T1[1]

Реформаційні ідеї проявлялися у різних сферах суспільного життя. Так, одним з проявів реформації в Україні була діяльність православних церковних братств, які прагнули до збільшення участі мирян у громадському і культурному житті (напр., у Львові). Такі ж впливи прослідковувалися й у цехових об’єднаннях міст тощо. Реформація посилила таку традиційну рису української церкви як її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церковних братств (XVІ-XVІІ ст.). Братчики практикували читання Св. Письма, не тільки на зібраннях, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, мали нагляд над церковними справами, контролювали діяльність священиків і єпископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єпископи не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений реформаційними впливами у православних громадах.

2. Братства та їх діяльність. Острозька академія

Братства – це релігійні та культурно-просвітницькі організації українських міщан, які виникли при церковних парафіях в Україні в XV-XVІІ ст. Спочатку братства носили релігійно-благодійницький характер – опікувалися церквою, дбали про її побудову та обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі та ін.

Та вже у XVІ ст. братства набули великого громадськополітичного і національно-культурного значення. Посилення національного гніту на українських землях, захоплених Річчю Посполитою, особливо в містах, змушує братства більш активно виступати на захист прав українського населення – звертатися зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилати посольства до короля та ін. З Львівським маґістратом та іншими установами століттями з приводу різних питань судилося найдавніше в Україні Ставропігійне Львівське братство.

З часом братства набирали дедалі більшого впливу серед всіх верств українського населення: ремісників, цехових майстрів, купців, православної шляхти. Братства підтримували нечисленні, але впливові українські маґнати, такі як К. Острозький, А. Кисіль та ін. В

291

містах їх підтримували православні купці (у Львові – відомий Корнякт) або православні монархи, як наприклад, молдовський господар.

З кінця XVІ ст. братства розгорнули широку культурно-освітню діяльність. Вони відкривали братські школи, друкарні, збирали бібліотеки. Найдавнішим і найвідомішим було Успенське ставропігійське братство у Львові, засноване бл. 1453 р. Зародком Львівського братства було існуюче здавна об’єднання православних міщан – опікунів місцевої церкви Успення і Онуфріївського монастиря у львівському передмісті Підзамче. Не пізніше 1585 р. група українських міщан (Ю. та І. Рогатинці, І. Красовський, Д. Красовський, Л. Маленький та ін.) розробила статут Львівського братства і подала його в січні 1586 р. на затвердження Антіохійському Патріарху Йоакиму IV Доу.

Статут Львівського братства встановлював за ним право зверхності над іншими братствами та контроль за духівництвом, у т. ч. єпископами. Незабаром Львівське братство домоглося права ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Львівського братства став зразком для ряду православних братств Західної й Правобережної України.

Активну участь у громадському житті Львівського братства брали відомі українські православні церковні і культурні діячі: С. Зизаній, Л. Зизаній, К. Ставровецький, П. Беринда, І. Борецький та інші. Братство протягом тривалого часу брало діяльну участь в боротьбі проти насильного запровадження Берестейської унії 1596 р., виступало на захист політичних прав українських міщан. Підтримувало тісні зв’язки з релігійними і культурними осередками в православних країнах. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від маґістрату і польської влади. Коштом Львівського братства утримувалася Львівська братська школа. Йому належала Львівська братська друкарня. Братство спорудило визначну пам’ятку ренесансної архітектури у Львові – Успенську церкву. Значну увагу воно присвячувало розвиткові українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь – притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам.

Наприкінці XVІ – на поч. XVІІ ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, Перемишлі, Рогатині, Тарнополі (Тернополі), Судовій Вишні та інших містах України. В XVІІ ст. велику роль у національ-

292

но-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване у 1615 р. при Богоявленському монастирі. До числа його членів крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорозьке Військо на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. Київську братську школу було об’єднано з Лаврською школою і створено Києво-Могилянську колегію. Характер своєї діяльності братства зберегли до кін. XVІІ ст. На поч. XVІІІ ст. братства занепали і перетворилися на виключно церковні організації, які дбали про збереження храмів, відправу богослужінь.

