T1[1]

Основну масу населення Київської Русі складали селяни. Серед них виділялися вільні (їх літописці іменують «люди»), які проживали у селах і об’єднувались у сусідські общини-громади. Кілька таких громад становили територіальний округ – «верв». Органом управління верви було віче – загальні збори. Громади здійснювали самоуправління і суд на своїй території, спільно володіли лісами, пасовищами, мисливськими угіддями. Громада відповідала за злочин, скоєний на її території, і несла спільну відповідальність за сплату данини феодалові.

Князі і бояри постійно намагались обмежити права громад, а вільних «людей» перетворити на залежних. Залежні від князів чи бояр селяни іменувались смердами. Вони проживали на землях, якими володіли князі і бояри.

Окрім смердів, існували інші категорії залежного та напіввіль-

ного населення. До них належали закупи, які працювали за грошову позику (купу); рядовичі, які працювали за договором (рядом); холопи, що не мали свого господарства і перебували у повній залежності від господаря; челядь – жителі господарського двору: слуги, стайничі, кухарі, пралі тощо.

Проблема землеволодіння на Русі перебуває у стані вивчення.

Дослідники вважають, що землеволодіння було двох видів – умовне (помістя) і безумовне (вотчина). Термін «вотчина» походить від слова «отець» – батько і означає земельні володіння, що передавались у спадок. У ранній період історії Київської Русі, часи правління Володимира і Ярослава вотчинами володіли великі князі та їхні сини

– удільні князі. Решта феодальної верхівки користувались помістями, які князь міг відібрати. У вотчинах та помістях панувало натуральне (природне) господарство, тобто продукція вироблялась переважно для власного споживання, а не для продажу. Селяни перебували в залежності від власника землі і тому змушені були сплачувати натуральний або грошовий оброк (податок). Величина податків була значною. Відомо, що лише на десятину від своїх прибутків Володимир побудував і утримував один із найбільших храмів Русі – Десятинну церкву.

121

6. Суспільно-економічний розвиток

Політична і військова могутність Київської Русі тримались на міцному фундаменті – сільському господарстві. Землеробство і ско-

тарство не тільки забезпечували населення країни, а й постачали продукти харчування і сировину за її межі. Промисли, насамперед мисливство і бортництво, давали можливість руським купцям постійно постачати на зарубіжні ринки хутра, мед і віск.

Попри розвинену транзитну торгівлю, очевидно, саме сільське господарство було провідною галуззю давньоруської економіки і досягло високого для того часу рівня розвитку.

На східнослов’янських землях продовжують існувати різні системи землеробства залежно від природних умов: перелогова система та вирубна, або як її ще називають, підсічно-вогнева система. Селяни вирощували усі відомі в ранньому середньовіччі зернові культури: ячмінь, просо, жито, пшеницю, а також горох та інші.

Однак, у способі виробництва сільськогосподарських продуктів відбулися суттєві зміни. Якщо до Х ст. основним знаряддям обробітку були соха, рало, то з Х ст. на зміну їм приходить плуг. Плуг із лемешем вже не тільки розпушував, а й перевертав пласт ґрунту, що значно збільшувало врожайність. Застосування плуга потребувало наявності більшої кількості тяглової худоби – волів. У свою чергу, зростання поголів’я худоби дало можливість використовувати на полях органічні добрива. Почав відбуватися поступовий перехід від перелогової до двопільної парової та трипільної системи. Земля ділилася на три частини, три поля: на одній сіяли ярові культури, на другій – озимі, а третя – відпочивала (лежала під паром), завдяки чому частково відновлювалась родючість ґрунтів. Кожного року ділянки змінювали. Ці нововведення привели до підвищення врожайності. За підрахунками вчених, тепер селянин отримував урожай, що вдвічі перевищував потреби у зерні його родини. Таким чином, з’явився надлишок продуктів. У результаті – пожвавилась торгівля та швидкими темпами почало розвиватись ремісниче виробництво і міста.

Поряд із землеробством, розвивалось тваринництво. Для якісного обробітку землі необхідна була тяглової худоба – коні й воли. Вирощувались також вівці і кози, які постачали селян м’ясом, хутром і вовною. Худобу випасали з весни до осені на луках, лісових

122

галявинах, перелогових землях. На зиму для неї запасали сіно і зерно. Зимою молодих тварин, щоб не замерзали, тримали у житлових приміщеннях.

