T1[1]

вропейських мов: індоарійських, іранських, слов’янських, германських, балтійських, романських та деяких інших. Автор «Нарисів стародавньої історії України» (К., 1994) Л. Залізняк у світлі новітніх досягнень археології та лінгвістики обґрунтовує північнопричорноморську гіпотезу прабатьківщини індоєвропейців. Він припускає, що найдавніших індоєвропейців треба шукати серед кочових скотарських спільнот східноєвропейських степів епохи енеоліту і бронзи, зокрема, населення середньостогівської археологічної культури і племен ямної культури, в середовищі яких, на думку Л. Залізняка, з’являється вершництво, колісний транспорт, бойові булави. З розселенням племен ямної культури він пов’язує початок індоєвропеїзації Європи і Азії.

Прихильником гіпотези північно-причорноморської прабатьківщини індоєвропейців виступає також відомий дослідник племен неолітичної доби і, зокрема, степової зони України Д. Телегін. Він так само пов’язує з енеолітичним населенням українських степів появу вершництва, кочового спеціалізованого скотарства, а також появу і поширення шнурового орнаменту. На думку Д. Телегіна, серед середньостогівців з’явився, а в ямних племен набув значного поширення курганний тип поховання. Обидві спільноти, а також Ниж- ньомихайлівсько-Кеміобинська, належали до іраномовної групи індоєвропейської сім’ї мов.

Більш обережну позицію в розв’язанні проблеми прабатьківщини індоєвропейців займають дослідники К. Бунятян і Ю. Рассамакін. Вони вважають нерозв’язаними на даний час такі ключові питання, як поява вершництва і кочового скотарства, з якими пов’язують появу індоєвропейців. На думку Ю. Рассамакіна, на даному етапі досліджень треба відмовитися від вузької локалізації прабатьківщини індоєвропейців. Проте дослідник не сумнівається в тому, що вже у ранньому бронзовому віці індоєвропейські групи були розселені по багатьох областях довкола Чорного моря, включаючи причорноморські степи.

Узагальнюючи результати досліджень сучасних українських археологів, етнологів та лінгвістів, можна припустити, що у ІІ – І тис. до н. е. у степах від Дону до Дунаю жили кочові та напівкочові племена. Їхнє походження пов’язують з індоєвропейськими енеолітичними місцевими племенами та частиною населення, що прийшло сюди зі степів Поволжя та Північного Кавказу. З цих племен між Дніпром та Південною Волгою сформувався великий індоіранський

41

етнос (арійці). Їхніми нащадками були іранські племена, скіфи та сармати.

Найчисленнішими були племена ямної культури, котрі жили в другій половині III тис. – на поч. II тис. до н. е. Назва ямної культури походить від того, що своїх покійників вони ховали у ямах у скорчених позах. Ці племена дали початок іншій групі племен, що проживали на території України і мали назву племена катакомбної культури. Таку назву вони отримали від звичаю споруджувати гробницікатакомби. Поселення цих скотарів існували не дуже довго, і їх важко знайти і дослідити.

Скотарські племена жили родоплемінним ладом. Племена ділилися на роди, а роди – на сім’ї. Найбільш авторитетні чоловіки ставали старійшинами родів і сімей. Тобто встановилися патріархаль- но-родові відносини. Роди спільно володіли стадами худоби. Кожне плем’я мало свої землі і свої джерела води. З часом величина власності кожного племені стала різною. Тільки старійшини могли розпоряджатися спільним майном. Між племенами відбувалися збройні сутички за володіння землею, джерела води і т. д.

Основою господарського життя племен південноукраїнських степів було скотарство і, зокрема, конярство. Скотарі вели кочовий спосіб життя. Але на зиму мали постійні центри-зимівлі, біля яких розташовували поховальні пам’ятки. Такий центр-зимівлю знайдено археологами на Херсонщині біля с. Михайлівка. Він розташований на трьох великих горбах, обкладений кам’яною стіною, яка й нині сягає більш ніж 2 м. Навколо були викопані глибокі рови, заповнені водою.

Ці племена, очевидно, вірили в існування душі людини та потойбічного світу, поклонялись духам предків. Культ предків склався в період існування батьківського роду. Тоді старше покоління було носієм життєвого досвіду, охоронцем традицій. Центральним елементом культу предків була віра в те, що духи предків і після їхньої смерті залишаються членами роду і від них залежить майбутнє. Велике місце посідав культ ушанування предків родів та сім’ї. Обожнювалися також Сонце, вогонь. Тіла покійників обсипали червоною фарбою, що символізувало вогонь, кров, життя, світло і очищення. Над похованням споруджували великий насип – курган.

