10) Проаналізуйте ефективність вирішення етнонаціональних проблем в україні центральною радою, гетьманським урядом та директорією унр.

Після набуття незалежності Україна, як і інші республіки колишнього СРСР, зіткнулась із проблемою обрання власної стратегії етнополітичного розвитку. Тобто перед Україною зі всією гостротою постало завдання сформувати концепцію державної етнічної політики як з урахуванням уроків історичного минулого, так і міжнародної практики вирішення етнічних проблем. Ставши основним політичним чинником Центральна Рада започаткувала процес формування в Україні державної етнополітики. Важливе значення цієї діяльності полягає в тому, що вона визнавала факт поліетнічності українського суспільства і намагалася виробити чітку політику щодо врегулювання етнонаціональних процесів. Суть її полягала в тому, щоб виробити право на суверенний розвиток не тільки українського народу але й національних меншин, що проживали на території України. Розвиток та перемога національно-демократичної революції заклали фундамент її підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був не українцем. Важливим напрямком діяльності ЦР у сфері задоволення прав національних меншин було утворення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі Генерального Секретаріату, а потім у Раді народних міністрів – генерального секретарства (міністерства) з міжнаціональних справ і трьох товаришів секретарів (міністрів) з російських, єврейських і польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду й іменувались генеральними секретарями або міністрами. Послідовна демократична етнонаціональна політика ЦР підкріплялася відповідною правовою базою. На цьому шляху особливого значення набуло ухвалення ЦР ще одного закону “Про утворення єврейських рад і проведення виборів членів цих рад” . Ухвалення закону було значною мірою обумовлено активністю єврейської національної меншини. Інтереси українських євреїв у ЦР представляло окреме генеральне секретарство. Воно і підготувало наприкінці листопада 1917р. законопроект про створення єврейських органів місцевого самоврядування. Це свідчило про початок становлення персональної автономії в Україні. Гетьманська Українська Держава успадкувала від ЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, інших національних меншин. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств ЦР, вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Важливе значення для вирішення національних проблем мало врегулювання відносин з сусідніми державами. При цьому зазначимо, що під час гетьманського режиму П.Скоропадського секретар його уряду заявив про несумісність національних міністерств з політичною ситуацією в Україні. Таким чином у період Гетьманської Української Держави було здійснено чимало кроків спрямованих на вирішення етнонаціональних проблем. З приходом до влади Дирекції 18.12.1918 р. склалась суперечлива ситуація в галузі міжетнічних проблем. З одного боку було заборонено вживання російської мови, замінені російські вивіски на крамницях, з іншого, відновлена чинність закону про національно-персональну автономію. До затвердження національних міністерств тимчасово створено відділи у справах національних меншостей. Однак з різних причин розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ. В.Винниченко це пояснював тим, що за єврейською меншістю, як протектор не стояла жодна країна. Інші національні меншини відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові держави. З початку відновлення влади Директорії частина українських поляків підтримала українців у їх боротьбі за самостійність, а згодом відмовилася, вважаючи не спроможними українців створити свою незалежну державу. Такі тенденції особливо загострились у зв’язку з проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки та намірами її керівництва до злуки з УНР. Політичні розбіжності серед керівних кіл національних меншин, національні погроми прирекли на невдачу наміри та ідеї Директорії щодо побудови незалежної держави. Вищим виконавчим органом союзу була Національна рада, обрана демократичним шляхом Національними зборами. Національний союз мав законодавчі права та управлінські інституції, визначав свій бюджет, у тому числі за рахунок як державних коштів, так і за рахунок оподаткування членів союзу, представляв дану етнічну громаду перед державними і громадськими установами. Постанови Національних зборів підлягали затвердженню парламентом УНР.

Те, що уряд Української Держави використовував кращі здобутки своїх попередників у галузі законодавства, підтверджує і той факт, що весь масив законів, які діяли в Україні до перевороту, не втрачав своєї чинності. Гетьманат не акцентував увагу на поділі населення за етнічною ознакою, відмовився від ідеї культурно-національної автономії меншин, зосередившись на закріпленні правового статусу особи шляхом дотримання принципу єдиного громадянсгва.

Гетьманська Українська Держава успадкувала від УЦР багато невідкладних проблем у стосунках між етносами. Найбільш складною була справа з українізацією середніх шкіл. Проблема полягала в тому, що міське населення значною мірою складалося з росіян, іншого інонаціонального населення. Тому, щоб уникати конфліктів, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало доцільним заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські.

