T1[1]
.pdfЧас князювання у Великому князівстві Литовському Казимира IV Ягеллончика, Олександра (1492–1506) і Жигмонта І (1506 – 1548), що, як і його кілька попередників, став ще й польським королем (як Сигізмунд І Старий), характеризується поглибленням польського впливу на Литву. Паралельно з’явилася і постійно зростала загроза для українських земель з боку Кримського ханства та Москви.
Таким чином, більша частина українських земель була інкорпорована до складу Великого князівства Литовського, яке, однак, у XV–XVI ст. втрачало свою силу. Польське королівство заявило свої претензії на землі Великого князівства Литовського і стало на шлях поступової ліквідації автономії українських земель.
3. Перехід Чернігово-Сіверщини під владу Москви
Новим претендентом на спадщину Київської Русі ставала Московщина або Московське князівство, колишня периферія володінь Великого київського князя. Ростово-Суздальська земля швидше була в номінальному підпорядкуванні Руської держави, на ній практично не існувало слов’янського населення, а між Києвом і Суздалем у ХІІ ст. практично не було доріг. Ці та інші факти дозволяють декому із дослідників стверджувати, що землі майбутньої Московії-Росії, за винятком Новгорода (який був підкорений Московією щойно наприкінці XV ст.), фактично не входили до складу Київської Русі.
У своїх великодержавних прагненнях у зазначений період Московщина вперше намагається вживати ідеологічні обґрунтування такої політики, а діючи практично, втручатися у справи Великого князівства Литовського та інших сусідніх слов’янських держав. З цією метою з XV ст. Московія активно вживає назви «Русь», «Руська земля», «Росія» (остання – грецьке прочитання назви «Русь»). Внаслідок монголо-татарської навали у ХІІІ ст. Володимиро-Суздальське та інші князівства майбутньої Росії потрапили у політичну залежність від Золотої Орди. Місцеві князі мусили одержувати від золотоординського хана грамоту – ярлик, що надавав право на управління їхніми землями. В кін. ХІІІ ст. Володимиро-Суздальське князівство почало занепадати. Провідну роль поступово починає відігравати Московське князівство (в ньому правили нащадки прийомного сина Батия Олександра Невського). Один із них, Іван Калита в першій половині XІV ст. заклав основи могутності Москви, приєднав до
201
неї ряд сусідніх князівств, почавши таким чином процес «збирання земель». Його наступники Дмитрій Донской, Василій І і Василій II значно розширили кордони Московської держави за рахунок приєднання інших удільних князівств. За правління Івана III Васильовича (1462-1505) та його сина Василія III Івановича (1505-1533) до Московської держави приєднано низку князівств, зокрема демократич- но-вічеві Новгородську і Псковську республіки, що супроводжувалося винищенням місцевого населення (новгородські словени) і завершило встановлення панування великих князів московських над усіма північно-східними руськими землями. В кін. XV – на поч. XVІ ст. Москва остаточно позбулася залежності від монголо-татар. Зростання могутності Москви супроводжувалось посиленням самодержавної влади великого князя в напрямку східної деспотії. Після падіння Візантії (1453) у Москві виникла концепція успадкування політичної ролі Константинополя, і в зв’язку з цим сформувалась полі- тично-ідеологічна доктрина Москви як «Третього Риму».
За Івана III почалось оформлення повного титулу великого князя, і в деяких документах Іван III вже іменується царем. Василій III до свого тодішнього титулу додав «і государ всея Русі», що стало виявом московських претензій на всю територіальну спадщину Київської держави. У 1547 р. Іван IV Васильович (Грозний, 1533-1584) офіційно прийняв царський титул. Паралельно зростали великодержавні апетити московських правителів. Скориставшись процесами, які відбувалися у Великому князівстві Литовському, його зближення з Польщею тощо, Москва намагалася захопити прикордонні землі князівства. Так, об’єктом зацікавлень Московщини стають Смоленщина, Чернігово-Сіверщина і навіть Волинь.
