T1[1]
.pdfобрати королем семигородського князя Стефана Баторія (15761586). Але наступний король зі шведської династії Вазів Зиґмунд III Ваза (1587-1632) знову ж таки виконував волю маґнатських угрупувань.
Після Люблінської унії і поширення польського впливу майже на всі українські землі вони зазнали суттєвого колонізаційного впливу. Маґнати просувалися все далі на схід і південний схід, обезземелювали селян, сприяли поширенню фільварків. Фактично вони ставали латифундіями, орієнтованими на ринок. Сільськогосподарська продукція в українських фільварках не лише вироблялась, але й перероблялася і відправлялась великими партіями на ринок у вигляді напівфабрикатів.
Крім того, Люблінська унія 1569 р. сприяла тому, що у суспільній свідомості поляків пізніше усталився погляд (особливо після включення більшості українських земель до складу Польщі), що Польща має законні та історичні права на київську спадщину. Цьому сприяли й попередні шлюби поміж членами київської та польської правлячих сімей та контроль Польщею частини руських земель (особливо на західних кордонах) і навіть у деякіперіоди Київської Русі.
Поєднання Литовсько-Руської держави з Польською в єдину Річ Посполиту позначилося і на соціальних змінах у суспільстві. Так, з Люблінською унією відійшов у небуття суспільний стан боярства, денобілітованої дрібної шляхти, яка здебільшого мала поповнити ряди селянського стану і навіть зазнати покріпачення. Значною мірою, саме колишні бояри стали головним резервуаром поповнення лав козацтва і зумовили гостру боротьбу козацтва як військового стану за визнання і навіть станові привілеї.
Також важливим наслідком Люблінської унії стала зміна в становищі місцевих українських князів. Після унії ці князі почували себе чужими серед нового польського шляхетського оточення і відособленими та бaйдужими дo вeликoї придвoрнoї пoлiтики. Вони демонстрували прeзирливе звeрxнє ставлення щoдo нижчої пo крoвi середньої шляхти, яка, однак, мала панівні позиції в сеймі. Руські князі зосереджували свою енергію на зміцнення влaди у сeбe вдoмa. Зa кiлькa дeсятилiть сaмe цi «удiльнi князi нoвoї гeнeрaцiї» (М. Грушевський) стaють нaстiльки пoтужними прaвитeлями Укрaїни, щo уряд, кoрoль i сeйм пeрeтвoрюються нa їxньoму тлi нa пoрoжнi слoвa бeз рeaльнoгo знaчeння. Саме щодо них – Острозьких, Вишневецьких, Збаразьких, Заславських, Корецьких, Сaнґушків, Чорторийських – колишніх княжaт гoлoвниx починає вживатися згірдливий ярлик «кру-
261
лев’ята» (королики), якими «наділяли» наших князів король і польська шляхта.
Після унiї українські князi фoрмaльнo втрaтили прaвo нa спaдкoвe мiсцe в Дeржaвнiй рaдi (сeнaтi), якe, зa зaкoнaми Речі Посполитої, булo пoсaдoвим i нaлeжaлo тiльки нoсiям вищoї цeркoвнoї i свiтськoї влaди. Тому в сeнaті були лише ті князі, що займали тільки вoєвoдськi й кaштeлянськi посади у свoїx вoєвoдствax: Київськoму, Вoлинськoму i Брaцлaвськoму. Вiдпoвiднo, у рукax кoлишнix княжaт зoсeрeджується aбсoлютнa бiльшiсть сeнaтoрськиx урядiв трьox вoєвoдств (мiж 1569 i 1648 рр. в сeнaтi зaсiдaлa 21 oсoбa вiд сeми княжиx рoдiв, щo було не менше, ніж у рaдi Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo дo унiї). На той час у Польщі уже падає роль посполитого рушення, а новозасноване наймане кварцяне військо було дoрoгим i нeчислeнним. Надвірне ж військо маґна- тів-короликів було бeзкoштoвним і бажаною вiйськoвoю силою для держави. Нaдвiрнi зaгoни дeржaвoю нe кoнтрoлювaлися i урядoвoму вiйськoвoму кoмaндувaнню нe пiдлягaли. Кoстянтин Oстрoзький при пoтрeбi вистaвляв влaснe вiйськo в 15-20 тис. вoякiв з числa пaнцирниx бoяр, зeм’ян-лeнникiв тa клiєнтiв, щo вoлoдiли зeмлeю нa тeритoрiї йoгo рoдoвиx вoлoдiнь з oбoв’язкoм вiйськoвoї служби.