Своєрідним феноменом в Україні у XVІ-XVІІІ ст. були засновані і утримувані братствами братські школи. Ці навчальні заклади були не тільки засобом освіти, але й однією з форм боротьби проти колонізаторської політики польського уряду. Першу школу засновано у 1586 р. Львівським братством (Ю. Рогатинець, І. Рогатинець, І. Красовський та ін.). За зразком Львівської братської школи відкрились школи у Луцьку, Перемишлі, Галичі, Вінниці, Вільні, Мінську, Могилеві та інших містах. У 1615 р. заснована Київська братська школа. Першим її ректором став вихованець Львівської братської школи, письменник І. Борецький.

Робота братської школи визначалась статутом («порядок шкільний»). Навчання в школі проводилось руською мовою, але велика увага приділялась вивченню грецької, латинської і польської мов. Учні школи вивчали також діалектику, риторику, поетику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, а у деяких школах – теологію. В школах панувала сувора дисципліна. Очолював школу ректор. Крім того, братство виділяло двох спостерігачів (схолархів), які контролювали роботу вчителів і навчання учнів та розв’язували господарські проблеми. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки і доброї педагогічної підготовки. Братські школи, на відміну від єзуїтських колегій, мали демократичний характер. У них навчалися діти з різних суспільних станів: міщан, козаків, духовенства і шляхти. Сироти і учні з незаможних родин жили у бурсах (гуртожитках).

До найстарішої з-поміж шкіл, Львівської братської, приймали дітей різних станів зі Львова та інших міст і сіл України. Молодші школярі навчалися грамоти, старші (спудеї) вивчали старослов’янську, грецьку і латинську мови, граматику, риторику і піїтику, елементи філософії. Школа була й осередком розвитку хорового співу та українського шкільного театру. У 1591 р. надруковано грецько-

293

слов’янську граматику «Адельфотес», складену учнями школи й учителем Арсенієм Еласонським. У різний час ректорами й учителями тут були С. Зизаній. Л. Зизаній, Ф. Касіянович, Й. Борецький, П. Беринда, Г. Дорофеєвич, І. Трофимович-Козловський, С. Косов, В. Ушакевич, Ф. Сидорович та ін. Львівська братська школа справила великий вплив на розвиток освіти не тільки в Україні, а й у Білорусії, Молдові тощо. Вона виховала багатьох відомих громадських і культурних діячів (Є. Плетенецький, К. Мазепета, І. Югасевич та ін.). Керівники школи намагалися перетворити її на вищий навчальний заклад, однак у другій пол. XVІІ ст. школа занепала, а у 80-х рр. XVІІІ ст. перестала існувати. Братські школи відігравали значну роль у поширенні освіти і культури в Україні, збереженні національної свідомості в абсолютної більшості українського суспільства.

Діяльність братств сприяла формуванню української національної еліти. Так, у діяльності Луцького братства брав участь майбутній гетьман України І. Виговський, а після свого гетьманства він був активістом Львівського братства (як і наказний гетьман Григорій Лес- ницький-Сахнович). У цьому ж братстві проявив себе письменникполеміст Іван Вишенський. Гетьман П. Сагайдачний заповів значні кошти на потреби Львівської і Київської братських шкіл.

У вотчині некоронованого короля Русі князя В. Острозького та інших князів Волині протягом XVІ – на поч. XVІІ ст. активно розвивався національно-культурницький рух. Він проявився в діяльності братств в Острозі, Володимирі, Луцьку, заснуванні Острозької академії та шкіл у Володимирі, Дубно, Луцьку, розвитку друкарства в Острозі, Почаєві, Кременці, Костянтинові та інших містах.

Близько 1576-1580 рр. у м. Острозі на кошти князя К. Острозького була заснована перша українська вища школа – Острозька академія. Першим ректором школи був письменник Герасим Смотрицький, а викладачами – видатні українські та зарубіжні педагоги, члени відомого Острозького гуртка: Д. Наливайко, X. Філарет, І. Лятос, Кирило Лукаріс та ін. В Острозькій школі викладались церковнослов’янська, грецька та латинська мови, богословіє і філософія, а також граматика, математика, астрономія, риторика, логіка та ін. (за системою «семи вільних наук»). На зразок академії (ця назва не була офіційною) відкрилися братські школи у Львові, Луцькму, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були гетьман П. Сагайдачний, письменник М. Смотрицький та ін. Після смерті

294

князя К. Острозького (1608) академія почала занепадати, а у 1640 р. припинила існування.

Великою заслугою Острозького культурного осередку і унікальною пам’яткою української культури стала Острозька Біблія – перше повне видання Біблії у перекладі староукраїнською мовою.

