T1[1]

Отже, Київська церква в особі митрополита і 5-ти українських єпископів прийняла рішення перейти під юрисдикцію Римського Престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної і етнокультурної самобутності.

Згідно з умовами Берестейської унії, модель церковної єдності української уніатської церкви передбачала збереження нею східного обряду, церковнослов’янської літургійної мови, права на заміщення митрополичої та єпископських кафедр, вживання старого (юліанського) календаря, а нижче духовенство і надалі зберігало право одружуватись. Одночасно визнавалась зверхність Римського Папи як першоієрарха всієї Християнської Церкви та були прийняті догми католицької церкви.

Внаслідок укладення унії те православне духовенство, яке визнало її рішення, було зрівняне в правах з католицьким, звільнялося від сплати податків та виконання інших повинностей. Єпископам були обіцяні місця у сенаті Речі Посполитої, але ця обіцянка не була виконана урядом. Шляхта та міщани, що прийняли унію, також урівнювались у правах з католиками латинського обряду і одержали право займати посади у державних та міських урядах.

Зразу ж після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська та Полоцька. Перемишльська та Львівська єпархії прийняли її згодом – відповідно у 1692 та 1700 рр. У результаті Берестейської унії митрополит М. Рогоза, який перейшов на бік унії, оголосив Київську митрополію унійною. З 1596 до 1620-х рр. (офіційно до 1633 р.) у Києві існувала лише уніатська митрополія.

Таким чином, Берестейська церковна унія 1596 р. проводилася як вимушений крок з метою збереження ідентичності української православної церкви. Укладення унії здійснювалося українською православною церковною верхівкою згори без опори на інші верстви суспільства. Це не забезпечило єдності українського суспільства, спричинивши всередині нього протистояння, в тому числі напередодні і під час національно-визвольної війни середини XVII ст.

301

4.Церковна полеміка та релігійна боротьба

впершій половині XVII ст.

Усилу протиріч, від початку закладених при підготовці і укладенні унії 1596 р., вона не знайшла широкої підтримки в українському суспільстві. Одразу ж після Берестейської унії почалося протистояння між її прихильниками і противниками. Крім духовенства і братств, до боротьби долучилося козацтво. Церква поділилася на два табори: ієрархія, частина духівництва, частина шляхти й міщанства прийняли унію. Два єпископи – Г. Балабан та М. Копистенський, князь В.-К. Острозький, чимала частина шляхти, міщанства, селянства, братства виступили проти унії. Між обома таборами почалася боротьба. Польський уряд не виконав своїх обіцянок уніатам і не зрівняв у правах їх духівництва з римо-католицьким, бо полякикатолики, крім короля, не співчували унії, яка перешкоджала подальшій латинізації і полонізації українців. Не зрівнявши уніатів із католиками, король, однак, ішов в окремих справах назустріч уніатам. До них переходили церкви, церковні землі тощо. Проте обіцяна королівська опіка давала противникам унії матеріал для агітації проти унії.

Боротьба між конфесіями знайшла відгук у численній полемічній літературі. Обидва табори брали участь у літературнопубліцистичній полеміці. З боку православних виступали Іван Вишенський, Філалет (мабуть Брянський), Мелетій Смотрицький та ін.;

збоку унії: Петро Скарґа, Іпатій Потій, після переходу на унію М. Смотрицький та ін.

Однією з центральних постатей церковно-релігійного протистояння початку XVI ст. був Мелетій Смотрицький (1572 або 1578 – 1633 або 1634) – визначний український церковний і культурний діяч, письменник-полеміст. Син Г. Смотрицького. Навчався в Острозькій академії, Віленській єзуїтській колегії, Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. Здобув учений ступінь доктора медицини. У Вільні постригся у ченці і виступав на захист православної віри спільно з членами Віленського братства. Згодом був викладачем і ректором Київської братської школи, а з 1620 р. – архієпископом полоцьким. Виступав разом з митрополитом Київським Й. Борецьким проти Берестейської унії 1596 р., вів боротьбу з уніатським полоцьким архієпископом Йосафатом Кунцевичем. Написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону пра-

302

вослав’я, в т. ч. знаменитий «Тренос, або плач східної церкви…» (польс. мовою під псевд. Теофіл Орфолог, 1610).