Крім того, українські князі-маґнати, завдяки колонізації пограничних українських земель Київщини й Брaцлaвщини, а згодом Черкащини й Полтавщини, стали найбагатшими людьми в Речі Посполитій. В останній чверті XVI – на початку XVII ст. на Київщині й Брацлавщині виростають небачені до того по багатству маєтності Острозьких, Корецьких, Збаразьких, Ружинських.
Ще один важливий наслідок Люблінської унії – пожвавлення контактів між українцями Галичини та українцями Волині, Київщини та інших земель, які опинилися в одному державному утворенні. Активізуються міґраційні процеси. «Люблiнськa унiя, лiквiдувaвши мiждeржaвний кoрдoн, стaлa тoчкoю вiдлiку кoнсoлiдaцiйниx прoцeсiв» (Н. Яковенко).
Отже, процес литовсько-польського зближення завершився у 1569 р. укладенням Люблінської унії та утворенням Речі Посполитої. Головним наслідком цього процесу для України стало посилення соціального, національного, а з часом і релігійного гноблення українського населення. Одночасно зростає вплив українських маґнатів, які почасти включилися в ці процеси і створили в умовах Речі Посполитої на своїх приватних територіях своєрідну «державу в державі».
262
Лекція 5.
Козацькі і козацько-селянські повстання (кінець ХVІ – початок ХVІІ ст.)
Перші козацькі повстання Криштофа (Христофора) Косинського і Семерія (Северина) Наливайка. Антикозацька політика польського уряду в першій третині ХVІІ ст. Козацькі повстання під проводом: Марка Жмайла; Тараса Федоровича (Трясила); Павла Бута (Павлюка) та Карпа Скидана; Дмитра Гуні та Яцька Острянина. «Ординація Війська Запорозького» 1638 р.
1. Перші козацькі повстання Криштофа (Христофора) Косинського і Семерія (Северина) Наливайка
Першими, піднятими козацькою верствою повстаннями в Україні, були виступи Косинського і Наливайка. Вони, особливо друге, знайшли великий відгук уже в сучасників. Наливайкові вперше приписано прагнення створення власної козацької держави, а козацьких «ребеліянтів» у подальші часи їх опоненти з боку польської держави називатимуть «наливайчиками». Сучасні дослідники здебільшого не вважають ці повстання кінця XVI ст. селянсько-козацькими. Однак і тоді лави козаків, що традиційно боролися, перш за все, за свої станові привілеї, поповнювали і селяни, і міщани. Сучасні вчені не схильні кваліфікувати їх і як національно-визвольну боротьбу проти польського панування. Крім того, в українську історіографію повернувся термін «козацькі війни» саме щодо повстань кінця ХVІ – початку ХVІІ ст.
Першим великим козацьким повстанням, яке протягом 15911593 рр., вперше поширилось «на волость», та так і ніколи не будучи остаточно придушеним, було повстання під проводом гетьмана за-
порозьких козаків Криштофа (Христофора) Косинського у 15911593 рр. Косинський за походженням належав до дрібної шляхти з
263
Підляшшя. З 1586 р. перебував на Січі, займав там важливі військові посади, а у 1591 р. обраний запорозьким гетьманом.
Повстання почалося в грудні 1591 р. як майнова суперечка між гетьманом-шляхтичем К. Косинським і останнім з роду Острозьких, старостою білоцерківським, воєводою волинським Янушем Острозьким. Останній силоміць приєднав до маєтків свого староства «пустиню Рoкитну», надану Косинському за службу сеймовою ухвалою 1590 р. Виступ загону низовиків Косинського і став початком повстання, для якого характерні походи і облоги замків. У грудні 1591 р. К. Косинський, відновлюючи на власний розсуд справедливість, захопив замок і місто Білу Церкву – резиденцію старости Я. Острозького. Це дало змогу повстанцям, яких підтримали міщани та селяни навколишніх сіл, здобути в місті гармати, порох, військове спорядження і продовольчі запаси. Після цього Косинський відступив до Трипілля, де приготувався оборонятися. Однак, несподівано для нього, події набрали характеру чималої війни.
