T1[1]

Стверджуючи, що перша Російська держава існувала на території України, в рамках традиційної імперської схеми важко було пояснити існування українців. У 1856 році М. Погодін висунув тезу, що давній Київ населяли росіяни, але монгольська навала призвела до їхньої масової міграції на територію Росії. Нові племена з Карпат заселили Україну в XIV і XV ст., створивши український етнічний субстрат. Хоча теорія Погодіна мала певну популярність, довести, що ця зміна населення дійсно відбулась, було неможливо. Більшість російських істориків пояснювали істотні відмінності між росіянами та українцями в мові, звичаях та ментальності псуванням первісно російського етносу внаслідок польського впливу.

Традиційна – або російська імперська схема, – підкреслює З. Когут, – не була лише предметом роздумів кількох науковців. Розповсюджена через освітню систему та пресу, вона була панівною концепцією в Російській імперії аж до революції 1917-1921 років. Російські історики-емігранти після Жовтневої революції та громадянської війни перенесли її в Європу та Північну Америку, де вона набула майже узаконеного статусу. Цю схему використовували в політичних діях, зокрема, для виправдання поділів Польщі або анексії Галичини Російською імперією під час Першої світової війни. Ця схема була підґрунтям для заборони публічного вжитку української мови (1863 і 1876 роки) й позиції, котру дуже стисло сформулював російський міністр внутрішніх справ граф П. Валуєв 8 червня 1863 року: «Никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может».

Поєднуючи історію династії, імперії та російського народу, російська імперська схема змогла знайти виправдання для Російської імперії, прирівнюючи її до практично безперервної тисячолітньої історії «Росії» та «російського народу». У цій схемі залишалося дуже мало місця для історії українців і білорусів, яких розглядали лише як відгалуження російської національної родини. Коли українці досягли певного рівня національної свідомості й організували національний рух, вони вже не могли миритися з тим, що їхнє минуле – лише додаток до російської національної історії. За іронією долі, уряд Російської імперії сам заохотив дослідження української історії, аби довести, що землі, котрі належали Польщі, з незапам’ятних часів були істинно «російськими». Історики ХІХ ст. мали змогу провести численні дослідження з історії України, зокрема козацького періоду.

91

Під впливом романтизму історики-народники зосереджувались не так на державних структурах, як на історії «народу» або «простолюду». У процесі досліджень вони знаходили дедалі більше й більше доказів того, що українці відрізняються не тільки від поляків, але і від росіян. Не замінивши російську імперську схему якоюсь іншою, українська народницька історіографія тим не менше засвідчила, що в різні часи Україна розвивалась власним, окремим історичним шляхом.

Концептуальний прорив здійснив найвидатніший український історик Михайло Грушевський. У своїй десятитомній «Історії Укра- їни-Руси», інших монографіях і сотнях статей та джерельних публікацій він спростував традиційну російську імперську схему й запропонував альтернативний погляд. М. Грушевський стисло підсумував свою концепцію 1904 року в статті «Звичайна схема «руської» історії і справа раціонального укладу Історії східного слов’янства». Грушевський вказує, що російська імперська схема, прирівнюючи історію династії до історії російської держави й навіть російської нації, нелогічна. Він рішуче відкидає концепцію зміни географічних центрів і механічного пов’язування різних історичних періодів, щоб показати прямий лінійний розвиток російської нації від Київської Русі. За Грушевським, російська імперська схема не лише ігнорує українців і білорусів, але також неспроможна пояснити походження самої російської нації.

Спростовуючи російську імперську схему, Грушевський висуває власну тезу, що українці, білоруси та росіяни мають окремі й відмінні історії. Він стверджує, що Руська держава не перемістилася на північний схід, а радше продовжувала існувати на українській території як Галицько-Волинська держава, а пізніше як Литовська Русь. Хоча згодом деякі правові, урядові та релігійні структури було пересаджено на російську територію, Росія розвивалася зі свого кореня і не була органічно пов’язана з Київською Руссю. Отже, історія російської нації починається на північно-східних землях, а історія українців – у Київській Русі. Відтак кожний народ розвивався окремо, попри те, що іноді долі цих народів переплітались.