Звичай споруджувати кургани над похованнями виник у III тис. до н.е., а в ІІ–І тис. до н. е. поширився по всій Євразії. Курганний поховальний обряд відображав світогляд стародавніх людей, був

42

символом культу предків, священним місцем. У кожної степової культури була своя традиція облаштування курганів.

Кургани – це складні архітектурні споруди. Вони часто насипалися кількома шарами. Під насипом споруджувалися із кам’яних плит гробниці. Гробниця складалася із викопаної ями, яку перекривали стовбурами дерев, пізніше кам’яними плитами. Стіни кам’яних гробниць розмальовували червоною, чорною та білою фарбами. На курганах деяких культур споруджували різьблені кам’яні стели (вертикальні кам’яні плити чи стовпи з вирізьбленими зображеннями). Це були перші пам’ятники людині.

Найбільший курган цього періоду знайшли біля с. Старі Кодаки недалеко від м. Дніпропетровська. Він має назву Сторожова могила. У ньому знайдено три поховання. Найціннішою знахідкою кургану стала двоколісна дерев’яна гарба, що є найдавнішою у Європі. Багато курганів збереглося в пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю. Бідних скотарів хоронили у звичайних ґрунтових ямах без будь-яких насипів.

Кургани є матеріальними пам’ятками, які знаменують перехід окремих народів та союзів племен до зародків державності. Адже, щоб побудувати величезну земляну споруду – рукотворний горб серед степу при відсутності техніки, необхідно було організувати, розмістити, нагодувати тисячі людей. А це означає, що вже існувала сильна влада вождів, які спирались на покірних їм слуг та військо.

До середини II тис. до н. е. завершилось пересування і розселення більшості індоєвропейських племен. Настав час стабільних і сталих стосунків, почали складатися нові етнічні спільноти. Приблизно з XVI ст. до н. е., у часи розквіту бронзової доби, лісостепова смуга України

– землі Волині, Поділля та над Дністром – були заселені спорідненими між собою племенами. На думку деяких учених, їх уже можна вважати праслов’янами – предками східних та західних слов’ян.

Ранній період праслов’янської історії був часом первісного згуртування праслов’янських, в основному, індоєвропейських племен.

Цей доволі спокійний, без великих війн і ворожих вторгнень період праслов’янської історії тривав близько 500 років (з XVI по X ст. до н. е.). Його археологічними відповідниками в Україні були тшинецька, комарівська та білогрудівська культури.

Племена у лісостеповій смузі вели осілий спосіб життя. Займались примітивним землеробством і скотарством. Землю обробляли дерев’яними і роговими мотиками. Сіяли в основному зернові: пшеницю, ячмінь, просо, пізніше – бобові. Урожай збирали кремінними

43

серпами. У часи пізнього бронзового віку зародилося орне землеробство (білогрудівська культура). Неабияку роль у цих племен відігравало осіле скотарство. Воно було розвинуте особливо у племен, що жили у верхів’ях Дністра, передгір’ях Карпат, на Волині і Поліссі. Скотарі розводили велику та дрібну рогату худобу, коней, свиней. Додатковими заняттями було збиральництво, полювання та рибальство.

Під впливом давньоримських провінцій в Україні у ІІ-V ст. н. е. склалась розвинена археологічна культура, яка отримала назву черняхівської. Вона, як і колись трипільська, зайняла лісостепові простори від Нижнього Подунав’я до Середнього Дніпра. Відзначалась високим рівнем гончарного виробництва, мала розвинені склоробство і залізоробне та ювелірне ремесла, знала плуг, а отже, й високу культуру хліборобства. Знаходження римських монет, а також амфор на черняхівських поселеннях засвідчує наявність торговельних зв’язків носіїв цієї культури з Римською імперією. У науковій літературі ведеться дискусія про те, хто був творцем черняхівської культури. На цю тему існує декілька гіпотез. Одні дослідники обстоюють думку, що ними були слов’яни. Інші носіями черняхівської культури вважають германські племена готів. Треті не виключають участі в її формуванні пізніх сарматів. Існує також думка про те, що у часи Великого переселення народів, коли через територію України проходили різні племена, населення черняхівської культури було поліетнічним.

Варто відзначити, що у наступний хронологічний період рівень розвитку культур східних слов’ян третьої чверті І тисячоліття н. е. за усіма матеріальними ознаками був нижчим за черняхівську культуру.