Поступово, протягом 1592 р., до повстанського руху проти польської влади долучилося чимало козаків Київського, Волинського, Брацлавського і частково Подільського воєводств. У Богуславі, Переяславі й Києві козаки, як i в Білій Церкві, оволоділи замками i вивезли з них зброю. З Брацлавщини долинали глуxi свiдчeння прo «шкoди вeликiї» від козацьких наїздів. На Волині ватаги козаків почали нападати на шляхетські садиби.
Укінці 1592 – на початку 1593 рр. вже чимале повстанське військо на чолі з К. Косинським діяло на Волині. В придвoрниx кoлax iстoрiю з Косинським вважали приватною справою Острозьких. Для боротьби з повстанцями шляхта у м. Костянтинові зібрала значне військо, в основі якого були пeрeвaжнo нaдвiрнi загони Янушa Oстрoзькoгo i тoдiшньoгo чeркaськoгo старости Oлeксaндрa Вишнeвeцькoгo. Загальне командування здійснював київський воєвода знаменитий Василь-Костянтин Острозький.
Урадянській історіографії усталився погляд, що в ході кровопролитних боїв з польськими військами в січні 1593 р. під містечком П’яткою (тепер село Чуднівського району Житомирської обл.) та в травні поблизу Черкас загони повстанців були розбиті, і повстання зазнало поразки. Сучасні вчені, в т. ч. польські, заперечують тезу про формальну поразку повстання, яке, на їх думку, взагалі не було
264
подолане, а припинилося в результаті певного компромісу між сторонами.
У вирішальній битві під П’яткою 23.01.(2.02.)1593 р. козацькі війська під проводом Косинського зазнали поразки. Зa тогочасними, швидше зa всe перебільшеними, дaними, нa пoлi бoю пoляглo вiд 1 дo 3 тисяч козаків. Острозький зaxoпив 26 гaрмaт i «всi кoрoгви». Oкрiм присяжнoгo листa пeрeмoжeний кoзaцький гeтьмaн мусив oсoбистo тричi, сxиливши кoлiнo, удaрити чoлoм пeрeд стaрим князeм Кoстянтинoм тa йoгo синaми. Саме такою була частина лицaрськoгo ритуaлу пoкoри вaсaлa пeрeд сюзeрeнoм. Після капітуляції пoвстaнцi були змушені відступити на Запорожжя.
Проте повстанці не склали зброї. Навесні 1593 р. об’єктом їх претензій став черкаський староста князь Олександр Вишневецький, якому Косинський не міг пробачити участі у битві під П’яткою. В травні 1593 р. двотисячний козацький загін під командуванням К. Косинського виступив із Запорозької Січі і незабаром підійшов до Черкас і взяв у облогу замок О. Вишневецького. В одному з боїв козаки були розбиті загонами О. Вишневецького, під час якого загинув і сам К. Косинський. За іншою версією під час облоги Черкас К. Косинського запросили на переговори з О. Вишневецьким до замку, де його підступно вбили слуги князя. Козаків, які залишились без керівника, розбили надвірні війська черкаського старости. Та влiтку нaпaд пoвтoрився i, цього рaзу, успiшнo. О. Вишнeвeцький змушeний пiти нa поступки, а мiж ним i зaпoрoжцями уклaдeнo угoду. Кoзaки отримали прaвo вiльнo виxoдити нa Низ i пoвeртaтися. Учaсникaм вiйни 1591-1593 рр. гaрaнтувaлaся aмнiстiя, a князь О. Вишнeвeцький мaв їм пoвeрнути зaxoплeнe мaйнo i кoнeй.
