T1[1]
.pdf2. Внутрішня та зовнішня політика князя Данила Романовича. Коронація Данила
Роки правління Данила Романовича (1238-1264) були наповнені боротьбою проти зовнішніх ворогів та розбудовою держави.
У1238 році князь Данило розгромив німецьких рицарівхрестоносців, які захопили місто Дорогичин. Прикордонний Доро-
гичин стояв над Бугом і був на Підляшші великим торговим центром. Тому визволення цього міста мало для галицьковолинських земель велике значення. Літопис зазначає, що, дізнавшись про втрату Дорогочина, Данило сказав: «Не добре є держати нашу отчину крижевникам» (хрестоносцям) і пішов на них з важкоозброєним військом.
Після перемоги під Дорогичином Данило пішов у Київ і укріпився там. Таким чином, Данило Романович повністю відновив територію Галицько-Волинської держави, якою володів його батько.
Об’єднання батьківських земель сталося незадовго до походу монголів на землі нинішньої України.
Данило залишив управління Києвом своєму тисяцькому Дмитрові. Той був досвідченим і хоробрим воєводою, йому і довелося керувати обороною міста в листопаді-грудні 1240 р.
Здобувши Київ, Батий у 1241 році рушив на Волинь. Цей похід для монголів не став таким успішним, як попередні. Тут було багато укріплених міст, яких монголи не змогли взяти. Літопис згадує, що за вказівкою братів Данила і Василька були збудовані міста-замки: Данилів, Кременець, Угровеськ та інші. Спустошень галицьковолинська земля зазнала менше, ніж східні князівства. Тому після відходу орди з українських земель Данило розпочинає не тільки відбудовувати зруйновані міста, але й будувати нові. Так було закладено нове місто Львів (вперше згадується в 1256 р.), яке названо за ім’ям старшого сина Данила – Лева.
Столицю князівства Данило переніс із бунтівного і понищеного монголами Галича на західну Волинь, у м. Холм. (Тепер це місто зна-
ходиться у межах Польської республіки). Навколо міста він звів могутні укріплення. У місті князь побудував церкви, заклав чудовий палац.
Увнутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої
161
торгівлі. З цією метою князь запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, зруйнованої монголо-татарами Русі. Данило не дав татарам повністю знищити своєї держави: об’єднав її землі, підготував країну до відсічі орди.
Про те, що Галицько-Волинська держава не була зруйнована монголами такою мірою, як східні руські землі, свідчать кроки Данила в міжнародній політиці.
У1245 році відбулася битва між військом Данила Галицького і об’єднаним польсько-угорським військом біля міста Ярослава на рі-
чці Сян. У цій битві Данило отримав блискучу перемогу. ГалицькоВолинський князь підтвердив свою славу хороброго воїна і мудрого полководця. Ця перемога мала велике історичне значення. Поперше, вона надовго зупинила агресію Угорського королівства на північ від Карпат; по-друге, піднесла міжнародний авторитет Гали- цько-Волинської держави. Після цього угорський король змушений був налагодити дружні стосунки з Данилом і навіть одружив свою дочку з сином Данила Левом.
Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію європейських держав. Однак створити сильний союз проти ординців йому не вдалося. Тому, щоб уберегти свої землі від спустошення монголотатар, він змушений був поїхати на переговори до хана Батия в його столицю м. Сарай, що стояло поблизу гирла Волги. Батий прийняв князя Данила з почестями. Та за це князь повинен був заплатити визнанням залежності від орди.
Політика Данила була спрямована на те, щоб отримати перепочинок і зібрати сили для вирішальної боротьби. Данило звернувся до Папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів Європи на хрестовий похід проти монголо-татар. За це він погоджувався на перехід своїх земель під церковну юрисдикцію Риму. Також Данило встановив дружні відносини з Польщею, Угорщиною
іЛитвою. У 1253 році він отримав від Папи Інокентія IV королівську корону. Коронували його в Дорогичині на Підляшші. З того часу всі західні хроністи почали титулувати Данила королем, а ГалицькоВолинську державу – Руським королівством. Але Папа не надав Данилові реальної допомоги в боротьбі проти орди, тому взаємини між Данилом Галицьким і Римом не переросли у стійкий союз.
У1252–1253 рр. Данило втрутився у боротьбу за Австрію. Він одружив свого молодшого сина Романа зі спадкоємицею австрійсь-
162
кого престолу герцогинею Гертрудою Бабенберґ. Однак монгольсь-
ка загроза не дала йому змоги послати значні військові сили в центр Європи і утвердити за сином австрійський престол.