Кінь і корова були великою цінністю для селянина. «Руська правда» вважала крадіжку коней та інших свійських тварин тяжким злочином і немилосердно карала за неї.

Серед промислів особливо були розвинутими мисливство й рибальство. Для полювання в густому лісі лук був малоефективний, тому використовували ловецькі ями, пастки, сильця (петлі) тощо. На ведмедя ходили із сокирою і рогатиною. Бувало, що здобиччю ставали самі мисливці. Для рибальства використовували плетені з лози верші, а також конопляні сіті й неводи.

Зміни у сільському господарстві стимулювали розвиток ремесла. Найважливішою його галуззю залишалась металургія. Залізо продовжували добувати з болотяної та озерної руди, яка не потребувала складних технологій при обробці. Ковалі виготовляли знаряддя праці – лопати, серпи, коси; побутові предмети – ножиці, ножі, цвяхи; зброю та амуніцію – мечі, кольчуги, щити, шоломи, бойові сокири. Ці вироби цінувались не тільки на Русі, а й далеко за її межами. Замислуваті висячі замки з ключами складної форми мали великий попит у сусідніх країнах, де їх називали «руськими замками». Вод-

ночас наявність замків і ключів, виявлених під час розкопок, засвідчує панування приватної власності в місті і на селі протягом описуваного періоду.

Високою майстерністю славились руські ювеліри. Виготовлені київськими майстрами золоті прикраси розходились по всій серед-

ньовічній Європі. Руські майстри володіли багатьма складними техніками виготовлення прикрас. Як наприклад, скань – вироби з крученого, срібного або золотого дроту, зернь – маленькі золоті чи срібні зерна накладалися на малюнок і припаювалися, перегородчата емаль – склоподібною масою різних кольорів покривали підготовлені ділянки, створюючи красиві й довговічні прикраси, що збереглися і до наших днів, хоча сама техніка втрачена назавжди.

Основними видами ремесел були гончарство, а також обробка шкіри, дерева й кістки. У Київській Русі найпоширенішим був дерев’яний і глиняний посуд, тому серед ремісників чи не найбільше було гончарів.

123

Глиняний посуд з XI ст. повсюдно виготовлявся на гончарному крузі. Перехід від ліпної кераміки до гончарного круга привів до помітного покращення якості глиняного посуду. Робота на гончарному крузі вимагала значних фізичних зусиль. У зв’язку з цим виготовлення посуду перейшло із рук жінок до чоловіків-гончарів. Гончарний посуд цього періоду відзначається правильною формою й великою різноманітністю. Виготовляли різні горшки, глеки, макітри, миски, глиняні сковорідки тощо. На дні гончарних виробів майстри ставили своє клеймо у вигляді кола, хреста, зірки і т. п. Дерев’яний посуд селяни виготовляли власноруч.

Найпоширенішими були так звані домашні ремесла – прядіння і ткацтво. Ними займались у кожній селянській родині. Адже одяг простих людей був із домотканих матеріалів. Писемні джерела зга-

дують близько десяти ремісничих професій, а дані археології вказують, що їх було понад шістдесят.

Продукція сільського господарства і ремісничі вироби вивозились купцями Грецьким шляхом до Візантії, а Залозним – до країн Кавказу й Арабського Сходу. Від Києва ішов Соляний шлях до Кримського узбережжя Чорного моря. Через Володимир – Волинський ішли торговельні шляхи на Захід – у Польщу, Чехію, Угорщину, Німеччину.

Особливо тісні торговельні відносини підтримувались із найбагатшою тоді країною – Візантійською імперією. В обмін на свої товари Русь отримувала звідти предмети розкоші, дорогі тканини, олію, вино, фрукти, вишукану зброю, прянощі, книги, предмети церковного вжитку.

Із ростом торгівлі, збільшенням багатств у представників суспільної верхівки зростає роль грошей. Гроші є загальним мірилом ва-

ртості товарів, засобом нагромадження багатств і засобом платежу.

Гроші мали постійну вартість. Та найголовніше, що цей універсальний товар міг ділитися на однорідні частини, які не змінювали своєї купівельної спроможності, що особливо було зручно при здійсненні дрібних торгових операцій.

