T1[1]

Розділ ІІ.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ЛИТВИ І ПОЛЬЩІ.

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ СЕРЕДИНИ ХVII СТОЛІТТЯ ТА УКРАЇНСЬКА КОЗАЦЬКА ДЕРЖАВА

181

Лекція 1.

Політика Великого князівства Литовського, Молдовського та Московського князівств, Кримського ханства щодо українських земель у другій половині ХІV –

першій половині ХVІ століття

Входження західних і південно-західних українських земель до складу Польського королівства, Молдовського князівства,

Османської імперії, Семигороддя, Австрії. Їх адміністративний устрій (кінець ХІV – перша половина ХVІ століття).

Входження Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Брацлавщини до складу Великого князівства Литовського. Їх адміністративний устрій. Ліквідація автономії Київщини і Волині. Перехід Чернігово-Сіверщини під владу Москви.

Антилитовські рухи в Україні: Федір Більський, Михайло Глинський. Утворення Кримського ханства: спроби встановлення ним контролю над землями України.

1. Входження західних і південно-західних українських земель до складу Польського королівства, Молдовського князівства, Османської імперії, Семигороддя, Австрії. Їх адміністративний устрій (кінець ХІV – перша половина ХVІ століття)

Упродовж другої половини ХІV ст., після смерті останнього короля Галицько-Волинської держави західноукраїнські землі були анексовані іноземними державами. Більша частина ГалицькоВолинського королівства, зокрема Галичина і Західна Волинь, захоплені Польським королівством (остаточно у 1387 р.). Казимир III Великий включив галицькі землі до Польського королівства як окреме «Королівство Русі». У 1434 р. воно було інкорпороване до складу Польщі, скасоване автономне становище Галичини, відмінене давньоукраїнське право та судочинство. Галицьке боярство було урівняне в правах з польською шляхтою. Тут утворено Руське воє-

182

водство (з центром у Львові), що складалося з п’яти земель (повітів)

– Сяноцької, Перемишльської, Львівської, Галицької та Холмської. У 1462 р. утворене Белзьке воєводство.

Поділля з 1430-х років перебувало у складі Польської корони як Подільське воєводство з центром у Кам’янці-Подільському, його східна частина остаточно відійшла до Польщі напередодні Люблінської унії (1569). Польща намагалася розширити свою владу і на інші українські землі. Цьому сприяло співпадання інтересів Литви і Польщі, які знайшли відображення в польсько-литовських уніях.

Буковина з Бессарабією (Басарабією) з середини XIV ст. була включена до складу Молдовського князівства. Занепад ГалицькоВолинського князівства привів до зміцнення в цьому регіоні у середині ХІV ст. позицій Угорщини. В середині ХІV – у ХV ст. на півдні колишнього Галицько-Волинського князівства існувало українське державне утворення – Шипинська земля (в межах сучасної Чернівецької обл.), яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40- 50-х роках ХІV ст. буковинські землі перебували вже під владою Угорщини. Угорський король Людовик призначив сюди намісником воєводу Драгоша, який сприяв переселенню на Буковину румунського населення з Семигороддя (Трансільванії) та Мармарощини. Він же надав Молдові статус окремого князівства, яке охоплювало землі між Дністром, Карпатами та Чорним морем.

Бассарабія – історична область між Прутом, Дністром і гирлом Дунаю, на схід від Буковини – також протягом XII–XIV ст. перебувала в складі Галицько-Волинської держави. Після татаромонгольської навали, одночасно із послабленням впливу на ці землі Галича, почалася міграція румунських поселенців. У кінці XIV ст. Бессарабію зайняли молдовські воєводи Петро Мушат (Хотинщина), Роман Мушат (у 1394 р. зайняв Бендери і Акерман). Крім того, в XIV–XV ст. на ці землі прийшли ґенуезці, які, за підтримки візантійських кесарів, здобули перевагу в торгівлі на Чорному морі і невдовзі створили тут торговельні пункти і фортеці, зокрема Бендери.

