Тема 1. Теоретичні основи регіональної економіки
Основні поняття та методи пізнання регіональної економіки
Продуктивні сили як невід’ємна складова розвитку економіки регіонів
Закономірності розміщення продуктивних сил
Принципи та фактори розміщення продуктивних сил
Основні поняття та методи пізнання регіональної економіки
Регіональна економіка – це галузь наукових знань, яка вивчає розвиток і розміщення продуктивних сил, соціально-економічних процесів на території країни та її регіонів із урахуванням природно-економічних умов.
Як науковий напрямок, згідно з існуючими визначеннями, регіональна економіка є галуззю знань на межі економіки та суспільної географії, що вивчає закономірності й особливості розміщення продуктивних сил, формування ареалів збуту продукції, регіонального економічного розвитку.
Неоднорідність території за різними ознаками або значний обсяг території з точки зору певної мети вивчення або практичної діяльності визначають необхідність ділення території на частини – регіони.
Регіон – це територія, яка за сукупністю явищ або ознак відрізняється від інших територій і характеризується єдністю, взаємозв'язком елементів, що її складають, і цілісністю, що є закономірним результатом її розвитку.
Згідно з визначенням, даним у Хартії регіоналізму, прийнятій Європейським парламентом в 1988 р., регіоном є «...гомогенний простір, який має фізико-географічну, етнічну, культурну, мовну спільність, а також спільність господарських структур та історичної долі». Наведене визначення з Європейської хартії регіоналізму в цілому збігається з розумінням поняття регіон у нашій країні. Відмінність лише в тому, що у вітчизняному викладі замість «гомогенного простору» використовується поняття «частина державної території». Синонімом поняття “регіон” є “район”. Раніше термін “район” вживався більш широко, а зараз він укоренився тільки для позначення певних типів регіонів: адміністративний район, міський район, крупний економічний район і т. п. Важливо відзначити, що регіональна економіка торкається областей інших наук про регіон: економічні аспекти регіональної демографії, соціології, культурології, політології та інших наук про людину і суспільство, а також геології, біології, екології і т. д.
Із процесом виділення регіонів і здійсненням регіональної політики пов'язане поняття регіоналізація. Регіоналізація, у звичайному розумінні, тотожна поняттю «районування», тобто просторової або просторово-часової диференціації території, за допомогою чого здійснюється виділення регіонів і районів.
Прикладні завдання регіональної економіки багато в чому збігаються із завданнями дисципліни «розміщення продуктивних сил» (РПС), яка перебуває в тісному зв'язку із соціально-економічною географією та вивчає просторові аспекти розвитку суспільного виробництва, закономірності, особливості та ефективність просторового розміщення й розвитку продуктивних сил, соціально-економічного розвитку регіонів і територіальної організації господарства.
Таким чином, регіональна економіка – це географічний (регіональний) напрямок в економіці, наукова дисципліна, що вивчає в інтересах народногосподарського планування особливості і закономірності розміщення продуктивних сил і розвитку регіонів.
В регіональній економіці використовуються наукові методи пізнання економічних явищ та процесів. Метод (від грецької – шлях дослідження, дослідження, теорія вчення)спосіб досягнення будь-якої мети, вирішення конкретного завдання: сукупність прийомів або операцій практичного чи теоретичного освоєння (пізнання) дійсності.
Метод системного аналізу ґрунтується на принципі поетапності, включає визначення цілей, завдань, постановку наукової гіпотези для всебічного вивчення кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил (головним критерієм оптимального розміщення є ефективність виробництва, найбільш повне задоволення потреб населення). Метод системного аналізу розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв'язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах суверенізації регіонів при становленні ринкових відносин. Системний аналіз пов'язаний з необхідністю дослідження розміщення продуктивних сил на всіх територіальних рівнях, аналізу відносин між окремими компонентами продуктивних сил як єдиного цілого.