Однак, вбивство православними міщанами Вітебська Й. Кунцевича глибоко вразило М. Смотрицького. У 1627 р. він перейшов на унію. З цього часу до кінця життя перебував у Дерманському монастирі на Волині. У 1628-1629 рр. М. Смотрицький видав нові твори, в яких відмовився від своїх антиунійних виступів та ідей.

Шукаючи союзників проти унії, православні уклали блок із протестантами, на чолі яких стояла родина Радзивілів. У 1599 р. відбулася генеральна конференція між протестантами й православними у Вільні, а в 1606 р. в Сандомирі відбувся з’їзд, на якому зібралося до 50 000 православної та протестантської шляхти під проводом кальвініста князя Януша Радзивіла. Одначе протестантизм не міг надати православ’ю достатньо допомоги, бо й сам різко йшов на спад.

Удругому десятиріччі XVII ст. визначну роль у церковнорелігійній боротьбі починають відігравати козаки. Цю активізацію пов’язують із постаттю гетьмана П. Сагайдачного. З його ініціативи

іпід захистом козацтва у 1620 р. в Києві відновлено православну ієрархію (після смерті Гедеона Балабана та Михайла Копистенського в Україні не залишилося жодного православного єпископа). Використавши перебування в Києві патріарха єрусалимського Теофана, П. Сагайдачний домігся від нього висвячення митрополита й п’ятьох єпископів. Митрополитом став Йов Борецький, єпископами Мелетій Смотрицький (полоцький), Ісая Копинський (перемишльський), Єзекіїл Курцевич (володимирський), Ісаакій Борискович (луцький) та Паїсій Іполитович (холмський). Король Речі Посполитої не визнав цієї ієрархії, і єпископи, під загрозою покарання з боку держави, могли перебувати лише в Києві під охороною козацтва.

У1629 р. в Києві скликано церковний собор з метою примирити прихильників православної і уніатської (греко-католицької) церков в Україні. Представником короля Сиґізмунда III Вази на ньому був православний маґнат Адам Кисіль, відомий як захисник православної віри, що підтримував контакти з кліром греко-католицької церкви. У січні 1633 р. польським сеймом затверджено державнополітичний акт, виданий королем Владиславом IV Вазою що узаконював існування православної церкви в Україні під назвою «Статті для заспокоєння руського народу». Після смерті Сиґізмунда III

Вази (квітень 1632) козацька старшина вислала на конвокаційний сейм своїх представників із вимогою дозволити брати участь у виборах нового короля й послабити національно-релігійні утиски.

303

На провінційних сеймиках в Україні обговорювалося питання про необхідність повернення православним віруючим їхніх прав та власності, яких вони були позбавлені після укладення Берестейської унії 1596 р. Так, на сеймику в Прилуках запорозькі козаки склали для своїх делегатів інструкцію, в якій вимагали позитивного вирішення на сеймі питання про відновлення прав православної церкви. Подібні вимоги висували і братства, зокрема Львівське та Віленське. Останнє навіть виготовило спеціальну брошуру для конвокаційного сейму під назвою «Синопсис» – «Короткий опис прав, свобод і вольностей…». Вимоги українського населення підтримала і православна духовна ієрархія на чолі з архімандритом Києво-Печерської лаври Петром Могилою. Оскільки повернення відібраних у них прав вимагали і протестанти, П. Могила знайшов підтримку в литовського гетьмана князя Христофора Радзивіла.

На конвокаційному сеймі 22.06.1632 р. у Варшаві православні та

П. Могила, від уніатів – В. Рутський), яку очолював королевич Владислав укладено проект угоди між представниками православного і католицького духовенства (містив 9 пунктів). У вересні 1632 р. на елекційному сеймі під тиском православних делегатів (серед них і А. Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію і підготовлено «Статті».

Згідно з цим документом, православна церква в Україні офіційно отримувала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемишльським, мстиславським), вільно відправляти богослужіння, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви і монастирі у Києві (крім Видубицького монастиря). Київським православним митрополитом обрано П. Могилу. «Статті» мали компромісний характер і не могли остаточно врегулювати релігійне питання в Україні. Крім того, після обрання королем Владислав IV під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту. Утиски щодо православної церкви стали однією з причин козацьких повстань аж до їх переведення у Визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького. Натомість православ’я стало їх ідеологічним забарвленням.

