T1[1]

Слід відзначити, що ця думка суперечить поглядам М. С. Грушевського, який пращурами українців вважав саме антів. Відоме припущення, що етноніми «українці» походить від іранського слова «анти», що перекладається як «кінець», «край». Звідси народ анти – пограничні жителі, ті, що живуть на украйні, українці.

Зникнення антів з історичної арени на початку VІІ ст. значною мірою пояснюється розгромом антського племінного союзу авара-

ми. Останні воюють з антами з моменту приходу в причорноморські степи у середині VІ ст. Адже анти були форпостом слов’янської землеробської колонізації на межі з войовничим кочовим Степом. Войовничі кочівники неодноразово нищили мирних землеробів на північному кордоні причорноморських степів як до антів, так і після них.

Після перших аварських нападів анти намагалися помиритися з ними через посольство Мизамира. Однак спроба закінчилася невдачею і вбивством посла. Ворожість з боку обрів підсилювалася тим, що анти були союзниками ромеїв. Саме в цей час Візантія дозволила слов’янам селитися на півночі Балкан. Останній раз згадує про антів під 602 р. Феофілакт Сімокатта: «Каган, одержавши звістку про набіги римлян, направив сюди Апсіха з військом з наказом знищити плем’я антів, які були союзниками римлян. Після розгрому рештки антів перейшли Дунай і осіли у Візантії».

Трохи пізніше, за часів імператора Іраклія (610 – 641) Візантія використала аварів для боротьби зі склавинами, які саме в цей час здійснюють експансію на землі ромеїв у Подунав’я та на Балкани. «Сі ж обри воєваху на словенах і примучиша дулібів, сущих словен, і насилля творяху жонам дулебським», – сповіщає «Повість минулих літ». Дуліби мешкали на Волині і, очевидно, були склавинами. Це плем’я, схоже, сформувалось одним з перших серед слов’янських племен і мало над ними певну владу. Арабський автор аль Масуді у Х ст. пише про панування над слов’янами племені валінана з князем Маджаком на чолі. А пізніше слов’янські племена звільнилися від цієї зверхності і мали своїх незалежних князів. Російський історик

В. О. Ключевський висловив думку, що валінана – це волиняни або дуліби, що заклали основи першої східнослов’янської держави, але були розгромлені аварами у VІІ ст.

Певне світло на ці події проливають розкопки найдавнішого східнослов’янського городища Зимне на Волині. Цей племінний центр

71

дулібів мав розвинене ремісниче виробництво і, судячи з археологічних матеріалів, вів жваву торгівлю з сусідами. Значна кількість різноманітної зброї є доказом того, що Зимне було дружинним центром. Знахідки аварських наконечників стріл та сліди руйнування, на думку В. Д. Барана, свідчить, що перші зародки східнослов’янськї державності були знищені аварами разом з її центром у VІІ ст.

На початку VІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури виростає культура Лука-райковецька VІІІ–ІХ ст., що стала культурним та політичним підґрунтям Київської Русі. Пам’ятки цієї спільноти поширені у лісовій та лісостеповій зоні України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де в VІІ–Х ст. мешкали нащадки антів. Йдеться про волинцівську (VII – VIII ст.) та роменську (VIII–ХІ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли. Фактично це два послідовних етапи одного культурного явища, що сформувалися переважно на пеньківській та колочинській основі і розвивалися під впливом алано-болгарської салтівської культури Дінця, Середнього та Нижнього Дону.

Лука-райковецьку культуру залишили племена літописних древлян, бужан, волинян, уличів, тиверців, хорватів. Волинцівська та роменська культури – це літописні сіверяни, а салтівська – хозари.

Останні панували у степовому Причорномор’ї з 670 р., коли орди болгарського хана Аспаруха відійшли на Нижній Дунай.