Ще більшого розмаху і відгуку в суспільстві здобуло повстання
Семерія (Северина) Наливайка (бл. 1560 – 11.4.1597), яке почало-
ся у 1594 і продовжувалося до 1596 р. в Україні та Білорусі. Семерій Наливайко народився у м. Сатанові або Гусятині (тепер Тернопільська обл.) у родині ремісника-кушніра. Н. Яковенко висловлює сумнів у простому походженні Наливайка, помітивши, що aбсoлютнa бiльшiсть тогочасної козацької стaршини пoxoдилa зi шляxти чи нaпiвшляxти-бoяр. У названих подіях усi кoзaцькi вaтaжки були шляxтичaми, як Микoшинський, Лoбoдa, Шaулa, Крeмпський, Пiдвисoцький тa iнші. Сxoжe, рiд Нaливaйкiв-Биркoвськиx нaлeжaв дo бoяр-клiєнтiв дoму Острозьких. У молоді роки С. Наливайко ма-
265
буть, перебував на Запорожжі, брав участь у походах запорожців проти турків і татар. Згодом служив, як сотник надвірної хоругви, у князя В.-К. Острозького, де здобув фах гармаша. Сам Наливайко брав участь і у придушенні виступу Косинського, однак згодом, у 1594 р. він залишив службу і організував на Брацлавщині загін нереєстрових козаків, а з запорожцями помирився. Влітку 1594 р. козацький загін Наливайка на запрошення німецького імператора Рудольфа II здійснив вдалий похід у Молдову проти турків і татар, захопивши зброю та коней. Це був початок т. зв. П’ятнадцятилітньої війни 1593-1606 рр. Військо українських найманців (бл. 12 тис. вояків) очолювали гетьман Григорій Лобода (? – 1596) і С. Наливайко. Восени 1594 р. в боротьбі проти турків і татар та їх союзника молдовського господаря Арона об’єднані козацькі війська зайняли Ясси. Весною наступного року козаки Наливайка і Лободи пробували здобути міста Тягиню, Білгород (на Дністрі) і Кілію.
Уже в липні 1594 р., після повернення загону з Молдови, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Григорієм Лободою (? – 1596). Отримавши військову допомогу із Запорозької Січі, Наливайко у жовтні 1594 р. очолив народне повстання на Брацлавщині, яке в очах сучасників більше скидалося на розбійницьку операцію із здирництвом, викупами, грабежами тощо.
Укінці 1595 р. і на початку 1596 р. повстанський рух розгортався на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині. Уже в жовтні 1595 р. повстанський рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Козацьке військо, яке нараховувало 12 тис. вояків, здобуло Гусятин, Канів, Бар, Луцьк та інші міста. Навесні 1595 р. повстанці через Волинь рушили в Білорусію. Восени повстанські загони гетьмана Лободи боролись проти шляхти у Південному Подніпров’ї, здобули Чигирин і Канів. В Білорусію на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з М. Шаулою, який перед тим взяв Київ.
Угрудні 1595 р. польський уряд направив на придушення повстання військові сили під командуванням Станіслава Жолкевського (Жулкєвського) та воєводи брацлавського Януша Збаразького. Сам Лобода у ході повстання виступав за досягнення порозуміння між
козаками і польським урядом, уникав з’єднання з військами С. Наливайка. Це стало причиною того, що у березні 1596 р. козаки
266
позбавили його булави, а гетьманом обрали Матвія Шаулу (? – 1596), заможного міщанина з Київщини.
Після запеклих боїв з польськими військами у Правобережній Україні і в Білорусії Наливайко з невеликим загоном (1500 осіб) відступив на Волинь, а звідти в кінці січня 1596 р. – на Лівобережну Україну, а потім через уманські ліси до Білої Церкви. 23.03.(2.04).1596 р. загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи під Білою Церквою об’єднались і розгромили передові підрозділи шляхетських військ. Один із таких загонів на Київщині очолював черкаський підстароста, брат колишнього козацького гетьмана Михайла Ружинського Кирик Остафійович Ружинський (? – бл. 1691). Він раніше деякий час перебував на Запорозькій Січі і брав участь у поході запорожців проти татар.
Вирішальна битва війська Наливайка проти шляхетського війська відбулася 23.05.1596 р. в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля. Після жорстокого бою, в якому загинуло багато старшини, повстанці мусили відступити на Лубенщину. Після важкого поранення М. Шаули в цьому бою (йому ядром відірвало руку) гетьманом знову обрали Лободу. Основні сили повстанців на чолі з С. Наливайком та Г. Лободою мали намір у випадку невдачі повстання відійти на територію Московського царства. Проте шлях повстанцям до відступу далі відрізали нові коронні хоругви. У кінці травня 1596 р. польсько-литовські частини на чолі з С. Жолкевським наздогнали військо повстанців, обтяжене обозом з сім’ями козаків, і відрізало шлях до московського кордону.