304

5. Митрополит Петро Могила та його культурно-освітня діяльність

Визначний український церковний і культурний діяч XVII ст., київський православний митрополит Петро Симеонович Могила (1596 або 1597 – 1647) був сином господаря Волощини і Молдовського князівства і рідним дядьком князя Яреми Вишневецького.

Навчався у Львівській братській школі, на теологічному факультеті у Паризькому університеті (Сорбоні). У складі польського королівського війська брав участь у Цецорській (1620) і Хотинській (1621) битвах. У 1627 р. обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1633 р. – митрополитом Київським. Відстоював права Української Православної церкви (на київських соборах 1628 і 1629 рр.) і у 1632 р. домігся від короля Владислава IV Вази її легалізації в Україні.

Також митрополит проявив себе як діяч поєднання українських церков (як і його сучасник уніатський митрополит В. Рутський). У 1628-1629 рр. П. Могила виступив одним з авторів проекту про створення українсько-білоруського патріархату, поєднаного з Римом. Однак цей проект не зустрів підтримки ні серед українського суспільства (в першу чергу Запорожжя), ні зі сторони Риму та Польщі.

Іншим напрямком діяльності П. Могили був культурнопросвітницький. Могила створив гурток вчених і культурних діячів, т. зв. Могилянський Атенеум (С. Косов, А. Калнофойський, Т. Земка, І. Козловський-Трофимович та ін.), який під його керівництвом здійснив реформу церковного життя та опрацював проект «Православного ісповідання віри» – першого православного катехізису, який прийняв Собор православних церков у Києві у 1640 р. і в Яссах у 1641 р. та остаточно затверджений усіма східними Патріархами в 1643 р.

У 1631 р. П. Могила (ще як архімандрит Києво-Печерського монастиря) відкрив Лаврську школу, яка у 1632 р. була об’єднана з Київською братською школою і в 1633 р. отримала назву КиєвоМогилянська Колегія (з 1701 – Києво-Могилянська Академія). Митрополит був почесним покровителем закладу.

Крім того, П. Могила реставрував Софійський собор і будинки Києво-Печерського монастиря, а у 1635 р. дав доручення розкопати, зруйновану татаро-монголами Десятинну церкву. У 1640 р. за допомогою Могили було засновано першу румунську школу – Слов’яно- Греко-Латинську Академію в Яссах, якою керував колишній ректор

305

Києво-Могилянської Колегії С. Почаський. Сприяв письменникам і художникам. Відкрив друкарні в Румунії і в Молдові. Помер у Києві, похований у Києво-Печерській лаврі.

По собі залишив низку богословських, полемічних творів і проповідей. За ініціативою і активною участю П. Могили групою київських письменників був написаний один з кращих творів української полемічної літератури XVII ст. трактат «Літос альбо Камінь…» (1644). Написаний польською мовою, вийшов під псевдонімом Євсевій Пимен (мабуть, автором книги був сам Могила).

6. Ужгородська церковна унія 1646 р.

Унійні процеси відбувалися й на Закарпатті, яке на той час перебувало у складі Австрійської імперії Габсбурґів. Прихильники церковної унії Закарпаття знайшли сприяння Віденського уряду. У 1646 р. проголошена Ужгородська унія на більшій частині Закарпаття, у 1699 р. – Трансільванська унія в Семигороді.

Ужгородською унією, укладеною 24.04.1646 р. в замковій каплиці Другешів у м. Ужгороді, 63 православних священики проголосили визнання католицької віри перед римо-католицьким єпископом Юрієм Якушичем. Так відбулося об’єднання православної церкви Закарпаття з католицькою. Ще у 1642 р. перехід на католицьке віровизнання проголосив єпископ Мукачівський і Марамороський Василь Тарасович.

Завдяки підтримці римо-католицької церкви, імператора та маґнатів унія у Закарпатті швидко поширилась. Акт Ужгородської унії 14.05.1648 р. підтвердив примас Угорщини Ю. Ліппай, а восени – синод Угорського єпископату у Тирнаві. В загальних рисах положення Ужгородської унії відповідали артикулам Берестейської унії 1596 р.

Після прийняття Ужгородської унії православним закарпатським духовенством, воно юридично уже не підпорядковувалося Київському митрополитові. Наступником єпископа В. Тарасовича став Артелій Петро Петрович. Завдяки тривалій діяльності грекокатолицької церкви у Закарпатті вдалося не допустити мадяризації українського населення, зберегти його мову, звичаї та обряди, національну самобутність.