Впливи Московського князівства на землях ЧерніговоСіверщини зростали паралельно до посилення опозиційних настроїв української княжо-боярської еліти у Великому князівстві Литовському по мірі об’єднання із польською короною. Великий Московський князь давав підданство опозиційним українським князям ще з часів Жигмонта (1435-1440). До нього втекли князі й після невдалої змови 1481 р. Початок XVI ст. характеризується московськолитовськими війнами, дії яких відбувалися зокрема на Чернігівщині та в Білорусі. А протягом XV ст. спостерігається перехід дрібних княжінь північної Чернігово-Сіверщини під васальну зверхність Москви. Князі Мезецького, Трубецького, Одоєвського, Воротинського
202
та інших княжінь переходять на службу до Москви разом із отчинами, тобто з територіями власних князівств. У збройних конфліктах протягом 1492-1503 рр. Велике князівство Литовське втрачає практично все давнє Чернігівське князівство із 319 містами і 70 волостями, включно з Черніговом, Брянськом, Путивлем, Стародубом, Новгородом-Сіверським.
За часів князювання в Литві Олександра активізується наступ Москви на Волинь і Полісся. У 1500 р. під час московського походу литовське військо було розбите і до Москви приєднано ЧерніговоСіверщину. Остаточно Новгород-Сіверське князівство було відвойоване від Великого князівства Литовського у 1503 р. Вже у 1522 р. великий московський князь Василь ІІІ ліквідував це удільне князівство, як і решту удільних князівств північно-східної Русі. Поглиблення польського впливу на Велике князівство Литовське призвело до того, що давні українські князівські роди переважно ЧерніговоСіверщини самі переходили у підданство московського князя (згодом царя). З Москвою пов’язували вони свої надії на підтримку антипольських планів.
Після невдалого повстання М. Глинського (див. далі) розпочалася нова війна між Московським та Великим литовським князівствами. Москва не стільки «опікувалася» долею планів Глинського, скільки хотіла заволодіти Смоленщиною. 8.09.1514 р. – київський воєвода, великий гетьман литовський, князь Костянтин Іванович Острозький (бл. 1460-1530), який у 1500 р. сам потрапляв у московський полон, наніс поразку чисельно вдвічі переважаючому московському війську під Оршею. У цій битві загін кінноти очолював майбутній засновник Тернополя і коронний гетьман Ян Тарновський. Князь К. Острозький був похований у Києво-Печерській лаврі (його надгробок зруйновано у 1941 р.). Тим не менше, на зламі XV–XVІ ст. Московська держава проголосила себе оборонцем скривджених християн грецького обряду і активізувала будівництво своєї імперії за рахунок чужих земель, у т. ч. українських північно-східних.
203
4. Антилитовські рухи в Україні: Федір Більський, Михайло Глинський
Скасування Київського князівства Олельковичів (1470) викликало у 1471 р. опозицію українських князів, яких звинуватили у змові проти великого князя литовського і польського короля Казимира IV Ягеллончика. Змову організували усунуті Казимиром київські Олельковичі, зокрема Михайло Олелькович, а також І. Гольшанський, Ф. Більський та ін.
Православний правнук Великого князя литовського Ольґерда Ґедиміновича, останній київський удільний князь Семен (Симеон) Олелькович (р. н. невід. – 1470) був одружений з Марією, дочкою віленського воєводи І. Ґаштольда (фактичного керівника литовського уряду). Як київський князь Семен Олелькович (з 1455 р.), проводив незалежну політику: воював з татарами, підтримував тісні зв’язки з Молдовським князівством, генуезькими колоніями у Криму, кримським князівством Феодора. Свою дочку видав заміж за останнього великого тверського князя Михайла Борисовича, а сестру – за молдовського господаря Стефана III Великого. У 1458 р. за князя Семена православна церква в Україні відокремилась від Московської митрополії і було утворено самостійну Київську митрополію. Князь вів будівельні й реставраційні роботи у Києві, сприяв розвиткові культури в Київському князівстві. Та найбільш показовим було те, що литовські і руські князі висували кандидатуру Семена Олельковича на Великого князя литовського і щоразу у Вільно її відхиляли. У 1461 р. депутація від Русько-Литовської держави заявила польському королеві Казимиру IV Ягеллончику: або він постійно перебуватиме в Литві, або має великим князем поставити Семена Олельковича.
