T1[1]
.pdfбували і руйнували її. За Київ боролося багато князів, він часто переходив із рук у руки. Тільки окремим князям вдавалося закріпитися тут на довший час. Так, наймолодший син Володимира МономахаЮрій Довгорукий, тричі захоплював Київ і кожного разу утримував владу в руках недовго. Останній раз – трохи більше двох років, але у 1157 р. він раптово помер, швидше за все, був отруєний київськими боярами.
Під час князювання у Києві Мстислава Ізяславича, князя київського і волинського, відбулася трагічна для міста подія. Суздальський князь Андрій Боголюбський вирішив відібрати у Мстислава київський престол. Він організував коаліцію з дванадцяти князів і в 1169 р. спільними силами напав на Київ. Два місяці жителі і воїни обороняли обложений ворогом Київ, але сили були нерівні. Андрій Боголюбський увійшов у місто, пограбував і нечувано жорстоко спустошив його. Довгий час Київ піднімався з руїн. Почастішали напади половців, а «стольний град» не був готовий до боротьби з ворогом.
У 1202 році Київ захопив галицько-волинський князь Роман Мстиславич, син згаданого Мстислава Ізяславича з роду Мономаха. Він намагався піднести Київ як головний центр держави. Політичною особливістю Київського князівства було те, що протягом усього періоду феодальної роздробленості (друга третина ХІІ – перша половина ХІІІ ст.) тут не утвердилась жодна з гілок династії Рюриковичів. Київ і Київська земля залишались об’єктом зазіхань наймогутніших серед князів – нащадків Володимира Мономаха, які боролись між собою та з представниками чернігівських Ольговичів.
Переяславське князівство складалося із земель, розташованих на лівому березі Дніпра. Ці землі здавна перебували у політичній залежності від Києва, а князь переяславський був чимось на зразок принца Уельського – наступника правителя, князя Київського. На території князівства відомі близько 25 міст. Землі південного Переяславського князівства були досить багатими. Тут розвивалось землеробство, різні ремесла і промисли. Це князівство на сході і півдні межувало з Половецькими степами. Через те жителі князівства повинні були боронитися від частих нападів кочівників. З цією метою вздовж кордонів населення будувало земляні вали і укріплені фортеці. Князі Переяславського князівства брали активну участь у походах проти половців. Після монголо-татарської навали Переяславське князівство перестало існувати.
141
2. Політичний і соціально-економічний розвиток Чернігово-Сіверського князівства
На Лівобережжі розташувалося Чернігово-Сіверське князівство.
Воно було дуже великим і могутнім. Його землі займали території нинішніх північно-східної України, південно-східної Білорусії та за-
хідної Росії. Особливістю політичного розвитку ЧерніговоСіверського князівства стало його дроблення спочатку на дві частини, а згодом на їх території утворилось більше десяти окремих удільних князівств.
У середині XII ст. Новгород-Сіверське князівство відокремилось від Чернігова і стало самостійним. Потім відокремилися інші уділи. І цю землю заполонила міжусобна боротьба. Усі князі ЧерніговоСіверського князівства були Ольговичами – нащадками Олега Святославича, внука Ярослава Мудрого.
На Чернігівській землі літописи згадують 46 міст. Найбільшими були: Чернігів, Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ, Трубчевськ, Ніжин, Прилуки, Остер та ін. Тут було досить розвинуте землеробство, ремесла. Але часті наскоки половців спустошували ці землі. Нерідко князі об’єднували свої зусилля і тоді здобували перемогу над половцями. Але були й невдачі. Літопис залишив нам згадку про поразку князя Ігоря Святославича у 1185 році від половців.
Цей драматичний епізод у житті новгород-сіверського князя описаний в одному з перших літературних творів давньої України – «Слові о полку Ігоревім». У ньому з великою майстерністю та подробицями, які могли бути відомі лише учасникові, викладено історію походу 1185 р. князя Ігоря Святославича. Похід закінчився поразкою русичів і полоненням князя. Причину невдачі цього походу автор вбачає у нескінченних міжкнязівських усобицях.
