T1[1]

Володимир послав своїх синів, а їх було аж 12, до різних міст Київської Русі. «Повість минулих літ» повідомляє: «Посадив Вишеслава в Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Древлянській землі, Всеволода у Володимирі (Волинському), Мстислава в Тмутаракані».

Таким чином, було остаточно зламано могутність місцевої племінної верхівки. З тих пір – кінця 80-х років X ст. – Київська Русь стає об’єднаною державою. Великому князеві Київському підпорядковувались намісники (сини і старші дружинники), котрі сиділи в найбільших містах держави, збирали данину, управляли й чинили суд від його імені. Їм служили урядовці у волостях. Проте ця реформа змінила лише форму управління землями. Самі ж межі земель (колишні племінні княжіння) залишались незмінними, що продовжувало живити місцевий сепаратизм.

Володимир Великий з метою розширення кордонів своєї держави та їх зміцнення здійснював військові походи проти сусідніх племен і народів. У 983 р. він воював на західних рубежах своєї держави з литовським племенем ятвягів. У 985 р. здійснив похід на Волгу проти болгар.

Для захисту південних земель Київської Русі від войовничих печенігів Володимир наказав збудувати цілу систему укріплень вздовж рік Трубіж, Сула, Стугна та ін. Печеніги майже кожного року здійснювали наскоки на переяславські та південні київські землі, часом доходили до Києва. Вони грабували міста і поселення, вбивали і забирали в полон чоловіків, жінок і дітей, знищували господарство.

Князь особливо дбав про відносини Київської держави з іноземними державами та зміцнення її міжнародного авторитету. Володимир розвивав політичні, економічні та культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західноєвропейськими країнами. З цією метою допомагав візантійському імператору Василю II Болгаробійцю придушити бунтівних феодалів у Малій Азії. За цю допомогу Володимиру була обіцяна в дружини сестра імператора, принцеса Ганна. У 989 році Володимир завоював Херсонес-Корсунь у Криму.

Наприкінці його життя сини Святополк і Ярослав почали виявляти непослух до батька. Готуючись до боротьби з Ярославом, Володимир 15 липня 1015 р. раптово помер. Його поховали в Десятинній церкві.

111

Діяльність Володимира Святославича сприяла розвитку Київської держави, зміцненню її міжнародного авторитету. Церква канонізувала князя Володимира як святого.

Завданням зовнішньої і внутрішньої політики Володимира служив один із найважливіших його заходів – проголошення християнства державною релігією Київської Русі.

На початку свого правління Володимир, маючи намір зміцнити державу, вирішив провести релігійну реформу. Він зібрав та об’єднав в одному святилищі верховні божества окремих племен. «Поставив ідолів на горбі над двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош», – пише Нестор-літописець.

Однак язичництво з його багатобожжям не могло служити об’єднавчій політиці київського князя. Служителі язичницького культу (волхви, відуни) суперничали з князівською владою. Язичництво роз’єднувало не лише східнослов’янські племена, а й протиставляло на релігійному ґрунті Русь та інші держави. Адже Візантія та ряд сусідніх слов’янських країн, з якими Русь підтримувала тісні відносини (Болгарія, Чехія, Польща) були вже християнськими

Офіційне запровадження християнства на Русі Володимиром Великим у 988-989 рр. було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов’янських земель. Так, візантійські джерела пові-

домляють, що власне Київська земля була хрещена князем Аскольдом у 860-х рр. Християнкою була баба Володимира – Ольга. Серед дружинників його діда Ігоря також були християни.

Політичні відносини, що склалися наприкінці 80-х років IX ст. між Візантією і Руссю, прискорили введення тут християнства. Візантійський імператор звернувся до Володимира за військовою допомогою, щоб придушити збройний заколот в імперії. Володимир погодився за умови, що імператор віддасть йому за жінку свою сестру Ганну. Посвоячення з імператорською династією було в той час надзвичайно почесним. Візантійський уряд висунув зустрічну вимогу: царівна вийде заміж лише за християнина.

У 988 р. Володимир і його дружинники охрестились. Літописець повідомляє, що сталося це в захопленому Володимиром Корсуні (Херсонесі). Тут же відбулись заручини з візантійською царівною.

Згодом Володимир охрестив киян у р. Дніпрі. Літопис подає це таким чином: «І коли [Володимир] прибув, повелів він поскидати

112

кумирів, тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити [його] палицями. І це [діяли йому] не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса»…

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь». (Рінь – берег річки, покритий галькою).

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли – ті до шиї, а другі – до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили».