Програмно-цільовий метод спрямований на вирішення складних проблем і пов'язаний з розробкою довгострокових прогнозів соціально-економічного розвитку країн і великих регіонів. Полягає у формуванні цілей соціально-економічного розвитку, їх поділі на підцілі усе більш дрібного характеру й виявленні ресурсів, необхідних для їхньої узгодженої реалізації. Програмно-цільовий підхід передбачає визначення проблемної програми, узгодженої за матеріалами, трудовими, фінансовими ресурсами, виконавцями і термінами завершення комплексу планових заходів різного характеру, здійснення яких забезпечує своєчасну реалізацію поставленої мети або системи цілей.
Балансовий метод – один з основних методів дослідження проблем в економічній географії і регіональній економіці. Він дозволяє вибрати найбільш раціональні співвідношення між галузями, що визначають профіль господарства економічного району і галузями, що доповнюють даний територіальний комплекс. Баланси необхідні при розробці варіантів розміщення виробництв, їхнього економічного обґрунтування. Балансовий метод дозволяє визначити потреби регіонів у ресурсах і товарах, у робочій силі, оцінити ступінь задоволення регіону в продукції за рахунок власного виробництва, обсяги ввозу і вивозу необхідної продукції, а також виявити диспропорції в розвитку господарського комплексу регіону і намітити шляхи їх усунення.
Картографічний метод прийшов у регіональну економіку з географії. Основним його інструментом є географічна карта, завдяки якій забезпечується якісне засвоєння великого фактичного матеріалу, яким володіють географія і регіональна економіка. Територіальні економіко-географічні процеси та особливості розміщення продуктивних сил у розрізі країни і окремих регіонів найбільш наочно відбиваються лише на географічній карті.
Метод соціально-економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними, а галузеві і територіальні зв'язки – більш важко управляючими. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як: розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів; розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів; моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів; моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.
У регіональній економіці також використовуються інші методи, зокрема порівняльно-описовий (для якісного регіонального аналізу) і метод систематизації (з метою класифікації регіонів й районування).
Продуктивні сили як невід’ємна складова розвитку економіки регіонів
Піднесення економічного розвитку країни, ефективне функціонування її гоподарсь кого комплексу та зростання життєвого рівня населення залежать від того, наскільки раціонально розміщені і використовуються продуктивні сили.
Продуктивні сили — це система речових і особистісних елементів, у процесі поєднання яких здійснюється виробництво.
До речових елементів виробництва належать: предмети праці — речі, які людина обробляє в процесі виробництва (ліс, вугілля, руда, метали тощо), знаряддя і засоби праці (виробничі споруди, верстати, устаткування, залізниці, канали, шосе, трубопроводи, обробні землі тощо), тобто предмети і комплекси предметів, які пристосовані людиною для впливу на предмети праці. Сукупність речових елементів продуктивних сил (предмети, знаряддя і засоби праці) утворюють засоби виробництва.
Особистісні елементи — це люди, які виробляють засоби праці та приводять їх у рух, володіючи для цього виробничими навиками, досвідом і знаннями.
Рис. 1. Складові продуктивних сил
Предмети праці – це комплекс речей, на які людина впливає в процесі виробництва з метою створення матеріальних благ. Тобто, предмети праці — це матеріали, що підлягають обробці. Їх поділяють на два види: 1) речовина, вперше відокремлена людиною від природи для перетворення на продукт, наприклад, вугілля і руда, боксити і пісок тощо; 2) предмети праці, що пройшли раніше певну обробку, тобто сировина, наприклад, залізна руда та вугілля в доменному виробництві, прядиво на ткацькій фабриці.До них відносяться різні руди, деревина, вугілля, запасні частини, насіння, добрива, корми, медикаменти та інше.
Засоби праці — це річ або комплекс речей, за допомогою яких людина діє на предмети праці. Фізичні, хімічні, біологічні властивості таких речей використовуються для створення необхідних людині продуктів. Засоби праці поділяються на види, головне місце серед яких належить механічним засобам праці — знаряддям праці, машинам. Їх ефективність і потужність найбільшою мірою визначає і характеризує ступінь оволодіння людьми природними силами, міру підкорення їх виробництву матеріальних благ. Розвиток знарядь праці — найперший показник технічного прогресу, а тому і міра тієї продуктивної здатності, якою володіє суспільство. Головною визначальною рисою кожної історичної епохи виробництва насамперед є ступінь розвитку засобів праці.