Після утворення незалежного князівства Молдови (1359 р.) Буковина з Бессарабією відійшли до її складу. Майже вся Бессарабія увійшла до складу Молдовської держави у XV ст. за Олександра Доброго (1400-1437) та Стефана ІІІ Великого. Буковина та Бессарабія у складі Молдови розділені на три волості – Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. Протягом 1373-1374 і 1400-1401 рр. Молдовою

183

правив русько-литовський князь Юрій Коріятович. Упродовж 13871497 рр. Молдова визнавала протекторат Польщі Яґеллонів, вела боротьбу проти турецької агресії на чолі з князем Стефаном ІІІ Великим (1457-1504). Титул правителів Молдови і Волощини «господaр» запозичений з Галицько-Волинської держави. Так у ХІV–ХVІ ст. іменувалися й князі Великого князівства Литовського. Це ж стосується й титулів «воєводи», «бояри». Офіційні документи Молдови ХІV–ХV ст. написані мовою, близькою до тогочасної розмовної української. Церква в Молдові користувалася старослов’янською мовою, нею ж писали літописи.

Русько-слов’янські впливи відчувалися й у Валахії (Волощині), де господарем був Влад Цепеш («той, що садить на палю»), відомий ще як Власт Дракула (загинув 1444 р. під Варною). У своїй розвідці, присвяченій Владу Дракулі, І. Франко доводив, що цей правитель походив зі слов’янських (улицьких) князів. Пізніші романтичні вигадки, які приписують Владу Цепешу графський титул і упирські здібності, не відповідають дійсності і, на наш погляд, відображають його прижиттєву жорстокість у боротьбі з османами та їх колабораціоністами. Вони ж, мабуть, і причетні до цих вигадок.

Під час правління Стефана Великого південна Галичина, хоч і була підкорена Польщею, все-таки тяжіла до православної Молдови, так само як Чернігівщина – до Москви. Це наочно видно на прикладі повстання під проводом Мухи. Загалом, під час правління Стефана

ІІІ Великого Молдовське князівство досягло своєї найбільшої могутності, намагаючись звільнитися від влади Польщі, в постійній боротьбі з нею, а також з Туреччиною, Угорщиною і Кримським ханством. У 1484 р. Стефан ІІІ визнав перехід під владу султана причорноморської частини межиріччя Дністра і Дунаю. На цих землях відтоді існувала у складі Османської імперії провінція Буджак (тепер – західна частина Одеської обл.). Під час тривалих війн із яґеллонською Польщею, яка мала на меті поновлення васальної залежності молдовських земель від польської корони (похід короля Яна Ольбрахта), Молдова відповіла у 1498 р. спустошливим походом на володіння Польщі – Руське і Подільське воєводства.

У 1514 р., уже після смерті Стефана Великого, Молдова, разом з українськими територіями, потрапила під владу Османської імперії. Спочатку (з 1538 р.) це була васальна залежність від Туреччини із зобов’язанням платити щорічну данину султанові. Наприкінці ХVІ

184

ст. Буковину перетворено на звичайну провінцію Туреччини. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдовському дивану в Яссах. На Буковині Туреччина створила військовоадміністративну одиницю – Хотинську райю. Тоді ж розпочалася активна румунізація буковинських земель, яка особливо посилилась після перенесення у 1564 р. столиці князівства з Сучави до Ясс.

У ХVІ ст. на Буковину та в Бессарабію здійснили походи козацькі загони на чолі з Д. Вишневецьким (1553, 1564), І. Свирговським (1574), І. Підковою (1577), С. Наливайком (1594). Під час націона- льно-визвольної війни українського народу два походи на Молдову здійснив Б. Хмельницький, який домігся одруження свого сина Тимоша з молдовською князівною Роксандою. Претендентами на молдовський престол були М. Вишневецький (батько Яреми) та І. Підкова. У 1600 р. боротьбу проти турецького панування очолив волоський господар Міхай Хоробрий (1593-1601), у війську якого було близько 7 тис. українських козаків. Йому вдалося на короткий час об’єднати Валахію, Молдову і Трансільванію в єдине князівство.

Територія Молдови була ареною Хотинської війни між Польщею і Туреччиною у 1620-1621 рр. А молдовський князь Петро Могила на поч. ХVІІ ст. став православним Київським митрополитом. У 1774 р. Буковина (крім Хотинської райї) увійшла до складу Австрії, а територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 р. потрапила під владу Російської імперії.

