщо підозрюваний у вчиненні порушення чи інша зацікавлена особа захоче, то Комісія може влаштувати його слухання, які проводяться приватним чином, і окремі слухання для скаржників і свідків.

Комісія могла вимагати від порушників припинення неправомірної діяльності або утримування від неї. Для того, щоб така вимога не була сприйнята як просте гасло Комісія встановлює щоденні штрафи за зволікання у виконанні її рішень, а також значні штрафи за порушення конкурентного законодавства.

Попередження та припинення антиконкурентних узгоджених дій, або обмежувальних підприємницьких практик та картелів від самого початку займало значне місце в роботі Єврокомісії. При цьому, ЄС застосував унікальний на той час механізм нотифікації угод чи погоджених дій у підприємництві. Тобто, Єврокомісія скориставшись повноваженнями, передбаченими Римським договором щодо надання дозволу на узгоджені дії підприємців, які разом з антиконкурентними наслідками несли і позитивний результат для розвитку Спільного ринку, розробила низку нормативних актів, так званий „блок виключень”. В різні періоди цей „блок виключень” складався з різної кількості нормативних актів – постанов Єврокомісії, досягаючи наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття 18-ти. При відповідності конкретної угоди чи договору вимогам „блоку виключень” підприємці могли отримати дозвіл Єврокомісії навіть за наявності антиконкурентного ефекту від такої угоди чи договору. Враховуючи низькій, як на теперішній час, рівень культури конкуренції в країнах-членах ЄС запровадження зазначеного механізму забезпечувало на ділі закріплення єдиних правил конкуренції в економічному житті, ставило перепони до розповсюдження легальних картелів, вказувало орієнтири для розвитку спільних ринків в окремих галузях. Застосування „блоку виключень” дозволило сформувати і сучасне відношення до небезпечних для конкуренції

40