T1[1]

Проте сили обложених танули, у Доростолі почався голод. У липні 971 р. Святослав дав генеральну битву. На початку битви русичі перемагали, вони навіть примусили відступити візантійську піхоту. Та імператор пустив у хід важкоозброєну кінноту, яка змусила русичів повернутися до Доростола. І в 971 р. знесилені обидві сторони розпочали мирні переговори.

Було підписано досить почесний для Русі мир, незважаючи на те, що війну вона програла. Святослав змушений був відмовитися від завойованих земель у Подунав’ї і ведення воєнних дій на цих землях та у Криму. Святослав здав Доростол візантійському імператору і зобов’язався надавати йому допомогу проти арабів. Імператор випустив руське військо з Доростола зі зброєю і надав продовольство йому на зворотній шлях. Після цього Святослав вирішив повернутися до Києва. Але дорогою додому Святослав загинув біля порогів Дніпра у 972 р. у битві з печенігами.

Не можна сказати, що Святослав зовсім не дбав про внутрішній лад у своїй державі. Перед другим походом на Болгарію він провів адміністративну реформу: поставив намісниками своїх синів у землях, які намагались відокремитись від Києва: Олега – в Овручі в Древлянській землі, а Володимира – у Новгороді Великому. Старшого – Ярополка – посадив на час своєї відсутності в Києві. Це є свідченням того, що князь намагався продовжувати справу своїх батьків у зміцненні Київської держави.

4. Державний та суспільний устрій Київської Русі у ІХ-Х ст. Господарська діяльність

Сучасна «Енциклопедія історії України» подає таке визначення держави:

держава – є особливою формою організації співжиття численних спільнот людей і характеризується наявністю основних ознак:

–системою спеціальних органів та установ, що складають управлінський механізм (державний апарат),

–обов’язкових правил поведінки, встановлених державою – законів, за допомогою яких держава закріплює певний порядок суспільних відносин,

–територією, в межах якої діє державна влада.

101

Виходячи з цього означення, не можна не погодитись із О. Субтельним, який зауважив, що з точки зору політичної організації легше встановити, якою не була Київська Русь, ніж те, якою вона була. Київська Русь не була державою в сучасному розумінні слова. Розглядати її як таку – значило б приписувати їй вищий рівень політичної організації, ніж це було насправді. Вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Єдиний зв’язок між володарями й підвладними, насамперед неміським населенням, існував у формі збору данини. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами, нерідко ігноруючи потреби держави і суспільства. Політичні стосунки були млявими, мінливими й невиразними, а політичні проблеми часто розв’язувалися за допомогою сили.

Здругого боку, Київська Русь як держава не була чимось сталим та незмінним, вона пройшла певні стадії становлення та роз-

витку. Зростав рівень політичної, соціальної та економічної організації Київської Русі, розвивалася її культура, змінювались та удосконалювались форми державної організації та управління.

Зчасів правління Олега (кінець ІХ – початок Х ст.) наступив новий етап у розвитку давньоруської державності. На зміну племінним княжінням прийшла нова, вища форма політичної організації – міжплемінна, чи, точніше, надплемінна. У цій державі певна роль на-

лежала іноземній панівній верхівці – норманським князям та їхній дружині. Варто відзначити, що князь і дружина не були чимось єдиним і монолітним. Оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника.

Олег та його наступники на київському престолі – Ігор, Ольга та Святослав – розширювали територію своєї держави і впорядковували її, виходячи з власних династичних інтересів.

Суттєві перетворення відбувались у суспільному устрої східних слов’ян. На зміну військової демократії прийшло феодальне суспіль-

ство.

Під терміном «феодалізм» сучасна світова історична наука розуміє систему відносин на основі феодів – ленів, земельних володінь або фіксованих доходів (у натурі чи грошах), які надходять з певних

102

територій, наданих сюзеренами своїм васалам з правом інвеститури (тобто передачі частини цих територій своїм васалам) під умовою виконання служб на користь сюзерена – військової, адміністративної, судової чи придворної. За умов васально-ленної системи держава переважно являє собою певну конфедерацію слабко пов’язаних територіальних князівств (герцогств чи графств).

Уширшому розумінні феодалізм означає суспільний лад, в якому панує земельна аристократія, що живе за рахунок селянства.