Закономірності розміщення продуктивних сил
Вихідною позицією для характеристики закономірностей розміщення продуктивних сил є термін «закон». Економічні закони відображають об'єктивно існуючі, найзагальніші, стійкі зв'язки у виробничих відносинах. Тобто, економічний закон — це причинно-наслідкові зв'язки у процесі розвитку суспільства. Закономірності розміщення продуктивних сил формуються та регулюються всією системою економічних законів. Економічні закони – це об’єктивні закони розвитку суспільства, що відображають виробничі відносини людей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання благ та послуг. На кожному етапі суспільного розвитку закономірності розміщення продуктивних сил мають особливості вияву і специфічні характеристики.
Закономірності розміщення продуктивних сил – найбільш загальні відносини між природою, населенням і виробництвом на певній території. Закономірності є просторовим виявом дії окремих економічних законів.
При проведенні господарської діяльності суспільство розміщує продуктивні сили на основі таких закономірностей:
а) Закономірність раціонального розміщення виробництва. Ця закономірність випливає із спеціального економічного закону економії праці і ресурсів і реалізується через принципи розміщення промисловості з погляду наближення її до джерел сировини, палива і споживача. Раціональна територіальна організація продуктивних сил повинна забезпечувати найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшення затрат на подолання територіального розриву між виробництвом і споживанням.
б) Закономірність пропорційного розміщення продуктивних сил. Реалізація цієї закономірності має суттєве соціальне значення, оскільки дає змогу обмежити надмірну концентрацію промислових підприємств і населення у великих містах. Крім того пропорційне розміщення виробництва на території країни сприятиме вирівнюванню в розрізі областей виробництва валового внутрішнього продукту в розрахунку на одну особу, а отже, і реальних доходів населення. Особлива роль цієї закономірності полягає у встановленні територіальних пропорцій, що характеризують територіальну структуру народногосподарського комплексу та рівень розвитку регіонів.
в) Закономірність комплексного розміщення продуктивних сил. Ця закономірність проявляється у формуванні економічних районів і спеціалізації їх господарства. Основними рисами комплексного розміщення продуктивних сил є:
– найбільш повне економічно й екологічно виправдане використання всіх ресурсів;
– раціональна галузева й територіальна спеціалізація господарства, яка відповідає природним і господарським умовам;
– тісний взаємозв’язок і збалансованість усіх ланок господарства.
г) Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є відображенням процесу спеціалізації території на виробництві певних видів продукції та послуг на основі розвиненого міжрегіонального обміну. Внаслідок територіального поділу праці в господарстві формується така територіально-галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економічним та соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці та спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і приводить до підвищення ефективності господарства.
д) Закономірність територіальної концентрації виробництва відображає об’єктивну тенденцію його зосередження в обмеженому просторі та проявляються в економії затрат за рахунок агломераційного ефекту (взаємного розміщення спільних об’єктів в одній точці). Територіальна концентрація виробництва і населення обумовлюється сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території.
Знання закономірностей і їх практичне використання дозволяє вибрати найдоступніший варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики.
Принципи та фактори РПС
Реалізація закономірностей на практиці потребує опрацювання принципів як складових конкретної економічної політики в сфері розміщення продуктивних сил.
Принципи розміщення продуктивних сил — це стисло викладені керівні, науково обґрунтовані положення, «правила діяльності», якими має керуватися суспільство при розміщенні продуктивних сил на певному історичному етапі.
Найважливіші принципи розміщення продуктивних сил, якими керуються при вирішенні питань просторового розміщення підприємства, такі:
соціальна орієнтованість, тобто кожному регіоні потрібно створити таку структуру господарства, яка б найповніше задовольняла матеріальні та духовні потреби населення.
наближення виробництва до джерел сировини, палива, споживачів;
охорона навколишнього середовища і раціональне використання природніх ресурсів;
впровадження ресурсозберігаючих технологій;
забезпечення здорових, гігієнічних умов життя і праці населення;
обмеження надмірної концентрації промисловості у містах;
вимірювання рівнів економічного розвитку районів та областей;
урахування інтересів економічної інтеграції в Європейській і світовий простір.