3. Волинське князівство. Підкарпатські землі. Утворення Галицького князівства
Південно-західні князівства Волинське й Галицьке виділилися з Київської держави кожне своїм шляхом. На той час, коли на цю територію поширилась влада київських князів, тут згідно археологічних матеріалів вже довший час існували міста, були розвинуті сільське господарство і ремесла. На цих землях проживали дуліби, тиве-
142
рці, хорвати, бужани, уличі та інші племена, які створили свої племінні княжіння. З X ст. київські князі розглядали ці землі як свою вотчину. Таку політику не підтримувала місцева земельна знать. Вже з кінця XI ст. удільні князі почали боротьбу за відокремлення своїх земель від Києва.
Галицькі й Волинські землі займали територію від Карпат і Дні- стровсько-Дунайського Причорномор’я на південному заході до Литви і Полоцької землі на півночі. На заході вони межували з Польщею та Угорщиною, на сході – з Київським князівством і ТуровоПінською землею.
Волинська земля одержала свою назву від давнього її центру – м. Волиня на Бузі. Але в XI ст. київський князь Володимир Великий заснував нове стольне місто – Володимир. Воно було побудоване майже в центрі князівства на р. Лузі. Володимир був добре укріпленою фортецею і торговельно-ремісничим центром Волинської землі. Тут розвивались ремесла: зброярство, каменеобробне та гончарне виробництво, ювелірна справа. Володимир являв собою важливий осередок православ’я, був центром єпископства, що в умовах поль- сько-католицького сусідства мало велике значення. Найбільшими во-
линськими містами були Любомль, Каменець, Червен, Холм, Белз, Луцьк, Кременець. До Волині тоді належала і пізніша Галицька земля.
Після політичного розпаду Київської Русі на Волині утвердилась династія Мономаховичів. Її засновником став внук Мономаха, син Мстислава Великого – Ізяслав Мстиславич, який князював у Володимирі з перервою від 1136 р. до 1154 р. Водночас у 1146–1154 рр. з перервами Ізяслав був великим князем київським.
У 1170 р. помер волинський князь Мстислав Ізяславич, і князівство було поділене між його синами. Роман отримав Володимир, Святослав сів у Червені, Володимир почав князювати у Бересті, Всеволод – у Белзі.
Найбільший вклад у розвиток князівства вніс Роман Мстис-
лавич. Він був сином Мстислава з роду Мономаха і Агнеси, польської княжни. У дитинстві жив у Польщі, згодом княжив у Новгороді Великому, а з 1170 р. – у Володимирі-Волинському, який залишався центром Волинського князівства.
Підкарпатські землі остаточно відокремились від Києва у 1097 році згідно з рішенням Любецького з’їзду князів. З’їзд офіційно визнав Перемишльське, Звенигородське і Теребовлянське князівст-
143
во «отчиною» правнуків Ярослава Мудрого, відповідно братів Рюрика, Володаря і Василька Ростиславичів. Син Володаря Володимирко (1141-1153 рр.) об’єднав усе Підкарпаття під своєю владою і у багатолітній війні з київським князем зумів остаточнотут закріпитися.
У 1144 р. він переніс столицю з Перемишля до міста Галича (нині – с. Крилос) на р. Луква притоці Дністра. З того часу ми можемо говорити про Галицьке князівство.
Найбільшої могутності воно досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153–1187 рр.). Його володіння простягались вздовж Дністра далеко на південь. Навіть землі в нижній течії Дністра й Дунаю опинилися в залежності від Галича. Зросло значення Дністра в міжнародній торгівлі, а це, у свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь мав вплив на міжнародні справи, підтримував дипломатичні взаємини з Візантією і Священною Римською імперією. У нього жив візантійський царевич Андроник Комнин, який згодом став імператором. Ярослав Осмомисл був одружений з дочкою суздальського князя Юрія Довгорукого Ольгою, а свою дочку Єфросинію він видав заміж за героя «Слова» Ігоря Святославича.