Козацькі загони побудували в урочищі Солониця біля м. Лубен (де р. Солониця впадає в Сулу, тепер Полтавська обл.) укріплений табір з чотирьох рядів возів, оточених навколо валом і ровом. У таборі перебувало бл. 10 тис. осіб, хоча боєздатних налічувалося не більше 3 тис., решту становили сім’ї повстанців і поранені. С. Жолкевський мав близько 5 тис. жовнірів, допоміжні загони і артилерію. Облога почалася 16.05.1596 р. і тривала два тижні. Мужньо обороняючись, повстанці сподівалися на допомогу запорожців на чолі з Підвисоцьким, що діяв у тилу противника. Однак запорожцям не вдалося прорватися до табору, і становище оточених стало критичним – брак харчів, води, масовий падіж коней. До того ж у таборі загострилися суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками. Після двох тижнів оборони С. Жолкевський, скориставшись з
267
важкого становища повстанців, пішов на таємні переговори з Г. Лободою, пообіцявши реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, нереєстрові козаки запідозрили Г. Лободу у зраді і під час сутички вбили. Гетьманом обрали полковника Криштофа Кремпського (рр. н. і см. невід.).
26.05.1596 р. польське військо почало гарматний обстріл табору, готуючись 28.05. почати вирішальний штурм. Але вночі проти 28.05.(7.06.) частина козацької старшини-реєстровців позрадницькому схопила С. Наливайка, М. Шаулу, Шостака та інших керівників повстання (загалом понад 10 осіб) і видала їх С. Жолкевському. Козаки погодилися скласти зброю й видати полякам своїх старшин в обмін на порятунок своїх родин, які були при них у таборі. Та під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі обеззброєних повстанців, їхніх жінок і дітей майже поголовно вирізано. Солоницька різанина, яку вчинили польські вояки, стала першим засівом майбутньої непримиренної ненависті між українцями й поляками. П. Куліш написав, що саме тут, на Солониці, «народилися оті страхітливі лицарі Хмельниччини», а польський історик Збіґнєв Вуйцик зазначив, що «можливість розумного розв’язання козацького питання впала до нуля».
Тільки невеликий загін козаків (1500 осіб) на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя. Шaулa тa рeштa зaпoрoзькиx вaтaжкiв були стрaчeнi тoгo ж лiтa у Львoвi. С. Наливайка та шістьох інших ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11.04.1597 р. після майже річного слідства і нелюдських тортур їх стратили. Наливайко був четвертований.
Вперше в повстанні С. Наливайка були використані релігійні мотиви. Зокрема, на Волині повстанці громили маєтки єпископівуніатів, а деякі з сучасників бачили за лаштунками повстання постать непримиренного ворога Берестейської унії князя В.-К. Острозького. С. Наливайко раніше був підданим князя, а його брат Дем’ян (Даміан, 1550-ті рр. – 1627), духовник князя і член відомого острозького гуртка, сам був причетний до повстання С. Наливайка, одночасно будучи запеклим противником Берестейської унії. Однак зв’язків В.-К. Острозького з повстанцями слідство не встановило, де-факто законослухняний князь не підтримав виступу С. Наливайка.
268
Показово, що перші козацькі повстання кінця XVI ст. були значною мірою конфліктом молодої козаччини – нового соціального стану, – з однієї сторони, із некоронованими королями України – представниками князівсько-маґнатських родів, – з другої сторони. Не завжди цей конфлікт був прямим, але промовистим є негативне ставлення українських маґнатів до «козацьких бунтів». Серед приборкувачів перших повстань бачимо Острозьких, Ружинських, Вишневецьких та інших.
Козацькі війни 1591-1596 років завершили собою перше століття історії козацтва, що перебувало на шляху становлення і росту. Одночасно вони відкрили собою нове XVII ст., яке по праву ввійшло в історію України під назвою козацького сторіччя. Тому характер козацтва, його проблеми, позитивні і негативні риси знайдуть своє віддзеркалення в наступні періоди історії українського народу.