У кінці VIII ст. на територію Європи, у тому числі й на землі сучасної України, хлинув потік арабських срібних монет – дирхемів (диргемів). На тонких та великих кружальцях подібних грошей немає ніяких зображень, як того вимагала мусульманська релігія.

124

Аверс і реверс монети покриті куфічними написами (куфі – стилізований арабський шрифт), де, окрім цитат з Корана, містилися імена правителів, роки та місяці карбування.

У ІХ-ХІ ст. основним грошовим металом як у Європі, так і в Київській Русі було монетне срібло азійського походження, що в ті часи цінувалося набагато дорожче, ніж тепер. У знайдених скарбах періоду Київської Русі виявлені також візантійські і західноєвропейські монети.

Карбування монет на території сучасної України розпочалося наприкінці X ст. Перші руські монети почали виготовляти в часи князювання Володимира Великого. Це були золотники і срібляники. Пізніше Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий випускали лише срібну монету довільної маси.

Обсяг карбування був незначним (декілька тисяч штук), про що свідчать скарби, у яких на сьогодні знайдено лише 11 золотих та понад 250 срібних давньоруських монет X–XI ст. Тому стає зрозумілим, що для такої мізерної кількості примірників не варто було влаштовувати стаціонарний монетний двір. Для виготовлення кількох десятків монет у день достатньо було праці одного майстра з парою штемпелів та ручним молотком. Чому ж тоді карбували ці монети, які аж ніяк не складали конкуренції арабським куфічним дирхемам чи візантійським солідам? Річ у тім, що, окрім економічного значення, монета має ще й політичне. На ній обов’язково зазначається країна та ім’я володаря, у період правління якого вона була виготовлена. Монета є своєрідною візиткою, що говорить про незалежність правителя і могутність держави. На лицевій стороні Володимирових срібляників було поміщено зображення князя з усіма ознаками влади, а на зворотній – княжий герб тризуб і напис: «Володимир на столі, а се його срібло». Таким чином, з часів Володимира тризуб як знак князівської власності перетворився на державний символ.

Значну частину монет слов’яни вилучали з обігу і переплавляли в більш зручні для користування грошово-вагові злитки, що називалися гривнями. Меншими грошовими одиницями в Київській Русі були: ногата, куна, різана.

Власне руською грошовою одиницею була гривна. Монетна гри-

вна відома з середини ХІ ст. Гривні були кількох видів: київські, чернігівські, новгородські і відрізнялись формою та вагою. Гривна

125

срібла була значною сумою. За неї можна було придбати одного вола або десять телят.

Першими з’явились київські монетні гривні – ромбоподібні злитки срібла вагою близько 164 грамів. Майже одночасно з’явилися новгородські гривні – паличкоподібні злитки вагою близько 205 грамів і чернігівські – еліпсоподібні злитки з розплесканими кінцями вагою 197 грамів. Київська і новгородська гривні використовувались на всій території Київської Русі.

Оскільки на землях нинішньої України не існувало покладів срібла та золота, карбування власних монет було невигідним. Як гроші у щоденному побуті використовувались шкурки куниці. В Х–ХІ ст.

лічильна гривна дорівнювала 20 ногатам, 25 кунам або 50 різанам.

Різана, на відміну від ногати, – шкурка з відрізаними ніжками. Використання шкурок замість металевих грошей мало свої незручності. Вони швидко витирались і займали великий об’єм. Відомо, що Ярослав Мудрий надіслав будівничим Георгіївської церкви платню за роботу на двох возах.

У часи Володимира і Ярослава Мудрого продовжували розвива-

тись міста. У літописних повідомленнях про події середини – другої половини ХІ ст. згадуються 50 нових міст. Розростаються і старі

«гради», перетворюючись на середньовічні міста.

Давньоруські міста відрізнялись господарською основою свого розвитку. Одні з них мали переважно сільськогосподарський, інші – ремісничий характер, ще інші – торговий, окремі – оборонний.