У Галичині та на Закарпатті, де греко-католицька церква отримала офіційний статус, вона з часом стала церквою, яка відстоювала національні права українців.

306

Лекція 7.

Перший період Української національної революції (1648-1676 рр.).

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького (1648-1657 рр.)

Передумови і початок Національно-визвольної війни українського народу. Розгортання національно-визвольної боротьби у 1648-1649 рр. Зборівський мир. Воєнно-політичні події 1650-1653 рр. Турецький протекторат і молдовські плани. Воєнні дії Речі Посполитої в Україні після Переяславської угоди з Росією у 1654-1656 рр. Передсмертні плани Б. Хмельницького. Гетьманська держава. Система влади, внутрішня і зовнішня

політика. Передсмертні плани Б. Хмельницького.

В історії існують розходження щодо того, чим було для українського народу повстання, підняте Б. Хмельницьким. У радянській історіографії вважалося, що то була Національно-визвольна війна українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка почалася у 1648 р. і закінчилася підписанням Переяславського договору з Росією 1654 р. Сучасна українська історіографія, і перш за все В. Смолій і В. Степанков вважають, що з війною під проводом Б. Хмельницького почалася Українська національна революція 1648-1676 рр., головним здобутком якої було утворення Української козацької держави (Гетьманщини). Н. Яковенко вважає, що то була козацька (станова) революція. Традиційна історіографія розглядає цю добу як козацьку війну Хмельниччину, яку обмежують датою смерті Б. Хмельницького (1657), та Руїну (від смерті Б. Хмельницького здебільшого до кінця 1670-х рр.). Менш поширені погляди на Хмельниччину як на велику війну (за аналогом з Тридцятилітньою війною, 1618-1648), селянську війну, релігійну війну тощо. Існують і альтернативні погляди на цю війну, як на інтригу прихильників

307

централізованої королівської монархії, які руками Б. Хмельницького і повстанців позбавили на східних теренах Речі Посполитої влади маґнатів (зокрема, Я. Вишневецького).

У будь-якому разі, повстання під проводом Б. Хмельницького почалося як одне із козацьких повстань і саме так спершу й сприймалося сучасниками. В ході збройної боротьби на цей раз воно охопило основну масу українського суспільства, його різні верстви і швидко поширилося майже на всій території України. Це був шлях переростання повстання у війну. Масштабність цієї війни змінила національне, соціальне, релігійне співвідношення у суспільстві, державну приналежність українських земель тощо. Саме ці зміни дозволяють кваліфікувати повстання як революцію, однак, на нашу думку, не можна зупинятися тільки на її національно-визвольному, соціальному чи іншому аспектах. Козацька революція принесла як позитивні, так і чимало негативних змін. Відродивши українську державність у формі станового (козацького) державного утворення, її нова еліта на чолі з самим Б. Хмельницьким одночасно відновила кріпосну залежність селян та переорієнтувала зовнішньополітичний курс Гетьманщини із Заходу на Схід, у бік Москви.

1. Передумови і початок Національно-визвольної війни українського народу

Поразка козацьких повстань у кінці XVI – першій половині XVII ст. та затвердження сеймом Речі Посполитої «Ординації війська Запорозького реєстрового» призвели до обмеження козацького самоврядування, скорочення реєстру, посилення соціальної експлуатації, національного та релігійного гноблення українського народу. Такий усталений погляд, однак він спрощений. Так, релігійний фактор, незважаючи на традиційну риторику війни, характерну для тодішньої доби, не був визначальним. Адже більш гостро стояли питання відновлення колишніх вольностей та привілеїв козацтва, яких шукали представники української козацької старшини. Маси козацтва прагнули покращення свого становища, відновлення привілеїв, виборності старшини, збільшення реєстру. А цього в даній ситуації можна було досягти тільки збройним шляхом.