З повагою говорить автор «Слова» про Ярослава: «Галицький Осмомисле Ярославе, високо сидиш ти на своїм злотокованім престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступивши королеві шлях, зачинивши Дунаю ворота… одчиняєш ти Києву ворота, стріляєш з отчого золотого стола салтанів за землями». Вислів про «салтанів за землями» історики пов’язують з можливою участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Салах-ад-Діна (Саладіна). Можливо, галицькі воїни брали участь у хрестовому поході.
Показово, що «Великопольська хроніка» кінця XIII ст. державу Ярослава Осмомисла називає королівством. Могутність Галицького князівства спиралась на розвинене землеробство, торгівлю, майстерність ремісників, зосереджених у багатьох містах.
Однак найважливішою галуззю економіки, яка приносила величезні прибутки князям і боярам, було добування і продаж солі.
Окрім того, через Галицьку землю проходили міжнародні торговельні шляхи із Західної Європи до Києва і далі на Схід, а також зі Скандинавії і Прибалтики на Балкани, до Константинополя. Мито з купців також ішло до княжої казни та боярських комор.
144
Галицькі бояри були найбагатшими і наймогутнішими серед усіх руських бояр. Їхнє економічне становище часто визначало незалежну політику щодо свого князя.
Основними центрами Галицької землі були міста Перемишль, Звенигород, Теребовля, Галич. Навколо Перемишля розташувалися міста-фортеці Любачів, Ярослав, Сянок. Вони займали важливі стратегічні позиції на західних рубежах Галицької землі. Звенигород мав надзвичайно вигідну позицію на вододілі двох басейнів – Бузького й Дністровського. Він був визначним тоговельно-ремісничим центром Галицької землі. Головним містом Галицької землі у XII ст. стало м. Галич. Місто мало міцну фортецю. Тут були ювелірні, гончарні, ковальські, склоробні майстерні. Галич із білокам’яними храмами, оздобленими різьбою і декоративною керамікою, кам’яними й дерев’яними палацами знаті, потужними валами та дерев’яними стінами навколо центральної частини, викликав захоплення сучасників.
Політичною особливістю розвитку Галицької землі був великий вплив на всі сфери державного життя місцевого боярства, яке вело свої родоводи ще з часів існування на цих землях племінних княжінь білих хорватів, тиверців та уличів.
145
Лекція 12. Київська Русь
і проблема етногенезу українців
Етногенез українців. Культура Київської Русі періоду політичної роздробленості
1. Етногенез українців
Щодо формування українського етносу (етногенезу) досі ведеться полеміка серед істориків, етнологів та мовознавців. Це пов’язано передусім з відсутністю єдиного тлумачення терміна «ет-
нос». Традиційно етнос визначають як сталу групу людей, що історично склалася і усвідомлює свою єдність. Етнічними ознаками є спільна мова, культура, походження, територія, життєвий устрій.
Інші дослідники визначають етнос не стільки як суспільне явище, а як аспект життя природи – її географічних і біосферних складових. При цьому треба мати на увазі, що терміни «етнос», «нація» розумілися у різні історичні періоди по-різному, у них вкладали не той зміст, що нині.
Дискусійним для фахівців з етногенезу є питання про стадії розвитку етнічних спільнот: плем’я, народність, народ, нація; про їх зв’язок зі стадіями розвитку суспільства: первісне суспільство, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, соціалістичне (за марксистською методологією), чи – аграрне суспільство, індустріальне, постіндустріальне (за більш вживаною тепер періодизацією).
Щодо етногенезу українців, то дослідників цієї проблеми умовно можна поділити на дві групи. Представники першої обстоюють тезу про виникнення української нації у модерну епоху та наявність розривів у процесі націотворення. Другі – наполягають на тяглості та давності українського націотворення. Часовий розрив при визна-
146
ченні початків націотворення – величезний. Якщо перші твердять про утворення нації у ХІХ ст., то другі вбачають її корені серед носіїв трипільської культури епохи енеоліту.