Наприкінці 50-х років XIII ст. монголо-татари направили проти Данила величезне військо і змусили його остаточно визнати себе ва-
салом Орди. За вимогою монгольського воєводи Бурундая були зриті всі укріплення навколо міст. З тих пір галицько-волинські війська змушені були брати участь у військових походах монголо-татар на сусідні держави. Однак вбити чи усунути Данила з престолу, як це вони робили в інших руських князівствах, монголо-татари не посміли. Не було тут, як у східних руських князівствах, і монгольських намісників – баскаків.
Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Він здійснив військову реформу. Не покладаючись тільки на феодальну дружину (галицьке боярство часто зраджувало його), почав широко використовувати ополчення – селян і міщан. Реформував державний апарат Галицько-Волинської держави. На зміну великого боярства, яке було в князівському оточенні, він почав висувати своїх прибічників із нижчих верств. Так формувалося дворянство – шляхта.
Визначний український історик, академік Іван Крип’якевич дає таку оцінку діяльності Данила Галицького: «Данило – це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями наново з’єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Повернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат… Супроти наступу Азії ввійшов у зв’язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа і поклав основу під її дальший розвиток».
3.Перший похід монголів на Русь. Вторгнення хана Батия на українські землі. Утворення Золотої Орди
Устепах Монголії в кінці XII на початку XIII ст. утворилася мо-
гутня держава. На чолі держави став Темучин, якого у 1206 р. обрали правителем усіх монгольських племен і проголосили Чингіcханом
(великим ханом). Ця держава майже від зародження розпочинає завойовницькі війни проти інших народів.
163
Найперше військові сили, створені Чингізханом, були спрямовані на Китай. Для монголів похід проти династії Цінь був священним актом помсти. Володар кочовиків мав помститися за ганебну страту свого діда Амбагай-хана. Продершись крізь Велику Китайську стіну, монголи увійшли в Пекін. Учені-історики вважають, що ця перемога була ключем до майбутнього володарювання. Китайці збагатили військове мистецтво монголів, навчили кочовиків користуватися технікою для облоги міст, порохом, яким начиняли примітивні «гранати». До того ж у полон потрапили військові інженери передового китайського вишколу, чимало чиновників держави Цінь.
Але найважливішим виявилося «придбання» Чингізханом молодого радника Елюй Чуцая – творця системи непрямого контролю підкорених земель, яка використовувалася монголами надалі. Загарбників було занадто мало для окупації гігантських завойованих територій, та й життя в містах було їм не притаманне. Продовжуючи кочувати, вони залишали безпосереднє управління завойованими народами місцевим володарям, за якими, у свою чергу, наглядали представники самого хана. Секрет полягав у тому, що за першою ознакою виникнення незадоволення монгольська армія була здатна миттєво покарати «нерозумних».
У цей час Київська Русь переживала період роздробленості. Київ не раз змінював своїх князів і навіть проти половців не завжди міг організувати спільні дії. А загроза з боку монголо-татар була набагато сильнішою і небезпечнішою. Першими потрапили під шалений натиск монголо-татар половці.
За словами літопису, монголо-татари йшли, як чорна хмара. Попереду мчала кіннота, спалюючи міста й грабуючи все на своєму шляху. Далі йшла головна орда – з возами, стадами худоби та верблюдів, табунами коней, з жінками й дітьми. За нею все горіло, залишалися тільки чорна спалена земля та руїни-згарища. Повсюди лежали трупи чоловіків, старих людей та немовлят. Молодих жінок, дівчат, а часом і малих дітей татари брали в полон. Завойовники гнали поперед себе зв’язаних бранців, немов отару, не знаючи милосердя.
Загарбавши країни Середньої Азії, монголо-татари посунули на захід. Дізнавшись про наближення 25-тисячної армії монголо-татар під керівництвом полководців Джебе і Субеде половці звернулися до колишніх своїх ворогів – руських князівств – за допомогою. Було
164
створено оборонний союз християн і половців, який мав врятувати обидві сторони. Та навіть у такий складний час не всі південноруські князі змогли переступити через власні егоїстичні інтереси і спільно боротися проти ворога.
Улютому-березні 1223 року у Києві відбувся з’їзд князів. Укра-
їнські князі вирішили підтримати половців у боротьбі проти монго- ло-татар. Похід очолили князі київський – Мстислав Романович, галицький – Мстислав Удатний і чернігівський – Мстислав Святославич. Наприкінці квітня біля Зарубського броду руське військо перейшло Дніпро і з’єдналося з половецьким військом. Біля дніпровських порогів до них приєдналися галицькі і волинські полки під проводом Данила Романовича. У той час Данилу було 20 років. Військо рушило на південь лівим берегом Дніпра.