Урадянській марксистській науці феодалізм означав одну із п’яти суспільно-економічних формацій, що йшла за рабовласницькою, або, як у випадку Київської Русі, – за первіснообщинною і передувала капіталістичній. Історики-марксисти вважають основою виробничих відносин за феодалізму власність феодалів на землю і неповну власність на працівника-селянина. Головними класами феодального суспільства, згідно марксистського розуміння, є феодали і селяни. Ці великі суспільні групи перебувають у постійному протистоянні (класовому антагонізмі), яке проявляється у селянських бунтах і повстаннях.

Оскільки існує декілька тлумачень терміна «феодалізм», то серед істориків ведеться дискусія, чи був цей суспільний лад у Київській Русі. Радянські історики вважали само собою зрозумілим, що Київська Русь була феодальним суспільством. Проте більшість сучасних немарксистських істориків, як твердить О. Субтельний, відкидають цю теорію. При цьому вони вказують, що центральний для феодалізму інститут васальної залежності у володіннях Рюриковичів не існував, позаяк влада князів над боярами була мінімальною. До того ж велика роль торгівлі та міст у життєдіяльності Київської Русі,

атакож наявність переважно незакабаленого селянства свідчать про те, що ситуація на сході Європи докорінно відрізнялася від становища на заході. Тому західні історики схильні розглядати Київську Русь швидше як унікальну й самобутню соціальну систему, а не підводити її під загальну категорію феодальних суспільств.

Очевидно, говорячи про феодальний лад у Київській Русі, треба мати на увазі його деякі особливості.

Усхідних слов’ян феодалізм характеризувався посиленням спадкової влади великого князя, котрий вважався власником усієї землі і держави. Залежні від нього удільні князі правили окремими землями.

103

Відбувалися зміни усередині найвищого щабля феодальної драбини. Варязька панівна верхівка слов’янізувалась і поступово розтанула у слов’янському морі. Якщо перші князі з Рюрикового роду – Олег, Ігор, Ольга – носили скандинавські імена, то Святослав – уже чисто слов’янське ім’я. У договорах Візантії з Олегом та Ігорем також помітне зменшення з часом кількості скандинавських імен серед найближчого оточення князів і збільшення слов’янських.

Панівна верства на чолі з великим князем київським включала, згідно літопису, світлих князів і бояр. Очевидно, світлі князі і бояри

– це східнослов’янські племінні князі і вожді, підпорядковані Києву. Писемні джерела згадують також «кращих мужів», що були, напевно, представниками родоплемінної верхівки. До неї відносять і «старців», які у дохристиянські часи виконували судові функції.

До панівної суспільної верхівки належали й князівські дружинники. Вони здійснювали не лише суто військові обов’язки професійних вояків, а й поліційні – придушували внутрішні конфлікти. Окремі дружинники виконували дипломатичні доручення князя: ходили послами у сусідні краї. Служба князеві оплачувалась земельним наділом, який передавався дружиннику в умовне володіння.

В основі феодальної суспільної піраміди на Русі були вільні се- ляни-общинники. Вони становили основну масу населення.

У давньоруських літописах згадуються різні типи сільських поселень часів Київської Русі: «село», «погост», «двір» та інші. Най-

уживанішим терміном є «село». Очевидно, це були найпоширеніші типи поселення, де мешкали землероби. «Погостами» називали центральні поселення сільської округи. «Двір» був укріпленою сільською садибою феодала.

Розміри сільських поселень залежали від зони землеробства. На півночі, у Поліссі, де довше зберігався підсічний тип землеробства, поселення були невеликими. Адже через кожні кілька років виснажені землі покидали і переселялись на нові.

Південніше, у лісостеповій зоні, де застосовували перелогову систему землеробства, сільські поселення були більшими.

Вуличної забудови тоді ще не існувало. Двори були розташовані безсистемно і включали як житлові, так і господарські будівлі.

Нині в історичній літературі загальновизнаним є твердження, що основним заняттям сільського населення Київської Русі було ор-

не землеробство. Однак ця теза стала панівною лише у ХХ ст. Рані-

104

ше ряд істориків, спираючись на письмові джерела, не вважали землеробство провідною галуззю сільського господарства. Адже в літописах серед господарських благ, які становили головне багатство Русі, жодного разу не називається хліб, а згадуються тільки продукти промислів – хутра, мед і віск. Відомий російський історик В. Ключевський писав: «Зовнішні обставини склалися так, що поки Русь сиділа на дніпровському чорноземі, вона переважно торгувала продуктами лісових та інших промислів і взялася посилено орати, коли пересіла на верхньоволзький суглинок».