Оскільки нині в методології історичних досліджень панує ідея плюралізму (множинності істин), то кожна зі згаданих концепцій має право на існування, а полеміка між їхніми прихильниками веде до розвитку історичної науки. На сьогодні загальновизнаною є теза,
що етногенез предків українців проходив у контактах та взаємовпливах із сусідніми етноісторичними спільнотами. У створених останнім часом синтетичних працях українських археологів простежуємо взаємозв’язки, наявні впродовж багатьох віків у міжетнічних контактах різних племен та народів, що заселяли територію сучасної України. Дослідники дійшли висновку, що всі людські колективи (окремі групи чи спільноти), беручи участь у народотворенні на певних етапах плину історичного процесу, зробили власний внесок у формування сучасного українського народу, передаючи свої знання, традиції, звичаї та культурні здобутки наступним поколінням. Автори «Етнічної історії Давньої України» (Київ, 2000) підкреслюють,
що надзвичайна складність етногенезу на нашій території виключає можливість пошуку єдиного народу – предка для сучасних укра-
їнців. Ми не можемо вибирати в давній історії, що є кращого, й оголошувати своїм, а на решту явищ не звертати уваги, або великодушно уступати іншим народам. Все, що відбувалося в межах України впродовж тисячоліть, є «наше» і, так чи інакше, генетично успадковане українським народом. При всіх міграціях і навіть військових катаклізмах не зафіксовано жодного факту повної зміни етносів на території майбутньої України. Якась частина населення завжди лишалась жити на своїх предковічних місцях, і саме вона, хай і в зміненому етнічному вигляді, була гарантом збереження історичної пам’яті, культурного і життєдіяльного генофонду регіону. Так, упродовж тисячоліть різноетнічні давні народи, зливаючись і розпадаючись, поступово витворювали сучасну етнокультурну карту Східної Європи, в тому числі й України.
Природний компонент української етногенетичної ніші сформувався, на думку сучасного київського дослідника В. Балушка, 8- 10 тисяч років тому в територіальних межах сучасної України: північний кордон її складає лісисто-болотисте Полісся, західний – дуга Карпат і Польська рівнина, покрита мішаними й листяними лісами,
147
південний – степові райони, наближені до узбережжя Чорного і Азовського морів, східний – чисто степові райони, які тут поширені в більш північній смузі, ніж на заході. Об’єднаний водною системою басейну Дніпра та інших рік, цей природно-географічний комплекс і став першоосновою етнічного регіону майбутніх українців. Соціальний компонент української етногенетичної ніші творила низка етнічних спільнот і їх угруповань, починаючи від носіїв неолітичноенеолітичних культур і аж до слов’ян. Найсильніший вплив справляла на давню Україну, на думку Василя Балушка, БлизькосхідноСередземноморська цивілізація. Ці впливи виявлялися у відтворювальних формах господарства, зокрема, землеробства, скотарства, а також металургії, а, можливо, і житлобудування з традиційною для України технікою будівництва з використанням ґрунту і глини, що їх принесли на українські землі носії трипільської археологічної культури.
Історична схема зародження слов’янських народів, що розроблена лінгвістами, істориками-медієвістами та археологами, як правило, зводиться до кількох послідовних ієрархічно-історичних етапів: індоєвропейці або староєвропейці, германо-балто-слов’яни, праслов’яни, слов’яни, слов’янські народи. Кожна з цих етноісторич-
них спільнот повинна була пройти історичний шлях свого зародження та розвитку, перш ніж утворилися етносоціальні спільноти, які почали усвідомлювати свою конкретну етнокультурну окремішність. Це тривало не одне тисячоліття.
Звідси випливає, що жоден народ не міг утворитися раніше, ніж його предки пройшли попередні історичні стадії свого розвитку. Тому хоча поява на території, що є нині українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 млн. років, і є початком історії на наших землях, однак це не є початком етнічної історії українців, слов’ян, праслов’ян чи навіть значно більш ранньої спільності тутешніх людей.
Людські істоти, що населяли територію України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками Homo sapiens (людини сучасного типу). Як свідчить археологія, протягом тисячоліть, що минули від появи на Євроазійському континенті розумної людини і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей не раз змінювали інші.