Закарпаття заселяли слов’янські племена білих хорватів. У Х- ХІ ст. воно входило до складу Київської Русі. Саме тоді за цим регіоном закріпилася назва Русь, яка протрималася за цими землями найдовше, аж до ХХ ст. (як регіональна назва – Угорська, Підкарпатська, або Карпатська Русь). У першій половині ХІ ст. почалося захоплення Закарпаття Угорщиною, яке остаточно завершилось у XIII ст. З того часу аж до ХХ ст. ці землі були північною прикордонною областю Угорського королівства. Хоча ще у другій половині ХІІІ ст. м. Мукачевом з округою володів князь Ростислав Михайлович, а згодом – галицько-волинський король Лев І Данилович (можливо, як посаг по його дружині, угорській королівні Констанції).

Із захопленням Угорщиною Закарпаття там запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі розподілені між сімома комітатами (жупами): Спишським, Земплинським, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармаро-

185

ським. На чолі комітатів стояли жупани, яких призначав король. У 1393-1414 рр. наджупаном (управителем) Берегівського комітату (округу) був русько-литовський князь Федір Коріятович (у закарпатській традиції – Корятович), який зі значним військом прийшов сюди з Поділля. На початку ХVІ ст., внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства, а решта, з частиною Угорщини, – під панування австрійських Габсбурґів, які вели постійні війни з Туреччиною. З 1699 р. уже вся Закарпатська Русь увійшла до складу Австрійської імперії.

Отже, упродовж ХІV–ХVІ ст. південно-західні українські землі були захоплені і перебували в складі Польського королівства, Молдавського князівства, Османської імперії, Угорщини і Австрії.

2. Входження Волині, Київщини, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Брацлавщини до складу Великого князівства Литовського. Їх адміністративний устрій. Ліквідація автономії Київщини і Волині

У другій половині ХІV – першій половині ХVІ ст. більша частина українських земель перебувала у складі Великого князівства Литовського, Руського і Жомоїтського (Жемайтійського). В тра-

диційній українській історіографії прийнято виділяти окремий литовський період, а Велике князівство Литовське ще називають Ли- товсько-Руською або й Русько-Литовською державою. Відома дослідниця, автор одного з перших синтетичних викладів історії України, О. Єфименко вважає, що за складом населення Литовсько-Руська держава з повним правом може бути названа Західноруською. Період приналежності українських земель до складу Великого князівства Литовського співпадає з добою класичного і пізнього Середньовіччя і неможерозглядатися окремо, поза контекстом тієї доби.

Передумови входження українських земель до складу Великого князівства Литовського треба шукати з часів Київської Русі. Так, розширюючи територію Київської держави, у 983 р. князь Володимир Великий здобув землю ятвягів, войовничого литовського племені між Бугом і Німаном. Роман Мстиславич примушував переможених литовців розчищати ліси і привчав до мирних занять, звідки залишилася приказка: «Романе! Романе! Литвою ореш» (щоправда по

186

смерті Романа Волинського литва і ятвяги воювали Волинь). На ятвягів, спільно із мазовецькими князями та німецькими лицарями, успішно ходив і галицько-волинський король Данило, наклавши на них данину. Згодом, за часів Мендовга, Данило воював уже із щойно утвореною Литовською державою. На деякий час Мендовг капітулював, відступив синові Данила, Романові городи Новгородок, Слонім, Вовковийськ та інші, а свою дочку обіцяв віддати за другого Даниловича, Шварна (1254). Успішно з литовцями воював Василько Романович. Після смерті Мендовга його наступник, Войшелк, відступив литовський престол синові Данила Шварнові, галицькому і холмському князеві. Будучи князем Литви, Шварно (Шварн, Своромир) Данилович протягом бл. 1266-1269 рр. фактично об’єднав її із західноукраїнськими землями під владою однієї династії. Він також приєднав до Литви білоруські землі. Однак, княжіння СворомираШварна було нетривалим, оскільки в боротьбі за владу перемогла партія бояр-язичників, противників християнізації Литви (її провадили Мендовг і Войшелк). З литовським князем Тройденом воював інший син Данила – Лев. Він же убив Войшелка, але Литвою не заволодів. На думку деяких істориків, у боротьбі з литовцями, обороняючи від них Підляшшя (на думку інших, – з монголо-татарами), загинули останні Романовичі Андрій і Лев ІІ Юрієвичі (бл. 1323 р.).