На відміну від нього, М. Грушевський стверджував: «Джерела, які знали слов’ян у нормальній обстановці – на насиджених місцях – показують у них широко розвинену землеробську культуру, яка наклала свій глибокий відпечаток на весь слов’янський побут. Якщо давні письменники говорять про слов’янське землеробство в дуже скромних виразах, пізніші свідчення дають картину справжнього орного землеробства, то чи не слід тут вбачати прогрес у техніці землеробства та цілком зрозумілі наслідки, які звідси випливають».

Край дискусіям вчених із цього питання поклали матеріали археологічних розкопок у ХХ ст. Викопні матеріали підтвердили переважно землеробський характер сільськогосподарського виробництва східних слов’ян. У городищах ХІ-ХІІ ст. знайшли повний асортимент хлібних злаків раннього середньовіччя: просо, жито, ячмінь, пшеницю м’яку і тверду, гречку, а також льон і мак. У значних кількостях знаходили жорна, зернотерки, серпи. Цілком очевидно, що для розвитку всіх перелічених сільськогосподарських культур потрібен був час, вимірюваний не десятиріччями, а століттями. У культурному шарі Х ст. виявлено деталі важкого плуга. Це означає, що він з’явився на Русі приблизно у той же час, що й у Західній Європі. Суттєвим є те, що на території розкопаних селищ у лісостеповій зоні виявлено десятки ям різної глибини, призначених для зберігання зернового хліба.

На півночі, у лісовій зоні підсічного землеробства археологи знайшли порівняно меншу кількість кісток коней. З цього роблять висновок, що там широко застосовувався ручний обробіток землі.

Праця землероба була дуже важкою.

На основі нечисленних письмових джерел, дякуючи переважно археологічним знахідкам та пізнішим етнографічним матеріалам, вчені намагаються реконструювати життя руського селянина. Ви-

105

глядає воно приблизно так. Весною орали землю під ярі зернові та зернобобові культури. Початок сівби у лісостеповій зоні припадав зазвичай, на Теплого Олексія (17 березня за старим стилем), на Поліссі на тиждень-два пізніше. Спершу сіяли овес та ячмінь, згодом горох, яре жито. Потім, дочекавшись вильоту хрущів, сіяли просо. Найпізніше висівали гречку. Свято Івана Купала (24 червня за старим стилем) було кінцем сівби гречки. Осіння сівба, зазвичай жита або пшениці, велась переважно у вересні. В Україні вересень згодом називали житосієм. Лише на весняну й осінню оранку, а це дуже важка фізична праця, селяни витрачали близько 40 днів.

Врожай збирали вручну, серпами. Врожайність зернових була низькою і становила до 6 центнерів з гектара.

Внаслідок напруженої праці селянська родина забезпечувала себе хлібом, частину віддавала феодалу і дещо могла обміняти на найнеобхідніші товари, у першу чергу сіль і залізні вироби.

На східнослов’янських землях існували різні системи землеробства залежно від природних умов. У лісовій зоні застосовували трудомістку підсічну систему. Ліс вирубувався, стовбури дерев підсихали, а тоді все спалювалось. Таким чином готувалась посівна площа, знищувалось коріння бур’янів, а попелом удобрювався ґрунт. Для розпушування землі використовували мотики, заступи, згодом – легку соху. Такий спосіб обробітку землі був під силу лише сільській громаді – общині.

У лісостепових і степових районах використовували перелогову систему. Розорювали вільну ділянку землі і засівали. Коли ґрунт виснажувався, залишали її на кілька літ не обробленою, під випас худоби (перелогом) – для відновлення родючості.

Для боронування використовували борони-сукуватки – стовбури невеликих дерев з коротко обрубаними гілками. Археологічні розкопки свідчать, що землероби Київської Русі використовували багато ручних знарядь – заступи, мотики, серпи, коси. Для обмолоту зерна застосовували ціп. Зберігали хліб у коморах та зернових ямах, обмазаних зсередини глиною. Збіжжя мололи до ХІІ ст. ручними жорнами, примітивними ручними млинами, пізніше – на водяних млинах.