Після смерті Семена Олельковича, похованого в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, його брат слуцький князь Михайло організував у 1481 р. змову з метою вбити польського короля Казимира IV Ягеллончика і утворити незалежну українську державу, а за іншими даними, відділити ці землі по Березині й приєднати їх до Москви. Змовники планували замість вбитого Казимира посадити на великокняжий престол Михайла або когось із гілки Олельковичів, яка була старшою в роді Ґедиміна. Це відповідало ін-
204
тересам знаті України й Білорусі. Мабуть, змова мала бути відповіддю на ліквідацію литовським урядом українських князівств, у першу чергу Київського. Іншими співучасниками змови були Іван Гольшанський (Голшанський) та Федір Більський (Бєльський) (р. н. невід. – бл. 1506). В останній чверті XV ст. цей український князь був одним з керівників боротьби українців проти литовського панування.
Однак, змову князя Михайла Олельковича, Федора Більського та Івана Гольшанського проти короля Казимира ІV Ягеллончика було викрито ще на підготовчому етапі київським воєводою Іваном Ходкевичем. Після викриття змови М. Олельковича та І. Гольшанського було страчено бл. 30 серпня 1481 р. у Києві, або, можливо, таємно у Вільні. Ця страта остаточно поклала кінець Київському удільному князівству, припинивши таким чином традицію княжогоКиєва.
Казимир IV Ягеллончик був сином Ягайла і української княжни Марії Гольшанської, тобто був родичем І. Гольшанського. Це наштовхує на думку про можливі династичні мотиви змовників. Федір Більський з власного весілля втік до Москви, де перейшов на службу до московського князя Івана III Васильовича. Ф. Більський та його нащадки надалі відігравали значну роль у Московському князівстві.
Нове повстання, останнє антилитовське повстання української знаті, у 1508 р. підняв князь Михайло Глинський (р. н. невід. – 15(24).09.1534). Походив зі старовинного князівського роду Глинських, який володів м. Глинськом, Полтавою і Глинницею. Виховувався при дворі німецького імператора Максиміліана, згодом служив Альбрехту Саксонському. Перебуваючи в Італії, прийняв католицизм. У 1490-х рр. повернувся в Україну, а у 1499-1507 рр. займав посаду маршалка великокнязівського литовського двору. Був нащадком татарського роду хана Мамая, однак відзначився у боротьбі проти татар.
За життя Великого князя Олександра Яґеллона М. Глинський як маршалок мав значний вплив на його політику і підніс придворний вплив української шляхти. По смерті Олександра (1506) Глинський був запідозрений в отруєнні Великого князя, посяганні на князівську владу, усунутий з усіх державних посад. Формальним приводом до повстання став конфлікт М. Глинського із троцьким воєводою Яном Заберезинським. Повстання української і білоруської шляхти проти Сигізмунда (Жиґмонта) І Старого, яке Михайло Глинський очолив разом зі своїми братами Василем та Іваном у 1507-1508 рр. дехто ро-
205
зглядає як намагання відновити незалежну українську державу на українських землях, які входили до складу Литви. Швидше за все, це мало бути буферне державне утворення під протекторатом Москви. Намагаючись домогтися зміцнення свого впливу на українських землях, московський князь Василь ІІІ, що був одружений з племінницею Глинського, у 1508 р. підтримав повстання князя проти литовців. Василь ІІІ надав Глинському незначні військові загони, які діяли на власний розсуд, здобуваючи для Москви білоруські міста, і жодної суттєвої допомоги повстанцям не надали. У повстанні М. Глинського брав участь, а згодом став ватажком козацтва канівський староста О. Дашкович та ін. Натомість руська шляхта майже не підтримала Глинського. Зазнавши поразки від гетьмана К. Острозького, М. Глинський з братами і прибічниками емігрував до Москви. Майбутня війна Московії з Литовським князівством теж не була реальною допомогою Глинському. Хоч Москва й зазнала розгрому під Оршею (1514), але захопила у Литви Смоленськ. Однак, М. Глинський міста не отримав, що дуже обурило князя, і він почав таємні переговори з королем Жиґимонтом. У Москві довідались про це і посадили князя Глинського до в’язниці.