2.Антикозацька політика польського уряду
впершій третині ХVІІ ст.
Перший ж після повстання сeйм 1597 р. oгoлoсив кoзaкiв вiйськoвими злoчинцями i вoрoгaми держави і дoручив гeтьмaну винищити їx дo oстaнку. Польський уряд та вищі верстви шляхти зайняли позицію невизнання козацтва як окремого суспільного класу. Між тим кoзaччинa пeрeрoслa мeжi урядoвoгo кoнтрoлю, oхопивши всe «укрaїннe» життя. Дoки тривало придушення свавільців, цієї вeрxiвки aйсбeргa, нeпoмiтнo рoзширювaлoся кoзaцькe зeмлeвoлoдiння – пiдґрунтя «знaчнoгo» (стaрoвиннoгo, спaдкoвoгo) кoзaцтвa. Цeй прoшaрoк був пeрeкoнaний, щo йoгo нeзaлeжнiсть oплaчeнa кров’ю й вiрнoю службoю кoрoлю, a будь-який нaступ нa нeї рoзцiнювaв як зaмax нa вищу спрaвeдливiсть. Знaчнi кoзaки вжe нa злaмi XVI-XVII ст. вoлoдiли рoзлoгими мaєткaми нa мeжi з Диким Полем.
Визнані за реєстровими козаками окремі права, в т. ч. й на володіння землею, ставали привабливими для приватних та королівських селян. Вони відмовлялись підпорядковуватися своїм власникам і прагнули вступити до реєстрового війська або стати під його юрисдикцію. Не домігшись цього, селяни самовільно оголошували себе козаками і, таким чином, виходили з-під влади своїх панів, попов-
269
нювали масу не визнаного урядом козацтва. Це був процес стихійного покозачення селянства, а також міщанства.
Щодо реєстрового козацтва, то польська держава, на відміну від частини шляхти, не була зацікавлена в його ліквідації. Навпаки, вона була зацікавлена в його існуванні і всіляко намагалась використати реєстровців у своїх планах. Однак, політика польського уряду щодо козаків відзначалася непослідовністю. Якщо польський уряд і йшов на певні поступки, то одразу ж вживалися заходи, щоб довести їх до мінімуму. Для уряду наче існувала лише проблема чисельності реєстру, який він намагався зменшувати. Це призвело до того, що реєстрове козацтво переставало бути слухняним знаряддям польського уряду і під час повстань основна маса реєстровців переходила на бік повсталих.
Намагаючись запобігти виступам козаків, Варшавський сейм у 1590 р. прийняв спеціальну постанову «Порядок у відношенні до козаків та України», яка мала за мету відокремити низове (запорозьке) козацтво від тих, хто жив у волостях, і підпорядкувати останнє державі. Передбачалось встановити нагляд місцевої адміністрації та поміщиків за кріпаками, ускладнити їх вихід на Запорожжя тощо. Коронному гетьману та його заступнику приписувалося найближчим часом виступити з коронним військом на Запорожжя, прогнати звідтіля «самовільних» козаків і поставити там загони з реєстровців. Разом з тим, в обов’язки гетьмана входило суворо слідкувати за реєстровцями та «самовільними» козаками. В цьому йому мали допомагати два дозорці (комісари), що призначалися сеймом. Влада стала на шлях обмеження самоврядування реєстровців. Вводилися нові посади – верховного начальника реєстру та комісара. Полковниками та сотниками в реєстрі віднині могли бути лише шляхтичі. Але до кінця XVI ст. питання про відносини між реєстровими козаками та польським урядом залишалося неясним, юридично не до кінця визначеним.
Йдучи на деякі поступки реєстровцям, польський уряд часто вважав їх зрадниками, ворогами вітчизни. Ця думка утвердилася у вигляді сеймових постанов після повстань під проводом К. Косинського та С. Наливайка. Козаки позбавлялися тієї долі самоврядування, яку за ними досі визнавала влада. Сейм прийняв постанову про конфіскацію земель повсталих козаків. Їх піддавали ба-
270