У VІІІ ст. починається інтенсивна міграція слов’ян у балтські та фіно-угорські регіони на північ та на північний схід від Верхнього Дніпра. VІІІ–ХІ ст. датується борівська культура басейну Оки, яка була споріднена з роменською культурою сіверян Подесення і належала літописним вятичам. Цей період більшість дослідників вважає переддержавним періодом в історії східних слов’ян. За літописними даними в цей час виникають племінні союзи, що, як правило, об’єднували сусідні споріднені племена. Літописні та археологічні дані свідчать про певну своєрідність культури таких утворень у межах слов’янського світу. Так, перерахувавши 15 племінних об’єднань, літописець Нестор зауважує, що кожне з них мало свої звичаї і закони.

Ці ранні переддержавні утворення слов’ян у візантійських джерелах звуться Славоніями. Своєрідний суспільний устрій, що в цей час поширюється у слов’ян, отримав назву військової демократії.

72

Тут варто з’ясувати зміст терміна «військова демократія». Його ввів у науковий обіг у ХІХ ст. історик первісного суспільства Л. Морган для визначення організації влади на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Згодом цей термін був запозичений К. Марксом і Ф. Енгельсом та їхніми послідовниками-марксистами. У радянській історіографії під військовою демократією розумілася завершальна стадія розкладу первісного суспільства і його перетворення у феодальне. У тому ж сенсі цей термін використовується інами.

Розклад родових стосунків обумовив формування сусідської територіальної общини, майнове розшарування суспільства, виділення родової знаті. Військові вожді племінних об’єднань разом з дружиною мешкали в укріплених племінних центрах, які досліджені археологами у Києві, Чернігові, Ладозі, Полоцьку, Ізборську, Хотомлі, Зимному. Суспільство стає більш войовничим, про що свідчить масове поширення з VІІІ ст. на східнослов’янських землях укріпленьгородищ. Славонії ворогують не тільки з далекими сусідами, а й між собою.

Покласти край цій ворожнечі і консолідувати східних слов’ян остаточно вдалося лише в наступний період слов’янської історії з піднесенням племені полян з центром у Києві. Це сталося завдяки тому, що полянська земля з VІ ст. стала геополітичним центром східного слов’янства. В районі Києва в V–VІІ ст. межували племінні території склавинів та антів (празька, пеньківська та колочинська культури), у VІІІ–ІХ ст. – сіверян (волинцівська та роменська культури), древлян, волинян, уличів (Лука-райковецька культура).

Отже, лісостепова та лісова зона Правобережної України у І тис. н. е. булизначноючастиноютериторіїформуванняслов’янства.

Епоху слов’яногенезу можна умовно розділити на два основних етапи: венедський або зарубинецький та анто-склавинський або пе- ньківсько-празький. Межею між ними був початок Великого переселення народів (гунська навала) та падіння Римської імперії у V ст., що радикально змінило геополітичну обстановку в усій Європі. Кінець анто-склавинського етапу генезису слов’ян знаменувався вступом східного слов’янства у переддержавний період VІІІ–ІХ ст. У цей час відбувалася культурна та політична консолідація слов’янства, що завершилася у ІХ ст. створенням держави Київська Русь.

73

Лекція 7.

Східні слов’яни у VII-IX ст.

Розселення східнослов’янських племен та племінних союзів. Суспільний розвиток східних слов’ян. Процеси державотворення. Матеріальна і духовна культура. Сусіди східних слов’ян: хозари і

нормани. Князювання Аскольда і Діра.

1. Розселення східнослов’янських племен та племінних союзів

Міграційні процеси під час Великого переселення народів лягли в основу творення багатьох сучасних народів Європи. Українці не стали винятком. Вони – прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і частково антів.

Правобережна Україна була частиною прабатьківщини слов’ян. Слов’яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угрофінами. Витіснивши аварів з Причорномор’я, слов’яни посідають їхнє місце. Таким чином, протягом VI–VII ст. н. е. слов’яни заселили майже всю територію нинішньої України.

На великій території – від Карпат до верхів’я Волги – формуються східнослов’янські племена і племінні об’єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх – склавинів і антів, включають у себе вже півтора десятка різних племінних груп. Про них повідомляє наш найдавніший літопис «Повість минулих літ». Племінними об’єднаннями, з яких згодом сформувався український народ, були: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби і білі хорвати.

Поляни займали територію на захід від середнього Дніпра між його притоками Тетеревом і Россю. Політичним центром був Київ.