Упершій сутичці руські війська перемогли. Вирішальна битва
відбулася у Приазов’ї (нинішня Донецька область) на р. Калці
31 травня 1223 р. Проти монголо-татар виступили спільно руські полки і половці. Воїни на полі бою показали приклади сміливості і мужності. Та серед князів не було ні єдиного плану дій, ні єдності в керівництві боєм. Це і призвело до важкої поразки руських полків. Мстислав Галицький, не повідомивши інших князів, ударив на головні сили ворога. З ним пішли половецькі полки. Проти них виступила монгольська кіннота. Першими не витримали половці і почали тікати з поля бою. Втікаючи, вони зім’яли руські полки, що готувалися до бою. Мстислав Галицький і волинський князь Данило змушені були теж відступати.
Київський князь стояв в укріпленому таборі на правому березі Калки і не брав участі в генеральній битві. Монголи після триденного штурму табору пообіцяли відпустити полки київського князя, якщо той добровільно капітулює. Проте, коли руське військо вийшло з табору монголи напали на дружинників і перебили їх. З київської дружини повернувся додому лише кожний десятий. Розгром був повний.
Пораненому Данилу і князю Мстиславу Удатному пощастило втекти. Їхніх соратників татари виловили, пов’язали, поклали рядком на землю, вкрили дошками і влаштували на них бенкет. Пили, їли і гуляли, доки князі не подушилися.
Монголо-татари переслідували руські полки аж до Дніпра, а потім повернули назад і в тому ж році відійшли знову до Азії.
165
4.Вторгнення хана Батия на українські землі
Зпершої кривавої зустрічі ні Київ, ні інші князівства не зробили потрібних висновків, щоб врятувати свою землю. Після цих подій півтора десятиліття був відносний спокій. Та це тільки на перший погляд. Чингісхан дарує своєму онукові Бату хану або Батию (12081255 рр.) ще не завойовану Європу і заповідає йому похід на Захід.
Наприкінці 1237 року монголи посунули 140-тисячною армією на руські землі. Першими постраждали князівства Північно-Східної Русі. Завойовники пограбували і спалили Рязань, Володимир-на- Клязьмі, Ростов, Углич, Твер та інші міста.
У хана Батия була вишколена кіннота. Вона нападала раптово і знищувала та спалювала все на своєму шляху. Мешканців міст, які не здались за першою вимогою, винищували усіх, навіть жінок, дітей і старих. У полон монголи брали лише ремісників і частину молодих людей, яких використовували при нападі на інші руські міста. Після походу 1237–1238 рр. монголо-татари відступили у південноруські степи, де відпочивали і відгодовували своїх коней.
Весною 1239 року орда розпочинає новий наступ. Вона вторглася в Південну Русь, на територію нинішньої України, раптово напа-
ла на Переяслав, знищила і спалила його. Далі загарбники пішли на Чернігів. Обороною Чернігова керував князь Мстислав Глібович. Літопис повідомляє: «Переможений був Мстислав і безліч воїнів його побито було, і місто взяв (монгольський хан Менгу), і запалив вогнем».
Далі метою Батия було захоплення Києва. Менгу-хан – воєвода Батия – надіслав вимогу здати місто. Та кияни відмовилися здатися.
У1239 році ослаблені військовим походом монголо-татари не наважилися на штурм Києва.
Тільки восени 1240 року все величезне військо Батия наблизи-
лось до Києва. Літописець повідомляє про чисельність монгольського війська так: «Не було чути нічого від скрипіння возів його, ревіння верблюдів його і ржання коней його».
Обороною Києва керував досвідчений і хоробрий воєвода Данила Галицького тисяцький Дмитро. Та сили були нерівні. Воїни Батия ніч і день били по укріплених стінах Києва стінобитними машинами. Через кілька днів стіни були проламані і ворог проник у місто. Мон- голо-татари також зазнали тяжких втрат. Батий дав своїм воїнам де-
166
кілька днів для перепочинку. За цей час кияни зайняли нові оборонні позиції і збудували нові укріплення навколо Десятинної церкви. Бої почалися знову. 6 грудня 1240 року опір останніх захисників було зламано. Склепіння Десятинної церкви не витримало маси людей, що переховувались у ній, і завалилося. Місто було спустошене і зруйноване. Із сорока мурованих церков після навали залишилося п’ять-шість. Багато мешканців загинуло, інші були покалічені або потрапили в полон. Порубаного, але ще живого воєводу Дмитра монголи привели до Батия, і той дарував йому життя за відвагу.