Біблія надрукована у 1581 р. відомим друкарем Іваном Федоровичем (Федоровим) у м. Острозі (звідси й назва). В книзі також вміщено передмову князя К.-В. Острозького та вірші Г. Смотрицького, в яких оспівується видавець та його герб.

При підготовці до видання Острозької Біблії зібрано всі церковнослов’янські та грецькі канонізовані тексти Біблії з монастирів всього православного Сходу, зокрема і текст повної Біблії архієпископа Геннадія (Геннадієва Біблія 1488-1489 рр.). Всього Острозька Біблія має 1256 сторінок і є досконалим зразком друкарського мистецтва XVІ ст. в Україні.

3.Берестейська унія та її вплив на духовне життя в Україні

Історичні передумови церковного поєднання української церкви із Римом. Флорентійська унія

Важливе місце в духовному житті України історія відвела Українській греко-католицькій церкві, яка протягом свого існування пройшла цікавий і нерівномірний розвиток. Історичним джерелом цієї конфесії стала Берестейська церковна унія 1596 р. у Галичині та Ужгородська унія 1646 р. на Закарпатті. До 1774 р. греко-католицьку церкву називали уніатською або унійною православною, а її вірних – греко-католиків – уніатами (назву Греко-католицька Церква запровадила імператриця Марія-Терезія у 1774 р. для того, щоб відрізнити її від Римо-католицької та Вірменської католицької Церков). В історії церкви її дослідники виділяють два періоди – Київської православної митрополії (до кін. XVІІІ ст., до неї входили й білоруські землі) і Галицької митрополії (з поч. ХІХ ст.).

Берестейська унія викликана необхідністю виправити наслідки церковного розколу між Римським Престолом та Константинопольським Патріархатом, який відбувся у 1054 р. Незважаючи на те, що між Константинополем та Римом існували суперечки, київські ієрархи намагалися зберегти християнську єдність. Посланці з Русі бра-

295

ли участь у соборах західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418). Сам київський митрополит Ісидор був одним із ініціаторів

Флорентійської унії (1439).

Ще 1418 р. митрополит Григорій Цамблак на соборі в Констанці, де розглядалася справа Яна Гуса, висловив бажання об’єднання церков під проводом Папи. Реальних наслідків акція Цамблака не мала. Проте звернення до Папи важливе як прецедент до ширшої унійної акції. По смерті митрополита Фотія 1436 р. Константинопольський патріарх призначив на «митрополита всея Руси» грека (або болгарина) Ісидора, одного з найосвіченіших людей свого часу. На доручення Царгородського патріарха він 1439 р. брав участь у соборах у Феррарі й Флоренції, де розглядалося питання про з’єднання церков.

У зв’язку зі скрутним станом, в якому опинилася Візантійська держава, якій загрожували турки, імператор сам звернувся до Папи з пропозицією про злуку церков і допомогу з боку Заходу проти турків. Митрополит Ісидор енергійно обстоював об’єднання церков. У липні 1439 р. підписано акт Флорентійської унії, який вирішував не тільки спірні догматичні відмінності між Сходом і Заходом, але й різницю церковної практики та адміністрації на засаді повної рівності церков обох обрядів під проводом Папи. Ісидор розумів унію в найширшому значенні слова, до чого ні православні, ні римо-католики на сході Європи духовно не були готові. Православні не йшли до католицьких костелів, коли він служив у них. Так само й латинокатолицьке духівництво в Польщі та Литві не визнавало унії, бо її проголосив собор під проводом Папи Євгена IV, тоді як Польща визнавала за справжнього Папу базельського антипапу Фелікса V. Коли Ісидор у званні папського леґата та кардинала приїхав в Україну, він не зустрів тут ні палких прихильників, ні твердого опору. Київський князь Олелько поставився до акції митрополита Ісидора позитивно, як і українські єпископи. Однак вороже поставилися до Ісидора в Москві, коли він прибув туди 1440 р. Його ув’язнили, і лише випадково він зумів утекти до Литовської держави, а звідти до Риму. На Україну він більше не повернувся. Ідея універсальної унії Православної церкви з Католицькою в Україні та Білорусі викликала сильну опозицію і з боку латино-католицького духівництва (на чолі з латинським архієпископом Вільна Матвієм). Нарешті, державна влада Литви й Польщі домовилася з московським князем, в результаті чого

296

митрополита Ісидора формально позбавлено влади над українськобілоруською церквою (1449), і передано церковну юрисдикцію над нею московському православному митрополитові Йоні.