Племінниця князя М. Глинського Олена була матір’ю першого московського царя Івана ІV Грозного і навіть очолювала московський уряд у роки його малолітства. Після її смерті на великокняжому дворі від імені Івана ІV керували представники боярських придворних угруповань, серед яких і Бєльські та Глинські. У боротьбі боярських угруповань за владу брав участь і сам М. Глинський. У 1534 р. він знову був ув’язнений, осліп і помер у тюрмі.
Таким чином, антилитовські повстання українських княжат наочно продемонстрували реакцію на усунення родової князівськобоярської еліти українського роду від державного управління у Великому князівстві Литовському і зближення цієї держави з Польщею. Московське князівство намагалося скористатися цією ситуацією для посилення свого впливу на прикордонних теренах Великого князівства Литовського.
206
5. Утворення Кримського ханства: спроби встановлення ним контролю над землями України
Кримське ханство засновувалося протягом 20-40-х років XV ст. Цей процес завершився у 1449 р., коли нащадок Чинґізідів і правитель улусу Хаджі-Ґірей (Ґерай) за допомогою Литви відірвав Крим від Золотої Орди і став незалежним володарем. Крим, що в часи Київської Русі перебував під впливом Візантії, ставав об’єктом експансії руських князів (похід Володимира Великого на КорсуньХерсонес). Частково півострів входив до Тмутараканського князівства. Візантія втратила свої впливи в Криму після здобуття Константинополя хрестоносцями у 1204 р. Крим став об’єктом експансії венеціанців та ґенуезців. Основним торговим портом стала Кафа (тепер Феодосія). Цікаво, що на поч. XIV ст. армія Кипчака, взявши в облогу генуезьку торгову факторію у Криму, закидала в місто чумні трупи, принісши таким чином чуму в Європу. У 1347 р., перенесена корабельними щурами, «чорна смерть» уже вразила Сицилію, а ще за рік – пів-Європи. Приморський і гірський Крим у XIII-XV ст. був генуезькою колонією під назвою Газарія. Тоді ж, після падіння вірменської середньовічної держави, сюди переселилося чимало вірмен (XIV ст.), а дещо раніше – частина євреїв (ХІІІ ст.). Здобуття турками Константинополя у 1453 р. відрізало генуезькі колонії від метрополії, що стало однією з причин їх занепаду.
Татари почали панувати у степовому Криму з 1239 р. і були улусом (провінцією) Золотої Орди. За монголів півострів отримав назву Кирим (з татарської – рів), або Крим. Вперше татари здійснили спробу відірватися від Золотої Орди при хані Ногаї, але після його загибелі (бл. 1290) знову були підкорені золотоординцями. Як результат етнічної неоднорідності, на основі злиття тюркських народів (тюрко-булгар, печенігів та половців), а також за участі ісламізованих нащадків ґотів (ґотланів чи ґотонів) та греків, почав консолідуватися кримськотатарський етнос. Із часом у Криму також проживали і караїми, кримчаки, турки, роми (цигани), українці. Татари поділялися на племена, коліна та роди. На чолі племен стояли 6 старших родин («беки», «беї»): Ширини, Барини, Аргини, Яшлови, Мансури та Сафлеути, кожна з яких володіла значною частиною степу, і саме вони складали верхівку феодальної драбини. Їх васалами були стар-
207
шини колін та окремих родів. Татари займалися кочовим скотарством, а також землеробством і ремеслом.