З української перспективи вплив М. Грушевського був колосальним. Використовуючи наукову критику, він спромігся виступити проти панівної імперської міфології та створити нову історичну схему. Грушевський замінив парадигму, в якій українці майже не ві-

92

дігравали жодної ролі навіть на власній території, іншою, в якій вони мали давнє минуле. Він створив інтелектуальний простір, в якому могли розвиватися дослідження з української історії. Відтак більшість українських істориків, які перебували поза російськорадянським контролем, прийняли погляди Грушевського, а більшість російських істориків – відкинули. Це свідчення того, якою мірою працю історика (незалежно від його власних намірів) використовують у Східній Європі для узаконення національних міфів і чому саме історія є полем битви в боротьбі конкурентних ідентичностей,

– підсумовує З. Когут.

На початку ХХ ст. під впливом національного руху та короткого періоду незалежності України народницький підхід в українській історіографії було відкинуто на користь нового «державницького» напрямку. Історики державницької школи В. Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко та ін. вдивлялись у минуле і знаходили періоди, коли Україна була фактично незалежною державою. Вони зосереджувались на таких ознаках державності, як міжнародні відносини, внутрішня адміністрація, система судочинства. Вони розглядали Київську Русь, Галицько-Волинське князівство і навіть Велике князівство Литовське як втілення української державності.

Як бачимо, навіть побіжний огляд історіографії Київської Русі свідчить про важливість, наукову й політичну актуальність вивчення цього періоду вітчизняної історії. До цього слід додати, що не лише вищезгадані, але й ряд інших проблем історії Київської Русі потребують глибокого подальшого дослідження.

2. Похід Олега на Київ у світлі сучасної історичної науки

Традиційно часом утворення єдиної східнослов’янської держави Русь, або Руська земля, яку історики згодом назвали Київська Русь, вважається 882-й рік. У цьому році новгородський правитель норманського походження Олег організував похід на Київ, убив Аскольда і захопив владу. Київ став столицею об’єднаного князівства – «матір’ю городам руським», тобто метрополією. Ця подія, акцентована у російській, а згодом радянській історіографії, волею державних правителів набула значення дати утворення Давньоруської (Російської) держави. Проте не лише археологічні матеріали, але й по-

93

відомлення тієї ж «Повісті минулих літ» суперечать такому спрощеному трактуванню.

В одному з перших датованих повідомлень автор «Повісті» під

859-м роком записує, що східнослов’янські землі були поділені на сфери впливу між варягами і хозарами: «Варяги, приходячи із замор’я, брали данину з чуді, з словен, і з мері, і з весі, і з кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів». Цей поділ східнос-

лов’янського світу не викликає сумнівів. Більшість сучасних дослід-

ників визнають достовірним існування у ІХ ст. ранньодержавних утворень, що виникли навколо Новгорода і Ладоги на півночі, і Києва

– на півдні східнослов’янських земель. Проте, якщо українські істо-

рики роблять наголос на існуванні ранньодержавного політичного утворення полян – Русі з центром у Києві, а Кия вважають родоначальником полянської князівської династії, що припинила своє існування з убивством Аскольда, то російські історики доводять існування етнічної спільноти русь і протодержавного утворення Русь із столицею в Ладозі десь із VII ст. Проголошення в Росії у 2003 році Ладоги містом 1250-річної історії та надання йому статусу першої столиці «Руської протодержави», на думку київського дослідника В. Рички, остаточно освятило в російській історіографічній і політичній думці уявлення про першість «Русі Рюрика».

Традиційно вважалось, що економічним стрижнем і передумовою об’єднання Північної і Південної Русі було прокладення у ІХ ст. відомого шляху «із варяг у греки». Зараз ця точка зору піддається критиці як деякими російськими, так і вітчизняними істориками. Уже згадуваний український дослідник Київської Русі В. Ричка стверджує, що Дніпровська водна магістраль поєднала Київ і Новгород в одну цивілізаційну лінію плину історичного процесу лише в уяві староруських книжників, які заклали підвалини ідеї «єдиної Русі», яка насправді розвивалася в ІХ–ХІ століттях у межах двох, по суті незалежних і малопов’язаних центрів – Києва на півдні й Новгорода на півночі. Вони обидва, без перебільшення, були визначними центрами давньоруської державності й обидва стали символом початку «загальноруської історії» та, водночас, її відповідних національних – російської та української – версій. Цю ж тезу обстоює сучасний російський історик А. Нікітін. Від моменту появи в тексті «Повісті» шлях «із варяг у греки», – пише він, – почав відігравати важливу роль в історіографії, ставши основою ідеї «єдиної Русі», що

94

насправді розвивалася протягом ІХ–ХІ століть у межах двох окремих і, ймовірно, малопоєднуваних один із одним центрів – Києва на півдні та Новгорода на півночі.