Підводячи підсумки, можемо стверджувати, що давній період був не лише найтривалішим у людській історії, але й найпродуктив-

нішим. Протягом цього часу людина перетворилася з людиноподібної істоти у Homo sapiens, навчилась мислити, говорити, виробляти знаряддя праці і зброю. Винайшла колесо і створила перші штучні матеріали – кераміку і металеві сплави, приручила диких тварин і почала обробляти землю.

Змінився її психічний світ: людина навчилась малювати, рахувати, виготовляти музичні інструменти, з’явилась віра у надприродні сили та поклоніння їм. Ускладнилась організація людського суспільства. Від первісного стада людина поступово перейшла до парної сім’ї, роду і племені.

44

Лекція 4. Кіммерійці, скіфи, сармати.

Античні колонії на півдні України

Територія розселення кіммерійців, їх заняття, побут, суспільна організація. Скіфи, їх місце в історії античного світу. Сармати на території України. Грецькі колонії Північного Причорномор’я: розташування, суспільно-економічний розвиток, політична організація.

1. Територія розселення кіммерійців, їх заняття, побут, суспільна організація.

Доба раннього заліза на території України пов’язана з проживанням тут народів, назви яких дійшли до нас. Завдячуючи передусім давньогрецьким, а також ассирійським та іншим писемним джерелам ми говоримо вже не про анонімні народи – археологічні культури, а про кіммерійців, скіфів, сарматів; давньогрецькі колонії на півдні України.

Найдавнішою народністю в межах території України, назва якої засвідчена історією, є кіммерійці. За Гомером, вони були жителями найвіддаленішої з північних країн, якої досягав у своїх подорожуваннях легендарний Одіссей.

«Врешті дісталися ми течій глибоких ріки Океану. Там розташовані місто й країна людей кіммерійських, Хмарами й мглою вповиті. Ніколи промінням ласкавим Не осяває їх сонце в блакиті ясній світлодайне, Чи від землі воно йде у зоряні неба глибини.

Чи повертається знов до землі з неосяжного неба, – Ніч лиховісна там вічно нещасних людей окриває.»

Ось у таких похмурих тонах змальовує кіммерійську землю Гомер. В уявленні греків кіммерійці були первісними жителями Північного Причорномор’я. На підтвердження цього давньогрецький іс-

45

торик Геродот наводить ряд сучасних йому географічних назв, зв’язаних з перебуванням тут кіммерійців. Так, він називає Боспор Кіммерійський (Керченська протока), Кіммерійські переправи, Кіммерійські стіни (укріплення) і область. Про те, наскільки міцна була пам’ять про кіммерійців, можна судити з того, що і Страбон, автор, який жив на рубежі нашої ери, називає місто Кімерік на південь від Пантікапея (сучасної Керчі), Кіммерійське селище, що знаходилось на другому боці Керченської протоки біля входу в Азовське море, і хребет Кимерій у гірській частині Криму.

Більшість згадок про кіммерійців у стародавніх назвах місцевостей пов’язується з Керченським півостровом і Таманню. Тому деякі вчені вважають, що область їхнього розселення обмежувалась тільки цими територіями. Ряд вчених взагалі заперечує зв’язок кіммерійців з Північним Причорномор’ям і вбачає в них стародавніх жителів Північного Кавказу. Однак та велика роль, яку приписувала кіммерійцям антична історична традиція, а також ряд даних про місце їхнього проживання дозволяють вважати кіммерійців численною групою чи союзом племен, що займали не тільки Керченський півострів і Тамань, а й увесь Крим і всю степову смугу Північного Причорномор’я. На території Північного Причорномор’я немає назв місцевостей чи населених пунктів, зв’язаних з їхнім іменем, але пам’ять про кіммерійців, як колишніх жителів цього краю, теж не згасала тут протягом віків. Геродоту в пониззі Дністра показували могилу, що належала останнім кіммерійським царям. За свідченнями Геродота і Арістея з Проконнеса, вся країна на північ від Чорного моря до приходу скіфів була зайнята кіммерійцями.

Писані джерела свідчать про те, що кіммерійці здавна непокоїли багаті країни Малої Азії, розташовані переважно нинішньої Туреччини. До часів Гомера відноситься розповідь про вторгнення кіммерійців у Фрігію. Вони спустошили Каппадокію, Пафлагонію і доходили до іонійських міст. Фрігійський цар Мідас, син Гордія, отруївся (, щоб не потрапити до них у полон. В ассирійських клинописних текстах другої половини VIII ст. до н. е. вперше згадується народ ґімірра (тобто кіммерійці античних джерел), що оселився в східній частині Каппадокії і на південь від Урмії. Існує думка, що згадувана в ассирійському клинописі країна Гамірра знаходилась у східній частині Каппадокії, яка у вірменів аж до середніх віків називалась Гамірк.