На початку 1241 року Батий рушив на Волинь. Втрати, що їх за-
знали ординці в попередніх боях, давалися взнаки. І на Волині вони вже не змогли здобути деяких укріплених міст. Вистояли Кременець і Данилів. Через те Батий обминув їх і пішов на Володимир. Захисники боролися до останнього воїна. Окрім Володимира, були захоплені і спустошені Кам’янець, Ізяслав, Колодяжин, Луцьк.
Самовіддано боролися захисники міст Галицької землі. Звенигород (біля сучасного Львова) був захоплений, розграбований і спалений. Після ординської навали це місто, що було центром удільного князівства, так і не відродилося. Після триденної облоги монголи оволоділи Галичем і розграбували його. Та Галицько-Волинська держава постраждала порівняно менше, ніж інші українські землі. Лісова і гірська місцевість також сприяли успішній обороні. Тут татарська кіннота не могла повною мірою використати свої бойові можливості.
5. Утворення Золотої Орди
Батий, пройшовши зі своєю ордою через Галицько-Волинські землі, пішов на Польщу і спалив її тодішню столицю Краків, а відтак рушив на Угорщину, досяг Балкан і вийшов до берегів Адріатики. Звідти знесилені походом монголи через південноукраїнські степи повернулись на схід – до Волги. Там Батий заклав м.Сарай столицю величезної держави – Золотої Орди.
Золота Орда, яка проіснувала з 40-х рр. ХІІІ ст. до 1502 р. займала територію від гирла Дунаю на заході до р.Обі на сході. До її складу входили землі сучасної Молдови, Буковини, південноукраїнські степи і Крим, простори вздовж рік Дон, Волги, Яїк (Урал), Іртиш та Об у Західному Сибіру. Золота Орда вважалася частиною ве-
167
личезної імперії нащадків Чингісхана і називалася улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингісхана. Управління улусом Джучі здійснював Батий – син Джучі та інші його прямі нащадки.
Лише терором, одержимістю ідеєю створення світової імперії і навіть бездоганною організацією армії перемоги монголів пояснити важко. Успіх забезпечувало поєднання найкращої у світі зброї, передового військового мистецтва та суворого вишколу.
Степовики буквально обожнювали своїх скакунів. З вигляду непоказні монгольські коні були надзвичайно витривалими та невибагливими. Вони легко переносили морози і вміли видобути траву навіть з-під снігу, що дозволило Батию напасти на Русь узимку. Вершників, одягнених у хутро й шкіряні чоботи з повстяними панчохами (прототип майбутніх валянок), зима й зовсім не лякала. Пересічний воїн мав трьох коней, на яких він почергово їхав у поході. За день монгольська армія проходила близько ста кілометрів, а руське військо рухалось із швидкістю 20-25 км. Обози монголів були мінімальними: базою постачання вважалася територія ворога, що була попереду. Кожний вершник мав лише «недоторканий запас» – сухе молоко і сухе м’ясо. За потреби вершник-монгол пив кров одного з коней, перев’язуючи потім розсічену судину жильною ниткою.
Іншою «диво-зброєю» монголів був так званий «складний лук». Кілька частин, виготовлених із різної деревини, кості й рогів, прилаштовували одні до одних і склеювали тваринним клеєм. Це була зброя, що мало в чому поступалася за точністю і дальністю майбутній вогнепальній. Навіть пересічний монгольський воїн з відстані ста метрів міг пробити кольчугу противника. А стріляти на ходу монголи вчилися з трьох років.
Після захоплення Хорезма монголи здобули досконалі кольчуги й шаблі мусульманських зброярів. Сполучення важкої і легкої кінноти було підґрунтям тактичної гнучкості монголів. Під час війни вони декількома колонами заходили на ворожу територію і поступово звужували кільце «облоги», доки в ньому не опинялися головні сили супротивника. Складні маневри, які проводили з надзвичайною точністю, закінчувалися гігантським «мішком», у якому гинули китайські, хорезмські, руські, угорські, польсько-німецькі армії. Оточивши ворога, легка кіннота розстрілювала його здаля з луків. Командири спрямовували бій, використовуючи вимпели, а вночі – ліхтарі. То налітаючи, то відступаючи, лучники вимотували ворога й підводили його під удари важкої кінноти, яка довершувала справу.
168
Потім обов’язково споряджалася погоня. Чингісхан завжди наголошував, що ворога потрібно знищити вщент. Невеликі загони монголів розсіювалися по країні, грабуючи села й зганяючи полонених для штурму фортець, де до справи долучалася найпередовіша на ті часи китайська техніка для облоги. Для неповоротких європейських армій така маневрена війна була суцільним жахом. Монголи ж воювали вмінням, злагодженістю, суворою дисципліною, а не «числом», і значно рідше гинули в рукопашних боях, яких намагалися уникати.