Як бачимо, хрестоматійне положення про час утворення єдиної держави – Київської Русі у 882 р. – доповнюється нині іншими версіями.

Опис подальших подій князювання Олега (882–912) у Києві свідчить, що дійсно утворення держави – Київської Русі – не було одномоментним актом.

Під час свого правління у Києві Олег «почав городи ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям». Тобто він створював опорні пункти центральної влади у племінних князівствах і визначав порядок стягнення данини на підвладних Києву землях.

Літописець описує послідовне розширення влади Києва на землі сусідніх племінних княжінь: «У рік 6391 (883). Почав Олег воювати древлян і підкорив їх, збираючи з них данину по чорній куниці». Наступного року були приєднані сіверяни. «У рік 6393 (885) послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому ви данину даєте?» Вони ж сказали: «Хозарам». І мовив їм Олег: «Не давайте хозарам, а мені давайте». І дали вони Олегові по шелягу, як ото й хозарам давали. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами і тиверцями мав рать». Олег підкорив і північні неслов’янські племена – чудь і меря.

Підпорядкування Києву сусідніх княжінь дало йому можливість не лише збирати данину з нових земель, а й залучати їх війська для спільних походів.

Найбільший військовий похід здійснений Олегом у 907 р. на Віза-

нтію. Нестор розповідає, що «пішов Олег на Греків, Ігоря зоставивши в Києві. Узяв же він множество варягів і словен, і чуді, і кривичів, і мері, і полян, і сіверян, і деревлян, і радимичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців, котрі є пособниками». З переліку названих племен ми можемо судити про сферу впливу київського князя на 907 рік.

Далі літописець повідомляє: «Із цими усіма вирушив Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі». І прибув він до Цесарограда (Константинополя), греки ж замкнули морську бухту, а місто зачинили. «І попустошив він довкола города і вчинив убивство багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили». Візантійські правителі змушені були укласти з Олегом ви-

95

гідний для Русі мирний договір. Візантійці заплатили велику контрибуцію і надали особливі пільги руським купцям і послам. Зокрема, греки зобов’язувались протягом шести місяців постачати руських купців харчами і забезпечувати їх вітрилами та іншим корабельним спорядженням.

У 911 р., можливо, в результаті другого походу був укладений договір, що доповнював попередній. Князь Олег узяв з візантійського імператора велику контрибуцію – 48 тисяч гривень золота. Договір з Візантією складався з 15 статей. За ними передбачалося встановлення дружніх зв’язків між обома державами та безмитна торгівля русичів із Візантією. Олеговим купцям дозволялося жити в передмісті Константинополя протягом 6 місяців і виходити до міста без зброї групами не більше 50 чоловік. Русичі отримали право служити в імператорському війську. За цим договором був визначений порядок викупу полонених.

Сприятливі умови для торгівлі в Константинополі (Царгороді, Цесарограді) приносили користь не лише купцям, але й князівськодружинній верхівці, яка збагачувалась, продаючи у Візантію здобуту в підлеглих данину.

Іншим важливим напрямом зовнішньополітичної діяльності Київської держави в кінці IX – на початку X ст. був південно-східний. Арабські автори вказують, що Русь здійснила кілька походів у землі Арабського халіфату на узбережжі Каспійського моря (територія нинішнього Азербайджану). Вважають, що під час одного з походів на Каспій і загинув Олег.

3. Перші Рюриковичі на київському престолі

Після смерті Олега великим князем київським став Ігор Рюрикович (912–945). Для зміцнення держави він організував у 914 р. похід проти древлян, які намагались вийти з-під влади Києва після смерті Олега. Ігор близько 940 р. приєднав і князівство уличів, а столицю їхню м. Пересічен зруйнував. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було Тмутараканське князівство.

Щоб забезпечити вигідну торгівлю у Константинополі, Ігор здійснив два військові походи проти Візантії. Скориставшись тим, що Візантія вела війну з арабами, Ігор зібрав флот і повів його на

96

Константинополь. У поході взяло участь 10 тисяч воїнів. Та візантійці мали добре озброєний флот. За словами літописця, візантійський флот, як блискавиця, палив київські кораблі. Багато руських во-

їнів загинуло. Перший військовий похід у 941 р. на Візантію закінчився поразкою, а другий – у 944 р. – привів до укладення вигідного для Русі мирного договору. Коли візантійський імператор довідався про похід Ігоря, він вислав назустріч послів. Договір був укладений у 945 році. За ним київський князь зобов’язувався не нападати на володіння Візантії у Криму та не утримувати військових гарнізонів у гирлі Дніпра. Київська держава та Візантійська імперія пообіцяли надавати одна одній у випадку потреби воєнну допомогу. Держави обмінялися посольствами з умовою, що посли будуть мати золоті печатки. У договорі обумовлювались умови торгівлі. Купці з Київської держави повинні були мати спеціальні князівські грамоти і обов’язково змушені були повідомляти про прибуття кораблів з Києва.