Під час боротьби за відокремлення від Золотої Орди висунулася династія Ґіреїв, перший представник якої Хаджі-Ґірей у 1425 р. створив Кримське ханство, а у 1432 р. переніс столицю до Бахчисарая (спершу столицями були м. Крим, Кирк-Ер). У 1475 р., після тривалої облоги турки здобули Кафу (Каффу, Кефе), а згодом і весь приморський Крим, після чого зіткнулися з татарами, які панували у степовому Криму. Також турки зруйнували італійські колонії, вбили останнього ґотського князя Саїка (ґотське князівство існувало в гірському Криму). Незабаром після завоювання турками Південного берега Криму (1475) хан Менґлі-Ґірей у 1478 р. визнав васальну залежність від султана. У найбільших фортецях (Кафа, Ґезлев, Єнікале, Перекоп та ін.) були розміщені турецькі залоги, які підпорядковувались кафському паші.
Кримські татари зберегли багато монгольських традицій. Правителі обиралися на зборах знаті (курултаях), а турецькі султани лише підтверджували вибір. Ґіреї вели незалежну зовнішню політику, збираючи аж до поч. XVІІІ ст. данину з Московщини та Польщі. Армія кримських татар боролася на боці Османської імперії, але на своїх власних умовах. Згодом кримські татари уклали союз із Москвою. Московщина за рахунок цієї угоди відмовлялася платити данину Золотій Орді. Золота Орда після цього й надалі продовжувала наполягати на своїх домаганнях. Тоді Менґлі-Ґірей у 1502 р. знищив Золоту Орду і лише тоді поклав край монголо-татарському ігу для Московії. У жовтні 1482 р. на прохання Івана ІІІ хан Менґлі-Ґірей напав на Київ, сильно його погромивши. Київський воєвода Іван Ходкевич разом із родиною потрапив у полон. Завдяки старанням короля Казимира ІV Яґеллончика Менґлі-Ґірей відпустив його дружину, сина та доньку. Сам же Xодкевич помер у полоні. Золоту чашу і дискос з Софійського собору хан прислав у дар московському князю Івану III Васильовичу. Тоді ж було зруйновано значну кількість міст Правобережної України. З цього часу, впродовж XVI-XVIІ ст., напади Кримського ханства на Україну стали майже щорічними. З українських земель виводили живий товар – ясир, який продавали на ринках Криму і загалом Сходу.
Все ж, незважаючи на спадок Золотої Орди, кримський хан не мав у країні абсолютної влади. Голови п’яти кримських родів – Ши-
208
ринів, Баринів, Кулуків, Сулешів і Мансурів – становили Вищу Раду для вирішення питань про війни, які вело ханство. Кожен із родів мав свої чітко розмежовані володіння – бейлики (князівства). У кожного бея була своя столиця, свій двір, спадкоємець тощо. Як і хан, вони мали право посилати своїх послів до інших країн за податками (подарунками) та самостійно вести війни поза межами Криму. Кожен бей вважався у своєму бейлику необмеженим володарем, у руках якого зосереджувалися адміністрація і суд. Лише під час війн, які вів хан за згодою Ради, беки передавали йому своє військо і вносили свою частку коштів. Існувала чітка система податків: ханові, беєві, хазяїнові. Ханство мало свою грошову одиницю.
У Кримському ханстві існувала Державна Рада (Диван), до якої належали спадкоємці хана, голови п’яти родів, муфтії та представники державних і релігійних інституцій. Державна Рада вирішувала всі справи внутрішнього управління, набір війська, напрямки військових походів тощо. Важливою політичною силою в ханстві було мусульманське духовенство на чолі з муфтієм, який вважався за значенням другою особою після хана. Хан, що стояв на чолі держави, обов’язково належав до династії Ґіреїв. Виборність ханів, що існувала доволі довго, згодом була замінена на затвердження хана Портою. За правління Менґлі-Ґірея встановлено титул калги – співправителя і першого спадкоємця престолу, якого призначав хан.