Варто зазначити, що хрещення Володимиром Русі не було одномоментним актом. Літописні матеріали та археологічні джерела свідчать, що служителі язичницької релігії, а також фігури й інші зображення давньослов’янських божеств існували в різних місцях до XIII ст. Однак християнство поступово входило у свідомість і побут наших предків, витісняючи або поєднуючи в собі дохристиянські язичницькі вірування (згадайте Зелені свята – Трійцю, свято Івана Купала, колядки, віру в лісовиків, домовиків, мавок, русалок тощо).

Запровадження християнства відіграло величезну роль у подальшій історичній долі українського народу. Будучи на перехресті між християнським Заходом та мусульманським Сходом, Київська Русь остаточно зв’язала себе з Європою. Християнство ввело Русь у коло європейських держав, а правлячу київську династію – у середовище християнських королівських родин.

113

Християнська церква, яка мала на той час вже майже тисячолітню історію, принесла на Русь свою систему внутрішнього устрою (церковну ієрархію), що вплинула на формування феодальної і державної ієрархії Русі.

Християнство знищило язичницьке племінне багатобожжя, сприяло політичному і культурному об’єднанню східнослов’янських племен, а, отже, і формуванню українського етносу. Із християнством у Київську Русь прийшли грамота, мистецтво книжкової справи (виготовлення пергаменту і паперу, переписування і оздоблення книг), церковний хоровий спів, розвинулися архітектура, кам’яне будівництво, художні ремесла мозаїки і вироблення скла, фрески, іконопису тощо.

Церковне богослужіння вимагало значної кількості грамотних людей, тому починають з’являтися школи, а монастирі стають центрами ученості та літописання. Там створюють, поряд із кня-

зівськими, перші бібліотеки. Християнська мораль вплинула на формування руського писаного права, пом’якшуючи кару за злочини, проповідуючи смирення і покірність.

У той же час утвердження християнства на Русі у його східному, православно-візантійському варіанті зумовило майбутнє протистояння і конфлікти між православними українцями та їх західними су- сідами-католиками: поляками і литвинами.

2.Міжусобна боротьба між синами Володимира Великого. Утвердження Ярослава у Києві.

Ярослав Мудрий (1019 – 1054) – великий князь київський, син Володимира Святославича і полоцької княжни Рогніди. Ярослав дуже рано розпочав свою політичну діяльність. Коли йому виповнилось 10 років, батько відібрав Ярослава в матері і поставив намісником у Ростово-Суздальській землі, на Поволжі. Незабаром Володимир Святославич перевів свого малого сина до другого за значенням міста Київської держави – Новгорода. Цей факт говорить про те, що мудрий державний діяч Володимир побачив у молодого Ярослава риси майбутнього правителя. 25 років просидів Ярослав у Новгороді. Там він виріс у досвідченого і сміливого державного діяча.

У 1014 році Ярослав, напевно, відчуваючи підтримку місцевої правлячої еліти відмовився платити данину своєму батькові Воло-

114

димиру, київському князеві. Літопис повідомляє: «Коли Ярослав був у Новгороді, давав він за умовою до Києва дві тисячі гривень з року

врік, а тисячу роздавав у Новгороді дружині. І так давали всі новгородські посадники, а Ярослав став цього не давати в Київ батькові своєму. І мовив Володимир: «Розчищайте шляхи і мостіть мости», бо хотів іти війною на Ярослава, на сина свого, але розхорувався».

Князь Володимир Великий мав багато синів, між якими після його смерті розпочалася кривава боротьба за престол. У 1015 р. Борис, Гліб і Святослав першими загинули в цій боротьбі. У цілому ж,

врезультаті кривавої міжусобиці першої чверті ХІ ст. в живих з дванадцяти залишились лише четверо синів Володимира Великого.

Літописець вважає винуватцем заколоту Святополка, який у той час сидів у Вишгороді. Дізнавшись про смерть батька, Святополк, що його літописець називає Окаянним, захопив київський престол. Проти Святополка виступив його брат, новгородський князь Ярослав. Перша битва між ними відбулася навесні 1016 року поблизу м. Любеча на Дніпрі. Ярослав переміг і вступив до Києва. Святополк утік до свого тестя, польського короля Болеслава I, і там з його допомогою зібрав велике військо. Серед воїнів були поляки, німці, угри й печеніги.

У1018 р. Болеслав I захопив Київ, Ярослав втік до Новгорода. Київським князем знову став Святополк. Його іноземні союзники вільно почувалися у місті і селах Київської землі. Вони збиткувалися над населенням, грабували його. Кияни повстали проти окупантів. Це змусило Болеслава I повернутися до Польщі, а Святополк втік до печенігів.