Військо монголів нагадувало сучасну армію, що опинилася в середньовіччі. Не випадково знаменитий британський військовий теоретик Ліддел Гарт писав, що «бронемашина чи легкий танк – це прямі нащадки монгольського вершника».
Під владу Золотої Орди потрапило багато народів у степовій зоні Східної Європи, Центральної Азії та Західного Сибіру. На пів- нічно-східних руських землях, що були на території нинішньої Росії встановилося принизливе ординське панування, що його історики називають – татаро-монгольське іго. (Іго – старослов’янською – ярмо). Північно-східні князівства (Владимиро-Суздальське, Рязанське, Тверське та ін.) входили до складу Золотої Орди у якості підневільних конфедератів. Руські князі одержували від монгольських ханів грамоту (ярлик) на володіння своїми землями. Вони змушені були сплачувати податки, мита, утримувати дороги і забезпечувати поштовий зв’язок, надавати допоміжні війська. На їхній території були присутніми ханські намісники – баскаки з військовими гарнізонами.
Південно-західні руські князівства розташовані на землях нинішньої України до складу Золотої Орди не входили. Проте їхні князі змушені були визнати васальну залежність від монгольських ханів і брати участь у їхніх військових походах.
Вплив золотоординських ханів на руські землі зменшувався в міру віддаленості останніх від столиці – Сараю.
Монгольська навала та її наслідки для руських земель досі є предметом наукових дискусій учених. Останнім часом вони пожвавились у зв’язку із публікаціями російського дослідника Л.Гумільова. Він переконаний, що монгольське нашестя відіграло позитивну роль в історії руських князівств (терміни «Русь» і «Росія» вживаються ним як синоніми), а наслідки зіткнень з монголами значно перебільшені літописцями. У своїх поглядах на проблему монгольської навали Л.Гумільов продовжив традицію частини російських учених, так званих євразійців, які дистанціювались від Заходу і наголошували на східному характері Російської держави.
169
Ці дослідники не лише підкреслювали позитивні впливи монголів на Русь у сферах організації фінансової системи та збору податків, поштового зв’язку (ямська служба), організації надійних шляхів сполучення та забезпечення охорони купецьких караванів, важливих нововведень в організацію військової справи та управлінський апарат, що, в цілому, дійсно мало місце. Вони наголошували на духовній спадкоємності: «Своєю роллю покарання Божого татари очистили і освятили Русь, своїм прикладом прищепили їй навички могутності… Без татарщини не було б Росії». Євразійці вважають, що росіяни від монголів навчились нехтувати життям і добробутом окремої людини заради величі держави: «Особиста доля – справа мала. Тільки б жила і йшла вгору Росія».
Щодо втрат мирного населення під час монгольської навали, М.Грушевський також відзначає випадки перебільшень у повідомленнях руських літописів. За літописом, під час походу монголів через Волинь і Галичину загинуло близько тринадцяти тисяч людей. «Число розуміється велике, – вказує М.Грушевський, – але не дорівнює далеко тому враженню, яке дає оповідання самого літописця про татарське спустошення». Про наслідки руйнувань, – говорить М.Грушевський, – в джерелах ми маємо лише загальні фрази або голі звістки про взяття міст. Крім того, не тільки Володимир і Галич, так страшенно знищені (за словами місцевих літописців) татарами, відживають зразу по татарськім погромі, зістаються далі княжими столицями й показують інтенсивне життя, а й Київ вів далі закордонну торгівлю, певно, не попелом від татарських згарищ.
М.Грушевський вказує, що монгольська навала не була несподіванкою. Люди могли тікати і ховатися у безпечних місцях. «Староруська погранична людність взагалі була дуже рухлива, до таких переполохів призвичаєна і мобілізувалася дуже швидко».
«Монголо-татарське іго», як називає частина істориків систему монгольського панування на Русі, М.Грушевський оцінює з точки зору простого люду: «Сим нижчим верствам не жилося дуже солодко і під князівсько-дружинним режимом, і татарський режим міг не даватися їм дуже взнаки, по звісній приповідці, що голий розбою не боїться, тим більше, що татари мали охоту опікуватися в своїх інтересах цією людністю. Тож життя на Подніпров’ї для людності селянської, може і маломіської, під татарською зверхністю могло бути де в чому ліпше, ніж де інде».
Натомість академік П.Толочко, говорячи про монгольську навалу, вказує, що мова йде не лише про великі матеріальні і людські
170