Фактори розміщення продуктивних сил – це сукупність нерівнозначних умов і ресурсів територій, правильне використання яких може забезпечити ефективності в розміщенні та розвитку господарства.
Фактори розміщення продуктивних сил групуються за такими ознаками: геополітичні, природно-географічні, демографічні, техніко-економічні, соціально-економічні.
Геополітичні фактори розвитку і розміщення продуктивних сил охоплюють: географічне положення території; конкурентні переваги вітчизняних товаровиробників у системі світового господарства; модель інтеграції в світовий економічний простір. В цілому географічне положення України є сприятливим для економічного розвитку. Дія геополітичних факторів забезпечує інтеграцію продуктивних сил країни чи певного регіону в структуру світового економічного простору і міжнародного поділу праці на основі розвитку різних форм зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому визначальну роль відіграють певні конкурентні переваги держави в світогосподарській сфері, які залежать від рівня ефективності використання природно-ресурсного потенціалу, структури економіки, курсу зовнішньоекономічної політики.
Природно-географічні фактори включають якісну та кількісну характеристику родовищ корисних копалин, енергетичних, водних, лісових, земельних ресурсів та природно-кліматичні і природно-транспортні умови. Особливо важливий вплив цих факторів на розміщення галузей виробничої промисловості і сільського господарства. Кількісна характеристика родовищ корисних копалин, їх фізико-технічні властивості характер та глибина залягання визначають розмір підприємства, методи видобування та рівень економічних показників – затрати праці на одиницю продукції, собівартість продукції та рентабельність підприємства. Для сільськогосподарського виробництва вплив цього фактора виражається у спеціалізації виробництва певних видів продукції у різних природно-економічних зонах країні. Наприклад найбільш економічно вигідно виробництво цукрового буряку у Лісостеповій зоні, картоплі - на Поліссі, соняшнику – у зоні Степу.
Демографічні фактори включають: загальну чисельність населення, його структуру, режим відтворення та територіальні особливості розміщення; чисельність трудових ресурсів, їх територіально-галузевий розподіл та якісні характеристики; чисельність робочої сили, основні форми її зайнятості, рівень зареєстрованого і прихованого безробіття; мобільність робочої сили та форми її економічного руху. Комплексний аналіз таких факторів дозволяє оцінити рівень трудозабезпеченості певних територій, а відтак і можливостей розміщення нових виробництв чи доцільності скорочення діючих у зв’язку з погіршенням екологічної ситуації, низькою рентабельністю, необхідністю реструктуризації господарського комплексу тощо. Ефективне використання трудових ресурсів потребує розміщення виробництва по можливості у регіонах проживання людей. Демографічні фактори найбільш впливають на розміщення наукових галузей промисловості (приладобудування, інструментальної, радіотехнічної ,електронної галузей)Розміщення таких підприємств залежить не тільки від наявності кваліфікованих кадрів, але і від можливості їх підготовки.
Техніко-економічні фактори включають: основні напрями науково-технічного прогресу та конкретні форми впровадження його результатів у практику господарювання, форми суспільної організації виробництва та рівень розвитку транспортної системи. Сукупна дія цих факторів створює можливості для рівномірного розміщення продуктивних сил на основі зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, встановлення раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв’язків, забезпечення ефективного використання усіх видів ресурсів.
Соціально-економічні фактори розміщення і розвитку продуктивних сил охоплюють: рівень розвитку соціальної інфраструктури, що задовольняє потреби населення в освіті, охороні здоров’я, сфері послуг та житлово-комунальному обслуговуванні; стан навколишнього середовища і природоохоронну діяльність; санітарно-гігієнічні умови праці. Великі міста і промислові центри мають розвиватися на основі модернізації, реконструкції та екологізації виробництва, прискореного розвитку соціальної інфраструктури, раціонального використання міських територій.
Соціально-економічні фактори повинні забезпечити подолання соціально-економічних відмінностей між різними формами поселень та добиватись раціональної зайнятості населення, охорони здоров’я , житлово-комунального обслуговування та сфери послуг.