Тодішні міста складалися з двох нерівних частин: меншої – укріпленої, яка називалась дитинець, і більшої – посаду. В укріпленій частині проживали князь, бояри, дружинники та їхні слуги, там зосереджувались органи влади і управління. За межами укріплень виникала торгова площа та розросталось передмістя – посад. У ньому проживали ремісники, місцеві і приїжджі купці, їхня охорона та слуги. Після запровадження християнства у Києві розмістилась резиденція глави Руської церкви – митрополита, у більших містах держави проживали керівники церковних провінцій – єпископи та їхнє оточення і слуги.

Руські міста відрізнялись від західноєвропейських не такою щільною забудовою. На Русі у містах великі ділянки займали сади і городи. Значна частина міщан займалась землеробством, утримувала худобу, яку щоранку через міські ворота виганяли на пасовища.

126

Повсякденне життя міщан відрізнялось у залежності від їхнього соціального стану. Міська верхівка – князі, бояри та вище духовенство проживали у просторих садибах, де були поряд із житловими спорудами господарські приміщення, будинки дворових людей, дрібних ремісників, що обслуговували їхні потреби, і челяді. Князівські двори мали кам’яні палаци, оздоблені фресками, різьбою по каменю і дереву. Прості міщани проживали у дерев’яних будинках, обмазаних білою глиною, що мали підсобні приміщення – льохи і комори.

Уремісничих посадах у кожному домі була майстерня.

7.Розвиток писемності та освіти. Духовна культура

Зутворенням держави та її органів – управлінських, судових, податкових та інших виникає потреба у появі писемності. Архео-

логічні матеріали та повідомлення болгарських авторів засвідчують наявність письма на Русі у ІХ ст., напередодні офіційного запровадження християнства. Вказується, що східні слов’яни користувались «руськими письменами», а також якимись «чертами і резами». Згодом на Русі з’явились ще два типи письма – глаголиця і кирилиця. Глаголичні літери були складними у написанні, і тому з кінця Х ст. на Русі утвердилась кирилиця. Кирилична азбука, пов’язана з іменем просвітителя слов’ян Кирила, виникла на основі грецького алфавіту, доповненого кількома літерами, що передавали шиплячі звуки, яких не було у грецькій мові.

Після запровадження християнства на Русі остаточно утверджується кирилична система письма.

Як відомо, християнство ґрунтується на книгах Старого і Нового Заповіту. Тому разом із поширенням нової релігії виникла потреба у людях, які б уміли читати і писати. Церква і князівська влада почали дбати про освіту. За князювання Володимира Великого у Києві була заснована школа, де «осягали учіння книжне» діти «нарочитої чаді», тобто найближчого оточення великого князя.

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Мудрим у Новгороді. Онука Ярослава княжна Янка заснувала у Києві при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім церковних і князівських шкіл існувало і приватне навчання. Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що

127

створювались при монастирях і церквах. Найперша бібліотека була заснована у 1037 році Ярославом Мудрим у Софії Київській.

Говорячи про духовну культуру середньовічної Європи і Київської Русі зокрема, дослідники передусім зосереджуються на релігійних віруваннях та церковних установах. У працях радянських вчених не робилось принципової різниці між дохристиянськими віруваннями і християнством. І перше, і друге підпадали під спільне марксистське означення релігії, як «ілюзорного, перекрученого відображення дійсності у головах людей».

Сучасні українські вчені, приміром Н. Яковенко, вважають, що провідну роль і в «одержавленні» варварських народів, і в становленні нової системи вартостей, відіграла універсальна інституція Середньовіччя – християнська Церква. Адже саме на неї, окрім душпастирства, лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя. Освячуючи сходження на престоли чи приймаючи присяги при укладенні договорів, представники Церкви надавали світським владам законності. Як єдиний письменний прошарок населення особи духовного стану концентрували у своїх руках вище адміністративне управління, а як люди, наділені правом «учити іменем Бога», прищеплювали нові погляди на владу, родину, шлюб, доброчесність тощо.

О. Субтельний поділяє історію Київської Русі на дві окремі релігійні, а відтак і культурні епохи – дохристиянську та християнську.

До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов’ян було язичництво, в основі якого було обожнення сил природи, віра в духів, культ предків, магія, знахарство та ін. Язичництво було не лише релігією, але й світоглядом давніх слов’ян.

Східні слов’яни не зводили своїм божествам величних храмів, подібно давнім грекам і римлянам, як і не мали складної духовної ієрархії – власне це й пояснює, на думку дослідників, відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов’ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір’я, яке полягало у дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування Коляди, обжинків, водіння Кози тощо).