Ще під час існування Київської держави були слов’янізовані деякі литовські племена, як наприклад голяди. А наприкінці ХІІІ ст. один з литовських князів, на ім’я Довмонт, після прийняття хрещення, вперше посаджений на престолі в Пскові під іменем Тимофія. Це вперше руське місто закликало до себе князем литвина замість Рюриковича. В полоцькій землі правив інший литовець – Тевтивил. Це цікаве явище не лише пояснює нам тодішні відносини, закликання самого Рюрика тощо, а й з’ясовує ту легкість, з якою й інші західноруські міста в цей час і опісля підпорядковувалися династії литовських князів.

Неоднозначним залишається трактування назви «литвини». Можливо це одна із самоназв білорусів. М. І. Костомаров зазначає, що Русь – властива назва саме українців. Однак, згодом, ця назва від українського народу перейшла й до чужинців. Аналогічно, «коли литовське плем’я, удруге втрутившись в долю слов’янських народів усієї західної частини руського суходолу, з’єднало їх в одне політичне тіло й надало нову спільну назву – Литва, то ця назва перейш-

187

ла до білоруського краю й до білоруської народності, а українська залишилася при своїй старій назві – Русь». Як зазначає відомий російський історик С. М. Соловйов в «Історії Росії з найдавніших часів», литовське плем’я перебувало у тісному зв’язку із слов’янськими племенами. До литовського племені належали давні прусси, голядь, судени, корсь і теперішні литовці й латиші. З досліджень про литовський етнос і мову, їх спорідненість із сусідами достеменним є те, що слов’яни й литовці зі всіх індоєвропейських племен є між собою найближчими і що литовці є осілими автохтонами своєї території. Це давнє перебування на одних місцях, усамітнення, і пов’язаність із природою своєї важкодоступної країни дали литвинам можливість розвинути свою особливу релігійну систему і чітко підпорядкувати їй свій побут. Цим литовці різняться від споріднених груп – слов’янської й германської (з якими разом формувалися на території нинішньої України в середині ІІ тисячоліття до н. е.). Християнство в Литві зустріло впертий опір.

Загадковим в історії залишається народ ятвягів, який ототожнюють з литовцями. Ятвяги спершу жили в західній частині Полісся, потім – у всьому Підляшші, в частині Мазовії між річками Валпушею, що впадає в Нарву, і Бугом; нарешті, в древній Судавії. Про походження ятвягів давні письменники суперечать: одні кажуть, що ятвяги мовою, релігією й звичаями були схожі з Литвою, пруссами й самогитами, інші же, що ятвяги цілком відрізнялися мовою від слов’ян і литви. Пізніші дослідники визнають їх нащадками сарматських язиґів. Поза тим, цей народ в історію ввійшов диким, розбійним і таким, що дуже довго зберігав язичництво. Вірячи в переселення душ, ятвяги в битвах не втікали й не здавалися в полон, але гинули разом з жінками; спосіб життя вели напівосілий, напівкочовий. Залишки ятвягів мешкали на лівому березі р. Пеляси і Котри в Скидельській окрузі і різко відрізнялися від білорусів і литовців смаглявим видом, чорною одежею, вдачею і звичаями, хоч уже всі розмовляли білоруською мовою з литовською вимовою. У білорусів у Підляшші існує приповідка: «Дивиться ятвягом» у значенні: дивиться розбійником (вовком). Загалом же, у литвинів і русинівукраїнців знаходимо чимало спільного: слов’янському Перунові відповідав Перкунас, низка календарно-обрядових свят була схожою (наприклад, Івана Купала), звичай роззувати чоловіка молодою жоною (також за жінку платилося віно) тощо.

188

Протягом 1340–1349 рр. волинсько-литовський князь ЛюбартДмитро Ґедимінович (Волинський), який сидів у м. Луцьку, вів боротьбу з польською експансією Галичини. Любарт володів Волинню і намагався сам, за підтримки українців-русинів, заволодіти Галичиною.

Розглянемо основні моменти цього протистояння, оскільки від них почалося просування литовських князів на українські землі. Тому ці події можна розглядати як свого роду прелюдію. Після смерті останнього галицько-волинського князя Юрія-Болеслава (Юрія ІІ) у 1340 р. обрано князем Волині та Галичини Любарта-Дмитра, сина Ґедиміна, одруженого з дочкою Юрія-Болеслава. Це формально давало йому право виступати як месникові за смерть тестя та обстоювати свої права на спадщину. Обидва князівства в особах своїх бояр радо прийняли його кандидатуру. Для Ґедиміна це був великий успіх, бо через сина Галицько-Волинське князівство входило б у залежність від Литви.