Кроки до виправлення наслідків церковного розколу між православ’ям та католицизмом робилися не один раз, але реальні можливості полагодження цього питання склалися лише в XVІ ст. Сприяла цьому, насамперед, кризова ситуація, в якій перебувала православна церква в Україні. Проявами її були занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зазіхання новоствореного (1589) Московського Патріархату, непродумані кроки Константинопольського та інших східних патріархів тощо. Важливу роль у цьому відіграв конфлікт вищих церковних ієрархів української православної церкви з братствами, як наприклад у Львові (Г. Балабан).

Після зруйнування Києва монголо-татарами київські митрополити обрали місцем свого перебування Владимир на Клязьмі. Це призвело до послаблення їхнього зв’язку з українськими землями та змусило галицько-волинських князів розпочати процес утворення окремої Галицької митрополії. В XІV-XV ст. на українські та білоруські землі у складі Великого князівства Литовського поширювалась духовна влада митрополитів, які, перебуваючи у Москві, продовжували вживати титул «митрополит Київський і всієї Русі», їх намагалися використати у своїх політичних цілях московські князі. Це стало причиною того, що у 1458 р. утворилася Київська митрополія, незалежна від Московських митрополитів.

Київські митрополити другої пол. XV ст. були прихильниками Флорентійської унії 1439 про об’єднання католицької та православної церков і підтримували зв’язки з Римськими Папами. Згодом ці відносини були перервані, і Київська митрополія вступила в період глибокої кризи, яка привела до укладення Берестейської унії 1596 р. Водночас Київській Церкві був кинутий виклик з боку католицизму після Тридентського вселенського собору, який започатковував контрреформацію.

Особливість віровчення греко-католицизму (уніатства) полягала у поєднанні католицької і православної догматики, проголошеної Флорентійським собором 1439 р., при збереженні руської обрядової практики.

297

Одним з головних факторів, що спонукав до укладення унії з Апостольською столицею, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації української світської еліти, а також досягти зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Ідея укладення унії знайшла прихильників і в польських державних та церковних колах, які розраховували, що за цим швидко відбудеться перехід уніатів у римо-католицизм. Однак, як показав дальший розвиток подій, їхні сподівання не справдилися.

Важливу роль у реалізації ідеї унії відіграв відомий польський теолог, письменник-полеміст, проповідник, діяч контрреформаційного руху, єзуїт Петро Скарга (Скарґа) (1536–1612). Він вів полеміку з кальвіністами і православними, а у 1577 р. видав адресовану князю К. Острозькому книгу «Про єдність церкви божої під одним пастирем…». В ній Скарга доводив необхідність об’єднання католицької і православної церков. Під час підготовки поїздки єпископів І. Потія і К. Терлецького до Рима П. Скарга неодноразово зустрічався з ними, дав їм рекомендаційні листи, допомагав матеріально. Згодом Скарга був учасником Берестейського собору 1596 р. як один із його секретарів, пізніше видав історичну хроніку Собору. Брав участь у полемічній боротьбі між противниками унії та її прихильниками. У 1610 р. написав «Пересторогу на трепи і лямент», що була відповіддю на працю М. Смотрицького «Тренос».

Причини, підготовка та укладення Берестейської унії

1596 р.

Безпосередні причини Берестейської церковної унії 1596 р. треба шукати у тогочасному церковному житті, зокрема у конфліктних відносинах єпископату з братствами. Ініціатором укладення церковної унії з Римом був львівський православний єпископ Гедеон Балабан (1569–1607), який протягом тривалого часу вів суперечки з Львівським Ставропігійським братством. За намовою єпископа керівники (старійшини) Львівського Успенського братства Іван та Дмитро Красовські у 1589 р. навіть були піддані церковному відлученню – анафемі, яке було зняте Константинопольським Патріархом Єремією.

До церковної унії безпосереднє відношення мав Константинопольський Патріарх Єремія II (1572-79, 1580-84, 1589-95). Протягом 1587-1589 рр. він двічі відвідав Україну. Під час перебування він провів тут ряд реформ: надав широкі права братствам, а Львівському

298

Успенському братству надав право ставропігії (грудень 1586); зобов’язав митрополитів щорічно скликати церковні собори; позбавив сану всіх багатоженців, в т. ч. київського митрополита Онисифора Дівочку, супрасльського архімандрита Т. Злобу; призначив Київським митрополитом М. Рогозу та патріаршим екзархом луцького єпископа К. Терлецького (який сприймався як наглядач над київським митрополитом). Неоднозначні реформи патріарха, особливо надання широких прав братствам, обурили клір і штовхнули його до ідеї унії.