Для вступу до організації необхідні були лише згода з її засадами та сплата внесків. Ліга засновувала дитсадки, проводила музичні ча літературні вечори, диспути, художні та книжкові виставки, мала свої видання. За її підтримки відкрилися єврейські гімназії в ряді населених пунктів Київщини, Переяславщини, Волині, Катеринославщини.

Гетьманат не чинив перешкод розгортанню польського культурно-освітнього і тим більше релігійного життя. Усе це сприяло самовизначенню та консолідації польської громади. До того ж, бііьша частина ображених на Центральну Раду польських землевласників активно підтримали економічну політику П. Скоропадського, його закони на захист приватної власності як „фундаменту культури і цивілізації”

При цьому зазначимо, що під час гетьманською режиму П. Скоропадського секретар його уряду заявив про несумісність національних міністерств з політичною ситуацією в Україні. Так, у липні 1918 р. гетьман анулював закон про національно-персональну автономію, ліквідував національні міністерства. Однак слід зауважити, що представники національних меншин, які належали до заможних верств, підтримували гетьмана. Оскільки гетьманський уряд ішов назустріч інтересам польських землевласників, поляки позитивно ставилися до уряду П. Скоропадського. Весь час існування гетьманщини діяв Польський Виконавчий Комітет.

Загалом гетьманську державу підтримали ті верстви населення, інтереси яких особливо постраждали в період становлення та діяльності Української Центральної Ради і які сподівалися, що „твердою рукою” можна покласти цьому край. Такі настрої переважали перш за все серед офіцерського складу армії, великих землевласників та заможних селян, промисловців і дрібних підприємців, вищих прошарків чиновників.

В Українській Державі православна віра визнавалася державною релігією. Представникам інших конфесій надавалося право відправляти свої обряди. Гетьманський режим визначав події населення України на „громадян і козаків”, не окреслюючи точніше правового статусу цих груп у державі.

Стосовно національного питання П. Скоропадський вважав, що „потрібно врятувати цей багатющий край, висунувши сильно український націоналізм, але не на шкоду російським культурним починанням і не виховуючи ненависті до Росії, а даючи вільно розвиватися здоровим починам українства”. Гетьман обурювався тими великоросами, які, „не рахуючись з життям, все твердять своє старе і дивляться на Україну як на таке, що нічим не відрізняється від Тульської губернії". Він вважав,що „у питанні національному ми повинні йти сміливо і рішуче вперед, що коли ми не станемо на цей шлях, то ми нічого не отримаємо” .

Відкинувши події населення за етнічним принципом, було взято курс на будівництво національної Української Держави за принципом громадянства. Кожен житель Української Держави, який набував у встановленому порядку українське громадянстно, мав однакові права і свободи, закріплені та гарантовані законом, і однакові обов'язки.

Подальший хід подій показав, що уряд виконав свої зобов’язання у питанні „всестороннього розвитку української культури". Порівнюючи Конституцію УНР, інші законодавчі акти, прийняті Центральною Радою та гетьманським урядом, слід констатувати, що гетьманські закони чітко визначали курс на побудову громадянського суспільства, де етнічне походження особи є її приватною справою. Всі люди рівні в своїх правах безвідносно до національності, мови та віросповідування, а основою держави є міцний середній клас громадян-власників, які своїми податками утримують державу як політичну організацію, що має працювати для забезпечення їх власних прав і свобод.

Політика відновленої радянської влади щодо національних меншин відразу виявила принципову різницю у порівнянні з політикою Директорії. Відмінність позицій двох влад відобразилася вже в самому підході до поняття національної меншини. Уряд Директорії визначав останню як групу населення неукраїнської національності, які проживають на території незалежної держави - УІІР. З більшовицького погляду в становищі національної меншини в масштабах радянської держави, до складу якої незалежно від свого формального статусу входила і радянська Україна, фактично перебували самі українці. Такий підхід до національного питання лишав поза увагою і неукраїнські етнічні групи на території самої України.

Так само різнилася і орієнтація (або відсутність такої) урядів Директорії та радянського на інонаціональне населення як потенційного союзника. Згадувані раніше документи Директорії, зокрема закон „Про відновлення національно-персональної автономії”, свідчать про її намір здобути прихильність національних меншин. Інша справа, що Директорія не мала ні часу, ні можливості втілити в життя свою програму національної автономії.

Отже, в політичній, державній, культурній та інших сферах життя прихід радянської влади в Україну в 1919-1920 рр. був сполучений з тотальною русифікацією, непомірно гіпертрофованим як для національної меншини вивищенням російського елементу в українському суспільстві та підпорядкуванням вищої державної влади в УСРР Російській комуністичній партії (більшовиків).