Тваринництво розвивалося на базі землеробства, яке постачало корми для худоби. Оскільки врожайність була невисокою, то, очевидно, і тваринництво було не надто потужною галуззю сільського го-

106

сподарства. Не випадково протягом усього середньовіччя мисливство, рибальство, бортництво залишаються важливими промислами.

Організація сільськогосподарського виробництва східних слов’ян значною мірою наклала відбиток на весь подальший хід історичного розвитку східнослов’янських народів. Дослідники вва-

жають, що наявність величезних просторів вільних земель, які давали можливість вести екстенсивне підсічно-вогневе і перелогове землеробство, загальмувала розвиток сільського господарства у ціло-

му. Дійсно, виснажені землі покидали і освоювали нові. Такий спосіб землеробства не стимулював навичок покращення обробітку землі та підвищення її родючості. Окрім того, сільська община, яка розпоряджалася орною землею та сільськогосподарськими угіддями, вирішувала, коли і яку ділянку лісу розчищати, коли розпочинати оранку, коли завершувати збір врожаю, щоб випустити у поле худобу на випас і т. п., пригнічувала будь-яку ініціативу чи спробу ефективнішого індивідуального господарювання. Якщо ж взяти до уваги ще й перерозподіли орної землі між членами общини, то стає зрозумілим, що в селянина не було заінтересованості у кращому обробітку свого наділу. Адже варто йому зібрати вищий урожай, як сусіди вимагатимуть перерозподілити його наділ. Генетики вбачають у згаданому способі господарювання ще один недолік: у такій популяції відсутній природний відбір землеробських талантів, ці люди можуть займатись сільським господарством хоч тисячу років, залишаючись у цілому малопридатними до нього. Напевно, не випадково у країнах із розвинутим сільським господарством ним займаються 5- 7 відсотків населення, без порівняння менше, ніж у нас.

У Київській Русі описуваного періоду існували досить розвинуті ремесла та промисли. Серед них перше місце за своїм значенням посідала металургія заліза. Сировиною виробництва заліза була болотна руда. Залізо виплавляли у горнах-домницях. Така домниця за один раз давала декілька кілограмів заліза. Виплавлене залізо було низької якості і потребувало додаткової термічної обробки, яку здійснювали ковалі. Окрім металургії та металообробки, важливими видами ремесел були обробка деревини, шкіри і хутра та ткацтво.

Обробіток деревини можна простежити за знахідками інструментів, які використовувалися у даній справі. Серед них є сокири, тесла, долота. З назвою тесла пов’язана й професія тесляра.

107

За лінгвістичними матеріалами дослідники роблять висновок про існування розвиненого бондарного ремесла. Наявність у термінології різних слов’янських народів таких слів, як «відро», «кадь», «діжа» та ін. свідчать про поширення дерев’яного бондарного посуду у східних слов’ян.

Масовим видом археологічних знахідок перших століть існування Київської Русі є кераміка. Це дає підстави говорити про успішний розвиток гончарного виробництва. Цьому сприяли не тільки загальна потреба у посуді, але й наявність глини, придатної для гончарної справи.

Важливою галуззю домашнього виробництва було виготовлення лляних та вовняних тканин. Сировиною для ткацької справи служили льон, коноплі та овеча вовна. Усі ці види волокнистих матеріалів були відомі у Східній Європі задовго до Київської Русі і широко поширені по всіх слов’янських землях. Обробіток льону та конопель можна реконструювати за матеріалами пізнішого часу. Щодо вовни, то її стригли спеціальними овечими ножицями, які відомі за численними археологічними знахідками. Прядіння пряжі здійснювалося на прядках з ручним веретеном, фрагменти яких інколи знаходять при розкопках. Для підсилення обертів на веретено одягали невеликий кам’яний дископодібний кружок-маховик. Ці маховики – пряслиці часто трапляються під час археологічних досліджень руських поселень. Прядінням і ткацтвом займались виключно жінки. Цікавим іс- торико-технічним питанням у галузі ткацтва є проблема конструкції ткацького верстата. Відомі два типи ткацьких верстатів: вертикальний та горизонтальний.

Таким чином, з досліджених на сьогодні археологічних матеріалів випливає, що найбільш розвиненими ремеслами у ранній період Київської Русі були металургія заліза, ковальство, гончарство, ткацтво, обробка деревини, шкіри та хутра.