74

Древляни проживали в південному басейні Прип’яті, Горині, на західному березі Дніпра і в північному басейні Тетерева. Їх політичний центр – м. Іскоростень.

Сіверяни розселилися на схід від середньої течії Дніпра, в басейні нижньої Десни, Сули, Псла і Ворскли аж до верхів’їв Сіверського Дінця. Найбільшими містами були: Чернігів і НовгородСіверський. Вони одночасно виконували роль і політичних центрів.

Тиверці жили між нижніми течіями Прута і Дністра та на схуд від Дністра, на півдні аж до Чорного моря і межували з уличами. Політичним центром була фортеця Білгород над Дністром.

Землі уличів, які були нащадками антів , до кінця ІХ ст. простягалися по обидва боки нижньої течії Дніпра, межиріччям Дніпра і Південного Бугу та західним берегом Південного Бугу і межували тут із тиверцями. На сході їхнім сусідами були тюркські племена, а на півночі – поляни. Їхнім політичним центром було Олешшя у пониззі Дніпра (біля нинішнього м.Цюрупинськ, Херсонської обл.). Згодом уличі були потіснені кочовиками на захід і частина їх поселилась у Прикарпатті та Закарпатті.

Дуліби і волиняни займали територію в басейні Західного Бугу з політичними центрами у містах Волин і Теребовля.

Білі хорвати проживали в Карпатах і в басейні Верхнього Дністра. Ужгород став їхнім політичним центром.

Назви окремих племен зустрічаються у творах різних письменників. У ІХ ст. анонімний автор, якого цитує теж анонімний баварський географ ІХ ст., перелічував племена: волинян, бужан, сіверян, уличів. У Х ст. Костянтин Багрянородний теж перелічував племена: кривичів, дреговичів, сіверян, древлян, уличів. Останні дві назви незрозумілі. У тому ж Х ст. аль Масуді писав, про одне з племен – волінана, – і називав їхнього царя Маджака. Таким чином, назва слов’яни, які в VI сторіччі замінили назву антів (останній раз слово «анти» зустрічається у 602 році), зникає в ІХ–Х ст. Його заміняють назви окремих племен.

У Х–ХІ сторіччях у писемних джерелах залишилися натяки на пересування племен. Збереглися назви нижнього Дніпра – Лівобережжя і частини чорноморського побережжя – «Лукомор’я».

На нижньому Дніпрі був торговельний осередок – Олешшя, пізніше – Олепіки. Були слов’янські поселення в Криму, в Корсуні, при гирлі Кубані, у Фанагорії. Тільки існуванням міцного слов’янського осередку можна пояснити появу в ХІ ст. Тмутараканського князівства. На існування значного праукраїнського населення у Причорно-

75

мор’ї вказує «Повість минулих літ». Про уличів та тиверців літописець в ХІ ст. пише так: «Уличи й тиверци седяху бо по Днестру, приседяху к Дунаєви. Бе множество их; седяху бо по Днестру оли до моря й суть грады их до сего дня, да то ся зваху от Грек Великая Скуфь». Таким чином, виявляється, що від «множества» уличів та тиверців залишилися тільки городища, а вони подалися на північ. На пересунення племені полян вказує пояснення «Повісті» на походження назви полян від поля, степу, де жили вони раніш, а за часів літописця жили вже в лісовій смузі. Останній рух, який зафіксувала «Повість», – це прихід із Польщі, від ляхів, двох братів – Радима та В’ятка з родами своїми й оселення їх – Радима на Сожу, а В’ятка на Оці. Від них літописець виводить племена радимичів і в’ятичів. Щодо праукраїнських племен, то серед них провідне значення набувають поляни, з їхнім головним містом Києвом, який виріс на місці, безперервно залюдненому, починаючи з часів палеоліту. У всякому разі, від VI сторіччя тут уже було слов’янське місто, як свідчать археологічні дослідження, а від VII ст. місто це вже згадується вірменським письменником під назвою Куяр.