46

Проникнення кіммерійців через Закавказзя в Передню Азію було зв’язане з послабленням стародавньої східної держави Урарту після поразки, завданої їй ассирійським царем Тіглатпаласаром III у 735 р. до н. е. Урартійські правителі не раз зазнавали тяжких невдач у війнах проти кіммерійців. Ассирійський цар Саргон з тривогою стежив за появою нового сильного противника на півночі.

Пізніше майже протягом всього VII ст. до н. е. Ассирії довелося вести постійну боротьбу з кіммерійцями. На початку царювання Асархаддона, як повідомляє один вавилонський текст, «кіммерійці пішли на Ассірію і були Ассирією перебиті». Для грецьких авторів вихідним пунктом всіх походів кіммерійців були Північне Причорномор’я і Приазов’я, а шляхи їх вторгнень на південь ішли через Кавказ або Фракію (Балканський півострів).

Походи кіммерійців у Передню і Малу Азію та їхні успішні війни з могутніми державами Стародавнього Сходу – Ассирією, Урарту, Лідією – дають право припускати, що кіммерійці були об’єднані в міцний воєнний союз. Головну силу їх, очевидно, становили добре озброєні кінні загони, очолювані племінними вождями, які в джерелах називаються царями і воєначальниками.

Кіммерійці та їх культура здавна викликають великий інтерес вітчизняних і зарубіжних учених. Питання це виявилося важким, заплутаним. Особливо великі незгоди викликало визначення пам’яток, що їх можна було б віднести до кіммерійських. Початок серйозному вивченню кіммерійських пам’яток покладений ще радянськими ученими. З числа скарбів і окремих знахідок бронзових предметів у Північному Причорномор’ї ними були виділені такі, які можна напевно віднести до перших століть І тисячоліття до н. е., тобто до тієї пори, коли тут жили історично відомі кіммерійці. Серед цих речей були кинджали, наконечники списів, сокири,бронзові ножі, серпи та інші вироби, які свідчать про те, що кіммерійці за рівнем культури не поступалися жодному іншому народові на сусідніх територіях у Східній і Середній Європі.

У Приазов’ї і Причорномор’ї, особливо на нижньому Дніпрі, було виявлено численні поселення і курганні поховання кінця II – початку І тисячоліття до н. е., що належали, на думку багатьох учених, кіммерійцям. Установлено, що життя в тих поселеннях припинилося у VIII ст. до н. е. внаслідок якоїсь події, що, очевидно, була зв’язана з появою в Північному Причорномор’ї войовничих кочових

47

племен скіфів. Найдавніші скіфські втульчасті кістяні наконечники стріл і частини від кінської вуздечки, які зрідка знаходили на поселеннях, можливо, є свідченням сутичок кіммерійців зі скіфами в Причорномор’ї.

Крім поселень, тепер відомо чимало кіммерійських поховань, зосереджених переважно в південній частині України. Хоча поховання не супроводжувалися багатим і різноманітним інвентарем, все ж вони свідчать про майнове розшарування серед кіммерійців і наявність анімістичних уявлень в їх заупокійному культі.

У могилі кіммерійського вождя зі складним дерев’яним склепінням, відкритій археологами у Широкому кургані біля с. Малої Лепетихи, Херсонської області, знайдено два чудові кинджали. Один з них виготовлений цілком з бронзи, а другий складається з бронзової рукоятки і залізного клинка.

Цікавий згадуваний вище курган біля хут. Лук’янівки, поблизу Каховки, в якому виявлено поховання жінки, що лежала в скорченому положенні на боці. Поховання супроводили янтарні і скляні буси, бронзова фібула і глиняний лощений кубок.

Кіммерійські могили другої половини VIII – першої половини VII ст. до н. е. дуже мало відрізняються від ранньоскіфських. Поки що не встановлено тих ознак, на підставі яких їх можна було б розрізняти.

Кінні загони кіммерійців були дуже рухливі і здійснювали, як згадувалось вище, далекі походи, аж до Передньої Азії. На цій підставі кіммерійців було прийнято вважати кочівниками. Проте все, що відомо про їх культуру в Причорномор’ї, дозволяє вбачати в них осілі пастушо-землеробські племена. З такою думкою узгоджується також факт існування ряду «кіммерійських» за назвами поселень і містечок античного часу на Боспорі. І Гомер описує кіммерійців як жителів міста, а не степових кочовищ.

За новішими даними, носії кіммерійської культури походять від племен – носіїв так званої зрубної культури, що просунулись приблизно в другій половині II тисячоліття до н. е. з-за Дону в Північне Причорномор’я. Таким чином час перебування кіммерійців на землях сучасної України можна датувати з кінця ІІ тис. до н.е. до VII ст. до н.е.