У 943 р. Ігор здійснив похід на Закавказзя і заволодів багатими містами – Дербентом і Бердаа на Каспійському узбережжі. Чи були ці походи чисто грабіжницькими на зразок варязьких набігів, чи переслідували мету забезпечити київським купцям кращі умови торгівлі на Сході, історикам належить ще вияснити.

На час правління Ігоря припадають перші звістки в наших літописах про появу в південно-руських степах кочовиків-печенігів. У 930 р. літопис повідомляє про першу збройну сутичку з ними.

Військові походи і грабунки захоплених міст приносили славу і багатство князю і дружинній верхівці. Тисячам простих воїнів вони несли смерть, ослаблювали економіку країни, бо відривали від мирної праці багато народу. Для забезпечення війська продовольством, зброєю, транспортними засобами було вирішено збільшити данину. Данина збиралася з населення шляхом так званого полюддя. У творі сучасника князя Ігоря візантійського імператора Костянтина Багрянородного знаходимо опис полюддя. Коли наступав листопад, руські князі відправлялися на полюддя, тобто круговий об’їзд своїх підданих. Кривичі, сіверяни та інші слов’яни сплачували їм данину. Займалися таким «кормлінням» князі зі своїми дружинниками цілу зиму. Коли ж наступав квітень і розтавав лід на Дніпрі, вони поверталися до Києва. Під час збору данини у древлянській землі повсталі піддані вбили у 945 р. князя Ігоря.

97

Після смерті князя Ігоря залишились його дружина Ольга і син Святослав. Оскільки Святослав був тоді ще хлопчиком, на князівський престол сіла вдова Ігоря – Ольга (945-964 рр.). У північнорусь-

кому фольклорі X-XI ст. вона зображується вродливою, сміливою, хитрою і передусім мудрою правителькою. Стародавні автори розповідають про неї як про розумного, енергійного, далекоглядного державного діяча. З «Повісті минулих літ» вона постає, передусім, як владна і жорстока правителька.

Перший крок, який Ольга зробила в управлінні державою, – рушила війною на древлян. Після розправи над послами древлян, прибулими до неї, вона знищує їхнє військо, збирає рать і веде її у похід на головне місто Древлянської землі – Іскоростень. Цілий рік Ольжине військо облягало те місто, та все було марно. Тоді Ольга вдалася до підступного прийому і хитрощами оволоділа містом. «А як узяла вона город, – повідомляє літописець, – то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей – тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину».

Другий крок Ольги – проведення податкової реформи. Княгиня розуміла, що запобігти новим повстанням підлеглих племен можна тільки одним шляхом – унормуванням розмірів данини. Для цього за реформою вводились «уроки» – визначені розміри повинностей підданих. Система полюддя замінюється новим порядком стягнення данини. Створювались спеціальні укріплені пункти – «погости», куди посилались представники князівської адміністрації, що й приймали від населення данину.

«Повість минулих літ» розповідає: «І пішла Ольга по Древлянській землі з сином своїм і дружиною, встановлюючи устави й уроки, й існують донині погости її й ловища». Другим нововведенням княгиня Ольга запроваджує центральну владу на місцях. З цією метою вона влаштовує спеціальні опорні пункти в усіх підвладних Києву землях, де зосереджується адміністративна і судова влада княгині.

У«Літописі» є відомості і про те, що за часів Ольги розбудовано

іприкрашено стольний град Київ. Особливо велична була резиденція княгині. Це була двоповерхова кам’яна споруда, прикрашена мармуром, червоним шифером і декоративною керамікою.

Отже, княгиня Ольга провела в Київській державі зміни соціаль- но-економічного і політичного характеру, що дозволило зміцнити країну.

98

Досить успішною була і зовнішньополітична діяльність Оль-

ги. Вона намагалася забезпечувати інтереси своєї держави дипломатичним шляхом. Княгиня здійснила поїздку до Константинополя, столиці Візантії у 946 р. До цього часу слов’яни ходили на Константинополь військовими походами. Вперше було послане мирне посольство (понад 100 осіб), яке урочисто прийняв візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Відбулися мирні переговори про відносини двох держав, а також обговорювалось питання про християнізацію Русі. Було укладено союзну русько-візантійську угоду.