Навесні 1019 р. Святополк здійснив свій останній похід на Київ. «Ярослав зібрав силу воїнів і пішов йому назустріч, – пише Нестор. – На сході сонця зійшлись супротивники і бій був жорстокий, якого ще не бувало на Русі. І, за руки хапаючи один одного, рубались і сходились тричі, так, що низинами кров текла. І надвечір взяв гору Ярослав, а Святополк побіг… Ярослав же сів у Києві, потрудившись із дружиною, показавши перемогу і труд великий».

У1023 році проти Ярослава виступив його брат Мстислав, який правив у Тмутараканській землі. Битва між ними відбулася поблизу Чернігова, де переміг Мстислав. У 1026 році у Городці на Десні брати підписали мирний договір. Ярослав став правити на Правобережжі, а Мстислав – на Лівобережжі з центром у Чернігові.

115

Мстислав помер у 1036 році, і став Ярослав, за словами Нестора, «самовладцем Руської землі».

3. Внутрішня і зовнішня політика. «Руська Правда»

За часів князя Ярослава Київська держава досягла найвищого розквіту. У внутрішній політиці основним його завданням було відновлення централізованої держави. Він жорстоко розправлявся з тими, хто не хотів йому коритися. Ярослав удосконалив державний апарат, пом’якшив данину. Це спричинило пожвавлення землеробства, скотарства, розвиток різних промислів і ремісничого виробництва.

Велику увагу Ярослав приділяв церкві, розуміючи її значення і роль у державі. За часів Ярослава були розширені церковні привілеї, збудовано багато храмів, відкривалися монастирі. Він боровся за незалежність церковної ієрархії від Візантії. Ця боротьба завершилась у 1051 р., коли київським митрополитом був обраний русин Іларіон, всупереч волі константинопольського патріарха.

Іларіон був представником давньоруської інтелектуальної еліти, знаменитим книжником та філософом, автором першого давньоруського філософського твору «Слово про закон і благодать».

Та й сам князь Ярослав був, на відміну від багатьох інших середньовічних володарів, освіченою людиною. Київський літописець зазначав, що князь «до книг виявляв охоту, читаючи їх і вдень, і вночі». За це його прозвали Мудрим. Він організував просвітницький гурток навколо себе з представників освічених людей. «…І зібрав книгописців силу, що перекладали з грецької на слов’янську мову. І написали вони багато книжок… Цей же (Ярослав) засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжне».

Ярослав доклав багато зусиль для створення нових і розвитку існуючих міст, особливо це стосується Києва. Київська земля була дуже розорена чотирирічною братовбивчою війною. Особливо потерпів Київ від великої пожежі та пограбування польським військом. Ярославу довелося всі свої зусилля кинути на відбудову країни й стольного града. Літописець Нестор повідомляє про це так: «Заклав Ярослав місто велике, у якому тепер Золоті ворота; заклав церкву святої Софії митрополичу, і далі церкву святої Богородиці Благові-

116

щення на Золотих воротах, потім монастирі Святого Георгія та Святої Ірини».

Софійський собор у Києві збудували в 30-х рр. XI ст. Собор був прикрашений чудовою мозаїкою і різнокольоровими фресками. Вони і сьогодні належать до шедеврів світового мистецтва. Архітектура Софійського собору чарує довершеністю, вишуканістю форм і пропорцій.

Навколо Києва Ярослав Мудрий збудував велетенські земляні вали завдовжки 3,5 км, заввишки 14 м і завтовшки 30 м. На цих валах стояли високі дубові стіни. Перед валами були викопані глибокі рови, заповнені водою. Західноєвропейські джерела називали Київ суперником Константинополя. Ярослав дбав про розвиток освіти, науки, мистецтва. При Софійському соборі була відкрита школа і бібліотека. При дворі Ярослава проживали і виховувалися діячі багатьох європейських держав.

За Ярослава Мудрого було складено перший звід писаного дав-

ньоруського права – «Руську правду». Це був кодекс законів, який закріплював розшарування суспільства, панування князів і бояр над простим людом. Так, за вбивство огнищанина (управителя князівського маєтку) накладався штраф у 80 гривень, а за вбивство простого селянина-смерда – 5 гривень. Усі інші штрафи за злочини також залежали від соціального стану потерпілого. Сьогодні «Руська правда» має велике значення. З неї ми дізнаємося про господарське та культурне життя того часу, про відносини різних верств населення у державі і, взагалі, про устрій самої Київської держави.