Походження кіммерійських племен пояснює багато чого в характері їх матеріальної культури, в основі своїй східної; очевидно, во-

48

но матиме істотне значення і для вияснення етнічної належності цих племен.

Для кіммерійської культури пізнього часу, крім згаданих вище знахідок бронзових предметів, характерні глиняні горшки, прикрашені у верхній частині ліпними валиками з насічками або пальцьовими вдавленнями, і посудини банкових форм, що побутували у зрубних племен. Разом з тим, отримують поширення різноманітні лощені посудини у вигляді кубків, черпаків та інших форм, що проникають у Північне Причорномор’я від сусідніх лісостепових племен і населення Дністро-Дунайського басейну.

Існувала гіпотеза про те, що кіммерійці належали до фракійських племен. На користь цього наводились відомості Страбона, який відзначав зв’язок кіммерійців з фракійським плем’ям трерів, а також деяке поширення фракійських імен серед населення античних міст Північного Причорномор’я, головним чином Боспору, в чому і вбачали вплив кіммерійців як колишніх аборигенів країни.

Однак збереглося кілька «царських» імен, які дозволяють констатувати, що кіммерійські вожді мали імена іранського походження. Ім’я кіммерійського «царя» Сандакшатру, відоме за ассирійськими джерелами, означає по-староіранському «влада бога Сандона». Ім’я Тсушпа пояснюється з іранської мови як «міцнокінний».

Обмаль мовних даних не дозволяє з достатньою впевненістю установити етнічну належність кіммерійців. Характерно, між іншим, що давні джерела завжди змішували кіммерійців зs скіфами, належність яких до північних іраномовних племен установлена лінгвістичними дослідженнями. Отже, кіммерійці могли входити до складу фракомовних або, що ймовірніше, іраномовних племен.

2. Скіфи, їх місце в історії античного світу

Якщо писані свідчення і археологічні дані про кіммерійців, їх походження і культуру дуже уривчасті, то історія скіфських племен висвітлена набагато повніше.

Серед давньогрецьких авторів, які залишили докладні відомості про скіфів, виділяється Геродот, автор «Історії греко-перських воєн», або, як ще називають цю працю, просто «Історія». Це єдиний автор, який стосовно свого часу подав комплексну картину природи,

49

населення, господарства, побуту і культури Північного Причорномор’я від Істру (Дунаю) на заході до Танаїса (Дону) на сході.

Джерелом до історії, історичної географії та етнографії Північного Причорномор’я є книга четверта «Історії» Геродота – «Мельпомена».

В інших античних авторів (Гіппократ, Діодор Сицилійський, Страбон, Пліній Старший, Птолемей) знаходимо або описи подій, або ж окремих аспектів життя племен, розселених на території сучасної України і суміжних земель. Відомості античних авторів, зрозуміло, не відтворюють неперервності історичного процесу на наших землях і можуть служити лише певним орієнтиром того процесу. Тільки разом з речовими пам’ятками, відкритими внаслідок археологічних досліджень, у комплексі з епіграфічними, лінгвістичними, етнографічними та іншими джерелами сучасний історик має змогу реконструювати давнє минуле.

Упершій половині VII ст. до н. е. на території України з’явилися північно-східні давньоіранські племена під назвою скіфи.

Вони прийшли зі сходу із степів між Кавказом, Уралом і Каспієм. Скіфи витіснили кіммерійців, підкорили місцеві племена, і на-

прикінці VII ст. до н. е. завершилось політичне об’єднання Скіфії. За свідченнями Геродота, який близько 450 р. до н. е. побував у Надчорномор’ї і Скіфії, основними племенами Скіфської держави були: царські скіфи, які жили між Дніпром та Доном, і скіфи-кочовики, що жили в надчорноморських степах. Ці двоє племен панували над усіма іншими. Племена скіфів-хліборобів проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра, а скіфи-орачі заселяли територію над річкою Буг.

УVI ст. до н. е. до Скіфії входило три царства, кожне мало свого царя, але одне царство зі своїм царем було головним над усіма трьома. Цар мав необмежену владу. Життя скіфського суспільства ґрунтувалось на військових законах, бо головним джерелом збагачення для скіфів були військові походи.

Скіфське суспільство поділялося на три касти – воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і пастухів). Серед них існувало помітне соціально-економічне розшарування, про що свідчать поховання.

Військо очолював сам цар. Найважливіші справи обговорювалися на народних зборах усіх воїнів. Це був найвищий демократич-

50