Допоміжну роль, хоча і досить суттєву, відігравали промисли.

Найважливішим серед них було мисливство. Археологічні матеріали свідчать, що роль мисливства як джерела м’ясної їжі зменшується. Однак цей промисел не втрачав свого економічного значення. Добування шкурок куниць, лисиць, бобрів, білок давало добрі доходи. Цінне хутро було однією з головних статей руського експорту. Розвиткові мисливства сприяла також необхідність платити данину шкурами звірів.

108

Чималу роль серед промислів відігравало примітивне бджільни-

цтво – бортництво. Бортю називали дерево з дуплом, заселене бджолами. Звідти добували мед та віск, які поряд із хутром добре продавалися на ринках Візантії, країн Близького Сходу і Західної Європи. Медом і воском також збирали данину.

Суттєве місце належало і рибальству. В селянському господарстві рибальство, як і раніше, було допоміжним заняттям, і значення його залежало передусім від наявності рибних угідь. Беручи до уваги археологічні дані, можемо констатувати, що у ІХ–Х ст. вже існували майже всі відомі на сьогоднішній час знаряддя рибальства, а, отже, і способи ловлі риби.

Найдавніші руські поселення міського типу виникли у VI-VIII ст.

Літописець називає їх «гради», тобто укріплення. З цього випливає, що первісною функцією найдавніших міст була військова. Однак вони мали не лише оборонне значення. З літописних повідомлень довідуємось, що вже у ІХ-Х ст. «гради» були торговельноекономічними центрами союзів племен. У них зосереджувались органи державного управління, проживали князі і бояри. Тут же знаходилась і князівська дружина. В містах жили купці і ремісники, а оскільки серед купців і дружинників було немало іноземців, можемо зробити висновок про багатонаціональний склад населення найбільших руських міст.

У ІХ – першій половині Х ст. літописи називають шістнадцять міст на Русі. Проте іноземні хроніки іменують Русь «країною міст». Тому, напевно, міст було більше, ніж згадується. На це вказують і археологічні розкопки.

На землях нинішньої України найдавнішими містами були Київ, Чернігів, Любеч, Переяслав, Вишгород, Іскоростень. До найстаріших українських міст відноситься і давній Галич. Проведені археологічні розкопки засвідчили існування тут великого поселення з VIII ст., а перших укріплень – з Х ст. Теребовль (нинішня Теребовля) згідно археологічних матеріалів існувала як місто з першої половини ІХ ст.

Підводячи підсумок огляду господарської діяльності населення Русі можемо константувати, що основними галузями господарства давніх русинів були екстенсивне землеробство і пов’язане з ним тваринництво. Промисли залишаються суттєвою галуззю господарства, але відходять на другий план. Розвито ремесел спрямований передусім на забезпечення внутрішнього ринку.

109

Лекція 9. Київська Русь наприкінці Х – у першій половині ХІ ст.

Початок правління Володимира Великого. Реформи Володимира. Міжусобна боротьба між синами Володимира Великого.

Утвердження Ярослава у Києві. Внутрішня і зовнішня політика. «Руська правда». Політичний устрій. Соціальна структура населення Київської Русі. Суспільно-економічний розвиток. Розвиток писемності та освіти. Духовна культура.

1. Початок правління Володимира Великого. Реформи Володимира

Після смерті Святослава, який не залишив заповіту, між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром розгорілась міжусобна боротьба. Двоє братів загинули, «і став Володимир княжити в Києві одноосібно», – вказав літописець. Правив Володимир Руссю довго –

з 980 р. до 1015 р.

За часів правління Володимира, якого у билинах називають Красним Сонечком, а пізніше історики – Великим, завершився тривалий процес формування території Київської Русі. Для цього йому не раз доводилося використовувати збройні сили. Спершу (981 р.) Володимир повернув до складу Русі західні руські землі хорватів і дулібів, Перемишль і Червенські городи. У наступні роки була відновлена влада Києва над княжіннями радимичів і в’ятичів.

Київська Русь за Володимира перетворилася на найбільшу європейську державу. Її кордони простягалися від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного й Азовського морів.

Володимир провів державну реформу щодо управління земель.

Вождів і князів племінних княжінь він замінив своїми синами.

110