148
Сучасний український відомий вчений археолог В.Баран підкреслює, що територія України входить (є однією з частин) у той етнокультурний простір, де в різний час відбувалися етапні процеси становлення індоєвропейської, германо-балто-слов’янської, праслов’янської і слов’янської етнічних утворень. Попередники герма-
но-балто-слов’ян належали до південно-східного крила індоєвропейських груп і були сучасниками носіїв трипільської культури, які за доби енеоліту (V – поч. ІІІ тис. до н. е.) проживали на теренах, що нині є частиною території України. Однак, оскільки походження трипільської культури пов’язане з Балканами, Подунав’ям і навіть Передньою Азією, а культури кулястих амфор та шнурової кераміки (культурно-історичні спільноти, з якими археологи співвідносять ту частину індоєвропейців, з яких виділилися германо-балто-слов’яни), сформувалися північніше цієї «трипільської» зони, то прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов’янами немає. Ще менше підстав існує для етнічного ототожнення степових культур мідного віку одночасно з існуючими неподалік від них культурами Лісостепу, які мали відношення до зародження праслов’янських спільностей. У ІІІ – ІІ тис. до н. е. степове іраномовне населення ямної культурно-історичної спільності та катакомбної культурноісторичної спільності лише контактувало з сусідніми племенами Лісостепу.
Процеси етногенезу праслов’ян відбувалися в ІІ тис. до н. е. на території Центральної Європи і лісостепової зони Східної Європи. Окремі праслов’янські племінні групи цього періоду можуть бути співвіднесені з тшинецько-комарівською культурно-історичною спільністю, що територіально була локалізована в межиріччі Одри та Дніпра.
УІ тис. до н. е. диференційовані групи праслов’ян можуть бути співвіднесені з пам’ятками лужицької культури та поморськопідкльошової культури в Центральній та прилеглих до неї районах Східної Європи та землеробськими культурами лісостепової частини України – білогрудівською та чорноліською культурами.
Упершій половині І тис. н. е. в південній частині лісової і в лісостеповій зонах України існували зарубинецька культура (класична
іпізня), волино-подільська культура, київська й черняхівська культури, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. На їхній основі в середині І тис. н. е. (V–VII ст.) сформувалися ранньо-
149
середньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов’янським племінним союзам склавинів та антів. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов’янські племена (тогочасні) походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів цього періоду, зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.
У середині І тис. н. е. посилилися процеси розселення слов’ян у сусідні й віддалені землі Європи (Центральна, Східна, Південна). Ці процеси були частиною Великого переселення народів, у результаті якого склалася етнополітична карта середньовічної Європи. З верхнього Подніпров’я і Лівобережжя Дніпра потоки слов’ян направилися на Дон і Верхнє Поволжя, з межиріччя Дніпра і Дністра – на Дунай і Балкани, з Повіслення – в межиріччя Одри (Одера) та Лаби (Ельби).
Згаданий вище дослідник В.Баран наголошує, що саме під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів. Ці процеси однаковою мірою мали місце в середовищі всіх слов’ян: південних, західних і східних. Інтеграція слов’янських переселенців з місцевими мешканцями, поступове поглинення першими останніх приводить до етнокультурних змін і зародження нових слов’янських етносів як на Балканах і Подунав’ї, так і на Західній Двіні й на Волзі. Ті групи слов’янського населення, що залишилися на своїй корінній території, а це Український Лісостеп, також поступово змінювалися і, врешті-решт, стали окремими етномовними одиницями. Предками українців, виходячи з археологічних даних, були носії празької культури (пам’ятки типу Корчак) та пеньківської культури, яких, очевидно, треба ототожнювати з корінними етносами українських теренів – склавинами та антами. Склавини також склали основний компонент: у Подунав’ї – предків словаків, морав’ян і чехів, у Верхньому Повісленні – предків українського і польського населення.
Поляки Середньої та Північної Польщі історично пов’язані з носіями дзєдзіцької культури та пшеворської культури, які існували на цій території. Ота частина антів, що мігрувала на Балкани і принесла туди пеньківську культуру, стала важливим компонентом болгарської, сербської та інших етнічних груп південних слов’ян. Предками
150