На внутрішньому розвиткові Речі Посполитої згубно відбилися й зовнішньополітичні події. Вони ж відіграли значну роль у початку

308

Хмельниччини. На південному сході Польська корона змушена була постійно стримувати експансію Османської імперії, на сході тривали сутички з Московським царством за Смоленщину, на півночі довелось поступитись Інфляндією на користь шведів. Покращення свого становища козацтво вбачало значною мірою у великій війні Речі Посполитої за участю козаків. Така війна могла потягнути за собою відновлення станових привілеїв козацтва, зростання реєстру, виборність старшини тощо. Найбільш активним виразником цих ідей став чигиринський сотник Б. Хмельницький, який навесні 1646 р. у складі козацького посольства разом з І. Караїмовичем та І. Барабашем вів переговори з польським королем Владиславом IV Вазою про участь козаків у майбутній війні з Османською імперією. Шляхетський сейм не погодився на розв’язання війни, вбачаючи в ній загрозу своїм становим привілеям.

Історична традиція приписує початок повстання особистим мо-

тивам Богдана (Федора) – Зіновія Михайловича Хмельницького

(бл. 1595 – 27.07.1657). Про його життя до 1630-х років відомо дуже мало. Він народився у родині шляхтича М. Хмельницького (гербу «Абданк»). Батько Б.-З. Хмельницького – Михайло Хмельницький – був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича. У 1620 р. він брав участь у поході Жолкевського на Молдову й загинув у битві з татарами під Цецорою. Щодо місця народження Б. Хмельницького існують тільки припущення: Черкаси, Жовква, Суботів або Чигирин, Переяслав. Початкову освіту здобув у «руській» школі. Навчання продовжував у Львівському єзуїтському колегіумі, де був учнем Ґонцеля Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Добре володів польською та латинською мовами, знав історію.

У серпні 1620 р. Б. Xмельницький разом з батьком вирушив до війська коронного гетьмана С. Жолкевського, яке готувалось до походу на Молдову. Брав участь у Цецорській битві 1620 р., в якій потрапив у полон. Перебуваючи у дворічному турецькому полоні в Стамбулі, добре оволодів турецькою мовою. Після повернення з неволі (можливо, був викуплений матір’ю або козаками) служив у Чигиринському полку. Припускають, що згодом Хмельницький брав участь у походах козаків проти татар та турків, а також у війні Речі Посполитої з Московською державою (1632-1634). Був учасником козацького повстання під керівництвом Тараса Федоровича (1630), а

309

в 1637 р. – повстання під проводом П. Бута-Павлюка. Після битви під Кумейками брав участь у козацькій раді під Боровицею як військовий писар Війська Запорозького. У 1638 р. Б. Xмельницький – учасник козацького походу під проводом Я. Остряниці та Д. Гуні. Брав участь у козацькій раді в Києві, де його обрано до складу посольства, яке мало домагатися у короля пом’якшення умов прийнятої сеймом Речі Посполитої «Ординації» 1638 р. Є підстави думати, що він належав тоді до тієї старшини, яка вважала за можливе порозуміння Війська Запорозького з Польщею. У грудні 1638 р. його обрано сотником Чигиринського полку. У 1639 р. знову побував у Вільно та Варшаві, де намагався домогтися поступок від польського уряду. Наступні роки Хмельницький переважно присвятив своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства для нього було замало. У 1644 р. вів переговори у Варшаві з французьким послом Ніколасом де Брежі щодо умов найму на французьку службу 2600 запорозьких козаків. У квітні 1645 року Б. Xмельницький у складі посольства побував у Франції, де укладено угоду про участь козаків у воєнних діях проти іспанських Габсбурґів, під час яких вони й проявили себе під Дюнкерком.

На початку 1646 р. відбулася таємна зустріч Xмельницького з Владиславом IV Вазою, під час якої польський король обіцяв збільшити козацький реєстр до 12 тис. осіб та відновити права і вольності козацтва. У середині 1640-х років загострилися стосунки Б. Xмельницького з представниками королівської адміністрації, зокрема з чигиринським старостою О. Конецпольським та підстаростою Д. Чаплинським. Незважаючи на те, що король надав Б. Xмельницькому

во звертався до О. Конецпольського та коронного гетьмана М. Потоцького з проханням припинити свавілля і повернути Суботів, але безрезультатно. Наприкінці травня 1647 р. Хмельницький виїхав до Варшави, де обговорював питання про організацію морського походу проти турків. На початку вересня 1647 р. коронний канцлер Єжи Оссолінський вручив Б. Xмельницькому гетьманські клейноди.

Повернувшись у Суботів, він був заарештований. Зумівши втекти з в’язниці за допомогою свого кума Станіслава-Михайла Кри-

310