Однак, отримати ще й Галичину Любарту Ґедиміновичу не вдалося. Ще під час загострення конфлікту між Юрієм-Болеславом та боярами, сусіди – Людовик Угорський та Казимир Великий Польський – уклали угоду, на підставі якої Казимир отримав Галичину пожиттєво, а в разі його смерті без сина, Галичина мала перейти до Людвика. Одразу після смерті Юрія-Болеслава обидва королі рушили на Галичину під приводом помсти за католиків, вбитих разом з князем. Перший похід на Галичину не змінив її становища: правив нею по-старому Дмитро Детько (Дедко, Дедько). Варто зазначити, що Д. Дедько, цей «правдивий галичанин», був визнаний правителем Галичини всіма сторонами конфлікту, аж поки після походу на Галичину у 1349 р. та зруйнування Львова Казимир ІІІ сам не почав іменувати себе «паном Руської землі». Любарт з місцевими волинськими князями, не отримавши допомоги Литви, не здобув Галичини. Разом з нею під владою Польщі опинилися Холмщина та Белзька земля, західна Волинь та Кременеччина. У Любарта залишилася тільки Луцька земля. За його князювання у Луцьку збудовано фортецю – замок Любарта.

Утворення поліетнічної литовсько-українсько-білоруської держави з елементами федеративного устрою і автономії пов’язується із особами великих князів Ґедиміна і Ольґерда. Її також неможливо збагнути, не розглянувши тогочасні династичні стосунки як базові в

189

обґрунтуванні державної приналежності земель. У роки правління Великого литовського князя Ґедиміна (1316–1341) почався наступ Великого князівства Литовського на українські терени. Ґедимін зайняв Берестейщину (1320), Дорогичинську землю, частину Волині, Турово-Пінську землю, Північну Київщину. Ґедимін називав себе спадкоємцем руських князів і офіційно титулувався у зносинах з іноземними державами «Король литовський та руський». Своїх дітей – 7 синів та 5 дочок – частково охрестив, а решту залишив язичниками. Християнами були: Ольгерд, Явнут-Іван Заславський, Корі- ят-Михаїл – Новгородсько-Литовський, Любарт-Дмитро – Волинський. Всі доньки Ґедиміна були християнками, бо були одружені: Марія – з князем Тверським, Єлизавета – з Мазовецьким, АльдонаАнна з Казимиром, королем Польським, Офка – з ЮріємБолеславом Галицько-Волинським та Августа-Анастасія – з великим князем Московським. Ольгерд був одружений з Вітебською княжною, Любарт – з Волинською. Ґедимін заснував нову столицю Великого князівства Литовського – Вільно над р. Вілією. Тут були язичницькі капища та християнські (католицький і православний) храми. Перед Вільном, першою столицею держави був Новогородок (Новогрудек) у Чорній Русі. Саме в роки князювання Ґедиміна розпочалася активна боротьба Литви за Галичину спільно з українськими князями проти польського Казимира Великого, а також угорського Людовика (Анжуйського). Вже в період правління Ґедиміна в Литві починається поширення руської культури.

Та найбільше просування Великого князівства Литовського на українські землі спостерігається в період правління Великого князя литовського і київського Ольґерда (Ольгерд, у літописах також Олькгерд1, 1341 чи радше 1345–1371) – видатного організатора, якого Д. Дорошенко навіть називав геніальним. У 50-х роках XIV ст. Ольгерд розпочав захоплення Придніпров’я, приєднав українські землі Чернігово-Сіверщини (1355-1356) та Переяславщини. Брянськ, Чернігів, Новгород-Сіверський, Трубчевськ, Стародуб, Новосіль та інші отримують окремих князів, родичів Ольґердових братів Дмитра, Корибута-Дмитра і братанича Нарімундовича. На східних землях залишилися старі українські князі під зверхністю Ольґерда. На тери-

1 Сполученням «кг» в тогочасних українсько-білоруських джерелах передавався звук «ґ».

190