Княгиня Ольга також встановила дипломатичні відносини з Німеччиною. Вона обмінялася посольствами з німецьким імператором Оттоном I. Ольга активізувала дипломатичні відносини з іншими західноєвропейськими державами. За час її правління помітно зріс міжнародний авторитет Київської держави.

З посольствами Ольги до візантійського і німецького імператорів пов’язане дальше поширення християнства на Русі. Багато вче-

них схиляються до думки, що Ольга була охрещена патріархом та імператором Візантії в головному храмі Візантійської імперії – Софійському соборі. Разом з тим є досить багато фактів, які говорять про те, що княгиня Ольга була охрещена до цієї подорожі. Але більшість істориків сходяться на думці, що давньоруське суспільство ще не було готове до християнізації. Основним аргументом виступає той факт, що син Ольги Святослав не підтримував матір у цьому питанні. Ми знаходимо в «Літописі» такі рядки: «Святослав не послухав матері, відправляючи язичницькі обряди». Тільки через 50 років князь Володимир Святославич зважився на запровадження християнства.

Син Ольги та Ігоря Святослав князював недовго (964–972 рр.), але залишив яскраву згадку про себе як князя-лицаря. Святослав був хоробрим воїном і майже все життя провів у військових походах.

Держава за часів князя Святослава була розширена і зміцнена. Йому вдалося підпорядкувати Києву племінне княжіння в’ятичів. У

964 р. він здійснив вдалий похід на Оку і Волгу, де жили в’ятичі, які сплачували данину Хозарському каганату. В «Повісті минулих літ» згадується: «Пішов Святослав на Оку річку і на Волгу, і зустрів в’ятичів, і сказав їм: «Кому данину даєте?» Вони ж відповіли: «Хозарам – по шелягу від рала даємо…» В’ятичів переміг Святослав і данину на них наклав».

99

Але головною метою походу 964 р. було вирішення хозарської проблеми. Швидко пройшовши землі в’ятичів, Святослав ударив на головного союзника Хозарського каганату волзьких болгар і легко їх переміг. Потім київський князь вирушив Волгою вниз, посадивши своїх воїнів на човни. Він завоював столицю каганату місто Ітіль.

З Північного Прикаспію Святослав пішов через Північний Кавказ і досягнув берегів Азовського моря. Тут русичі завоювали місцеві племена ясів (осетинів) і касогів (адигів). Додому Святослав повертався вгору течією Дону. По дорозі захопив добре укріплене хозарське місто Біла Вежа і повернувся до Києва переможцем з великою здобиччю й полоненими.

Та цим походом з Хозарським каганатом не було покінчено. Хозари далі робили наскоки на руські володіння. Це примусило Свято-

слава у 968 р. здійснити другий похід на Хозарський каганат, який закінчився повною перемогою.

Проте, як вважають ряд дослідників, розгром хозарів мав і негативну сторону. Він відкрив кочовим племенам Азії шлях на Київську державу. З того часу печеніги не раз нападали на Київську Русь.

Пізніше Святослав втягнувся в затяжну війну між Візантією і Болгарією. Здійснив декілька походів у Болгарію. Похід 968 р. закінчився успішно. Князь розгромив військо болгар і розташувався в Переяславці на Дунаї. Але напад печенігів на Київську державу змусив Святослава повернутися до Києва.

У 969 р. він вирушив у новий похід на Балкани і захопив столицю болгар Пловдив. Візантія була занепокоєна зростанням сили війська Святослава та їхніми бойовими успіхами. Тому візантійський імператор пішов війною на Святослава. Основна битва відбулася під Доростолом. Візантійці, маючи велику військову перевагу, сподівалися облогою взяти місто. Та це їм не вдалося. Святослав не бажав сидіти і чекати своєї долі в обложеному Доростолі. Він часто здійснював вилазки, які перетворювалися на справжні битви.

Сучасники залишили опис таких вилазок: «На другий день тавроскіфи (русичі) вийшли з міста й вишикувались на рівнині, захищені кольчугами й щитами, що доходили до самих ніг. Вийшли з табору й ромеї (візантійці), також надійно прикриті панцирами. Обидві сторони хоробро билися навперемінки, тіснячи одна одну, й було неясно, хто переможе».

100