Із прийняттям християнства у Київській Русі поширилася нова, витончена й складно організована релігія. У 1037 р. після приїзду із

128

Константинополя першого у довгій низці грецьких митрополитів (протягом усієї Київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки) була заснована митрополича єпархія. Спочатку до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їхня кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них розташовувалися на землях су-

часної України. Багато єпископів теж були візантійцями. Вони везли з собою власне оточення: писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури.

Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, що не давали обітниці целібату (безшлюбності) й зазвичай одружувалися в своєму ж середовищі, та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися вищі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили у відлюдненні, й тому їх вважали цвітом віруючого люду, а їхні монастирі були осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі існувало близько 50 монастирів, із них 17 – у самому Києві.

Церква справляла величезний вплив на культуру Київської Русі. Спорудження одного лише храму – славетної Софії Київської – є безпосереднім підтвердженням того, наскільки всеохоплюючим був вплив церкви на мистецтво. Збудована близько 1037 р. за князювання Ярослава Мудрого, ця чудова кам’яна споруда, зведена грецькими майстрами на взірець константинопольського храму, мала п’ять апсид, п’ять нефів і тринадцять бань. Розкішно прикрашений інтер’єр підтримували мармурові й алебастрові колони. Напевно, краса цього храму християнського Бога здавалася просто сліпучою призвичаєним до скромних дерев’яних будівель киянам. Власне, саме таке враження й мав справляти собор, позаяк у візантійській церкві добре розуміли, що високе мистецтво, звернене до людських емоцій, часто куди ефективніше посилювало віру, ніж богослов’я, що апелює до розуму. З цією метою церква сприяла розвиткові мистецтв і ремесел. Зокрема, інтер’єр Св. Софії прикрашали кольорові мозаїки та фрески, що з дивовижною правдоподібністю змальовували людину. Інший спосіб викликати благоговіння полягав у використанні ікон, тобто зображень божественних істот на спеціально оброблених дошках. Ікони поширювалися по приватних оселях, де ставали найціннішою в родині спадщиною. Кожен із цих нових різновидів мистецтва попервах зазнавав впливу грецьких зразків. Та з часом майстри навчилися поєднувати в цих жанрах і місцеві елементи, створю-

129

ючи дедалі виразніший власний стиль. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були лише позитивними. Так, через те, що візантійці не любили ставити у своїх храмах статуй, скульптура не отримала помітного розвитку у давньоукраїнському мистецтві.

Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина, яку залишив нам час. Але її досить, щоб скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі.

Усна народна творчість, яка передавалась і збагачувалась від покоління до покоління, стала важливим джерелом пізніших літературних творів та літописів. Давні народні пісні, перекази, казки, легенди, прислів’я зберегли і донесли до нас духовний світ пращурів, їхнє світосприймання, мораль.

Із дохристиянської пори дійшли до нас русальні пісні, обрядововесільні, похоронні голосіння, різні заклинання. Великий інтерес для істориків становлять перекази, у яких міфи поєднувались із реальними спогадами про важливі історичні події. До таких переказів відносять розповідь про Кия, Щека і Хорива та сестру їхню Либідь і заснування ними Києва, про хороброго ремісника Кожум’яку, який переміг велетня-печеніга, та ін.

Чудовими пам’ятками давньоруської творчості є билини (старини), що дожили в усній традиції до XX ст. Одними з найдавніших і найцікавіших в історичному плані є билини Київського, або Володимирового циклу. Вони розповідають про побут і звичаї князівського двору, його дружини, самовіддану боротьбу руських богатирів з кочовиками.

Виникнення писемності у східних слов’ян створило умови для перетворення усної народної творчості на писемну літературу.

З давньоруською літературою пов’язана проблема виникнення східнослов’янських мов.

Питання про час виникнення української мови досі є дискусійним. Вчені-історики та мовознавці сходяться в думці, що у Київській Русі використовувались, подібно як і в Західній Європі, дві мови.

Мовою літератури, богослужіння, літописання була спеціальна «книжна» мова, сформована на основі староболгарської. Цією мовою користувались просвітителі слов’ян Кирило та Мефодій. У Західній Європі подібну функцію виконувала латинська мова.

130