Судочинство в Криму відбувалося за Кораном. Кримінальними злочинами вважалися віровідступництво, перелюбство, грабіж, вбивство, крадіжки, пияцтво. За шаріатом ці злочини каралися доволі суворо, проте цю суворість вміли обходити різними тлумаченнями закону. Суд починав діяти лише тоді, коли хтось до нього звертався. Вирок здійснював позивач, який мав право помститися (принцип «око за око») або обійтися відкупом. Поняття політичного злочину в ханстві не існувало, тому що представники політичної влади постійно і досить часто змінювалися. Кримські татари з повагою ставилися до іновірців. Крім ісламських судів, в Криму існували ще й юдейські та християнські суди. А євреї, які мешкали у володіннях беїв, взагалі не платили податків. Тут бачимо зважання на багатонаціональний та багаторелігійний характер Криму.
Це було відображено й у цивільних правовідносинах, які ілюструються обрядами при укладанні векселів, духовних заповітів, купчих. Шлюб був простим договором, що вершився поза храмом. Чо-
209
ловік приносив дружині калим, а вона йому – посаг. Окрім того, кожен шлюб забезпечувався особливим вкладом («магром»), який у випадку розлучення (що траплялося досить рідко) виплачувався невинній стороні. Жінка в простонародді в Криму користувалася великою свободою, порівняно з іншими ісламськими країнами і зовсім не вела затворницьке життя. Якщо бранка, яку навіть за великі гроші було продано пану, народжувала дитину, вона одразу ж ставала вільною. В Криму закон не дозволяв позбавляти волі матір. У Кримському ханстві раб мав право після семи років праці на пана відкупитися або за свої зароблені в рабстві кошти, або на кошти родини чи побратимів (як це було поширено в козаків). Тобто раби мали право на платню. Кримські татари не знали кріпацтва.
Завдяки багатій природі, кримці зуміли добре зорганізувати господарство, зокрема славилося кримське садівництво, виноградарство, тютюнництво, бджільництво, шовківництво, конярство. Розвинутими народними промислами були виправлення шкір, виробництво зброї з прикрасами, виготовлення свічок. У Криму вирощували хліб, не в останню чергу завдяки місцевим українцям, процвітала торгівля. В таких її центрах, як міста Бакче-Серай, Кафа, Карасу-Базар торгували сукном, оксамитом, іншими тканинами, виробами із золота, коштовним камінням. Щоправда й Кафа (Феодосія) була найбільшим невільничим ринком та портом на Чорному морі – «Кючук Істанбулом» («Малим Стамбулом»).
Не дивно, що, згідно перепису населення 1666 р. татарський історик Евлія Челебі наводить такі статистичні дані. В Кримському ханстві мешкало 1 120 тис. осіб. З них татар – 180 тис., 20 тис. осіб – інших народів (греків, караїмів, вірмен, євреїв) і 920 тис. українців. Українці в Кримському ханстві займалися переважно хліборобством. Серед них – 120 тис. жінок і 200 тис. дітей.
Така чисельність українців у Кримському ханстві пояснюється вищезгаданими грабіжницькими походами кримців, які з 1480-х років відбувалися практично щорічно. Так, до кінця XV ст. татари вчинили не менше 41 нападу, зокрема 31 напад на Поділля, яке найбільше потерпало від татарського спустошення, Руське воєводство (Галичину) – 9, Волинь – 7, Київщину – 4, Белзьке воєводство – 2 напади. До сер. XVІ ст. відбулося вже понад 100 нападів. Татарські загони інколи добиралися аж під Перемишль. Ці напади супроводжувалися спустошеннями міст і цілих реґіонів і захопленням у ясир
210