У міжнародній політиці Ярослав віддавав перевагу дипломатичним методам налагодження зв’язків з різними державами. Як було заведено у середньовіччі ці зв’язки він зміцнював за рахунок шлюбів своїх дітей. Його дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха I, донька Єлизавета була за норвезьким королем Гаральдом Сміливим, Анастасія (третя його донька) була видана заміж за угорського короля Андрія. Сам Ярослав був одружений з Інгігердою – донькою шведського короля. Сини його були одружені з сестрою польського князя, онукою німецького цісаря і донькою візантійського імператора.

Шлюби зазвичай були закріпленням дипломатичних угод. За підрахунками сучасного вченого, спеціаліста в галузі генеології Л.Войтовича із 250 відомих шлюбів Рюриковичів (ІХ–ХІІІ ст.) 104

117

було з представниками іноземних династій, решта – з Рюриковичами інших гілок і тільки 7 шлюбів з боярськими доньками.

Довгий час Ярослав боровся за утвердження західних кордонів Київської держави, відвойовував у польських феодалів землі, захоплені ними під час усобиці 1015–1019 рр. З метою зміцнення західних рубежів заснував місто Ярослав на р. Сян. Ярослав успішно воював з печенігами і у 1036 р. завдав їм нищівного удару під стінами Києва.

Київська держава мала жваві дипломатичні відносини з Германською імперією, із Францією. Вдалося Ярославу підтримувати більш-менш мирні відносини з Візантією. Тільки у 1043 році спалахнула остання русько-візантійська війна. Проте в 1046 році була укладена русько-візантійська угода, яку пізніше скріпили шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою візантійського імператора Мономаха Марією. Усі ці заходи принесли великий міжнародний авторитет Київській державі.

4. Політичний устрій

За часів правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого остаточно склалася державна система Київської Русі.

За політичним устроєм Київську Русь ряд дослідників вважають ранньофеодальною поліетнічною імперією, подібно до імперії Карла Великого на Заході чи Хозарського каганату на Сході. Її насе-

ляли понад двадцять племен і народів: угро-фіни і балти на півночі, слов’яни – в центрі, тюркомовні племена – на півдні.

За формою правління Київська Русь була монархією. На чолі держави стояв один правитель – великий князь Київський. Він зосередив у своїх руках законодавчу, виконавчу і судову гілки влади. Великий князь зберігав за собою і функції воєначальника.

Державне управління здійснювалось за допомогою певних механізмів. Найважливішими з них були княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). На думку О. Субтельного, кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов’язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист.

У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося опо-

118

лчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою – десь близько 2– 3 тис. осіб, а то й менше. Аналогічно суспільствам, що не мали ще розвинутої державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але, разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом склалася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»).

До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи – органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов’янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов’язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов’ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну полі-

119

тику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов’язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно, в свою чергу, визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

5.Соціальна структура населення Київської Русі

УКиївській Русі не проводились переписи населення, тому визначити точну кількість її мешканців, відсоток сільських та міських жителів та інші параметри суспільства сьогодні дуже непросто. За розрахунками демографів населення Київської Русі складало від 4,7 до 7,9 млн. осіб.

Згідно літописних матеріалів, видно, що із зростанням міст і міжнародної торгівлі, розвитком Руської держави та розширенням її міжнародних зв’язків поступово змінюється етнічний склад міського населення. До слов’янського середовища потрапляють варязькі вої- ни-найманці, вірменські та єврейські торговці. Після офіційного запровадження християнства зростає прошарок грецького духовенства

ігрецьких ремісників.

Суспільну верхівку становили князі розгалуженої династії Рюриковичів на чолі з великим князем Київським. Далі йшли бояри – нащадки племінних вождів і князівських дружинників. За боярами, як і за князями, визнавалось право володіти землею. Із земельних прибутків вони зобов’язані були забезпечувати себе бойовим обладунком і разом зі своїми дорослими синами і слугами брати участь у військових походах. Князі і бояри у мирний час здійснювали управлінські (адміністративні) функції, а в час війни становили, так би мовити, офіцерський корпус війська. Усі вони були професійними воїнами, і військова доблесть та честь цінувались у їхньому середовищі понад усе.

Поряд з великими і дрібними боярами, значний вплив у Київській Русі мало вище духовенство: київський митрополит, єпископи (управителі церковних округів), настоятелі великих монастирів.

Міське населення складалося з купців, ремісників, челяді (обслуги при князівських і боярських домах).

120