Іншою важливою причиною укладення унії був занепад православної церкви на землях католицької Речі Посполитої, що спонукало православних єпископів до пошуку шляхів зближення з католицькою церквою. Почався натиск польської римо-католицької церкви проти православної, який загрожував денаціоналізацією і втратою українською церквою самобутності. В цій ситуації заступництво Римського Папи виглядало б як можливість зберегти обрядовонаціональні права української унійної церкви.

У 1590 р. Г. Балабан став ініціатором наради єпископів холмського і белзького Діонісія Зборуйського, луцького Кирила Терлецького, пінського і турівського Леонтія Пельчинського, яка проходила у Белзі. Там вперше було піднято питання про об’єднання (унію) православної та католицької церков. Ідея Балабана знайшла підтримку присутніх, а з 1593 р. до задуму приєднався і нововисвячений володимирський єпископ Іпатій Потій (колишній берестейський каштелян).

Ідею унії, особливо на етапі її підготовки, підтримував і найвпливовіший світський український магнат князь Василь-Костянтин Острозький. Для обговорення і вирішення даного питання протягом 1590-1595 рр. єпископи провели 5 синодів і, погодивши основні питання, у червні 1595 р. доручили єпископам Потію та Терлецькому вести переговори у справі об’єднання церков у Римі, куди вони виїхали у вересні того ж року.

Після тривалих переговорів, у грудні 1595 р. обидва єпископи були прийняті Папою Климентієм VIII і перейшли на католицьке віросповідання. Згодом було видано документ, який встановлював права та привілеї уніатської церкви. Для офіційного урочистого проголошення унії київським митрополитом Михайлом Рогозою та польським королем Сиґізмундом III Вазою було скликано церковний собор у Бересті, який відбувся 16-20.10.1596 р.

299

Для участі у роботі собору до Берестя (тепер м. Брест у Білорусі) прибули всі єпископи, багато архімандритів, ігуменів, священиків та представників мирян. Однак вже на початку собору його учасники поділилися надвоє. До противників унії, яких очолювали князь К. Острозький та представник Константинопольського Патріарха протосинкел Никир, несподівано приєдналися єпископи львівський Г. Балабан та перемишльський М. Копистинський. Разом з частиною духовенства та мирян вони провели окремий православний собор, який засудив діяльність митрополита М. Рогози та єпископів, які прийняли унію.

Особливу роль у питаннях церковного поєднання відіграв спочатку щирий прихильник поєднання церков, а опісля ярий противник Берестейської унії князь В.-К. Острозький. Він як «некоронований король Руси» завжди відігравав важливу роль у релігійному житті України, щоправда через свою впливовість розумів його специфічно, втручаючись навіть у канонічні питання. Ще в 70-х роках XVI ст. він вперше висунув ідею перенести центр Константинопольського патріархату на територію України зі столицею в княжому Острозі (щоправда пізніше погодився столицею патріархату зробити Київ). Будучи одним з ініціаторів унії української Церкви з Римом, князь навіть листувався з Папою. Не заперечуючи проти об’єднання католицької і православної церков, він виступав за те, щоб справа унії розглядалася на церковному соборі, а не вирішувалася тільки вищим духовенством.

У 1596 р. під час Берестейського церковного собору К. Острозький очолив опозицію і виступив проти укладення Берестейської унії, скликавши тоді ж альтернативний собор у своєму маєтку. Нез’ясованими є відомості про допомогу Острозького повстанню Северина Наливайка, від чого князь офіційно відхрещувався. Однак Наливайко добряче понищив володіння саме ініціаторів унії. На противагу ідеї унії К. Острозький навіть хотів об’єднати вселенське православ’я із протестантськими церквами.

Митрополит М. Рогоза та вірні йому 5 єпископів провели згідно з канонічним правом собор, який довершив справу унії з Римським Престолом. Крім них, у Соборі взяли участь частина духовенства та шляхти, а також представники католицької церкви. Собор (синод) затвердив акт унії, про що оповіщено окремим посланням митрополита.

300