Говорячи про географію розселення східнослов’янських племен, слід пам’ятати, що йдеться не про маленькі племінні угрупування, а

про великі союзи племен. Ці союзи племен VІІІ–ІХ ст. називають племінними княжіннями. Вони були ранньодержавними утвореннями і передували виникненню у ІХ ст. єдиної східнослов’янської дер-

жави – Київської Русі. Літописець відзначив, що ці племінні об’єднання «жили осібно і володіли родами своїми, і жили кожен із родом своїм на своїх місцях». Вони «мали свої звичаї, і закони отців (предків) своїх і заповіти, кожне – свій норов». Справедливість слів літописця підтвердила археологія. Знахідки східнослов’янських старожитностей підтверджують характерні регіональні особливості. Вони стосуються обряду поховання, прикрас тощо.

2. Суспільний розвиток східних слов’ян. Процеси державотворення

Доба VІІ–ІХ ст. в історії східного слов’янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, появою та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли у ІХ ст. виникненню Руської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера, система господарювання східних слов’ян базувалася, головним чином, на землеробстві, допоміжну

76

роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VІІ – ІХ ст. значно вдосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері.

Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація – землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У VІ–VII ст. у східнослов’янських племен значного поширення набувають ремесла – залізоробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер – землеробства та військової справи. На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), вдосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, – «градів».

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VІІІ–ІХ ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особли-

77

во жвавими були торговельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами.

Територію східнослов’янських племен перерізували важливі річкові шляхи, які зв’язували їх з країнами тодішнього світу. Перший великий торговельний шлях, що зв’язував країни Сходу з Європою – був Волзький. Він проходив поза українською територією, але великі притоки Дніпра – Десна, Сейм, Сула, Ворскла та інші – зв’язували Дніпро з Сіверським Дінцем, Доном, Волгою, Каспійським морем. Де волоком, де по річках арабські купці потрапляли в басейн Дніпра, а звідси Прип’яттю на Захід – у Краків, Прагу, Регенсбург. Свідками інтенсивної торгівлі з арабами залишилися великі монетні скарби дирхемів або диргемів. Дирхеми надзвичайно зручні для датування знахідок, бо були чинні тільки за життя халіфа, при якому їх карбовано. Монетні скарби охоплюють добу від VII до VIII сторіччя нашої ери. На острові Готланді знайдено 67 000 дирхемів, у Києві – кілька знахідок по 2-3 тисячі дирхемів у кожній, у Могилеві в одній знахідці – 1300 дирхемів, у с. Копіївці Вінницької області – 500 дирхемів та ін. Крім арабських монет, знайдено і західноєвропейські.

У VІІ ст. Арабський халіфат розгорнув широку торговельну діяльність і включив до свого кола угро-фінські і слов’янські краї Східної Європи. В лісах Північної Європи водилося багато цінного звіра: горностаїв, соболів, куниць, чорно-бурих лисів та ін. Хутра цих звірів були у великій моді на Сході, в країнах арабського сходу, у Візантії та Європі. Ці хутра стали від VІІ ст. головним предметом експорту зі слов’янських країв. Крім арабів, торгівля охоплювала Індію, а далі – Китай.

Інший транс’європейський шлях вів з півночі на південь, від країн Балтійського узбережжя до Чорноморських і, передусім – Візантії. Основною магістраллю цього великого «шляху із варяг у греки» був Дніпро.

Так, через Україну проходили дві магістралі, що сполучали північ з півднем, захід – зі сходом, арабів та Візантію – зі Скандинавією, Індію та Китай – з імперією Карла Великого. Роль давньоукраїнських племен не була пасивною в цьому торговельному процесі. Вони не обмежувалися транзитною торгівлею, а вносили свій вклад, насамперед – хутра, на які був однаковий попит і в Арабському халіфаті, і у Візантії, і в Західній Європі. Окрім того, експортували мед та віск, на які був теж великий попит, бо мед ішов на солодощі та напої, а віск – на освітлення церков та житла багатих людей. З фін-

78

ських і слов’янських країв у мусульманські і християнські держави поставляли й рабів.

Розширення торгівлі, з одного боку, збагачувало слов’янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого, – надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов’янських сусідських територіальних общин.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов’янських племен – дулібів, полян, волинян.

Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VІІІ– ІХ ст. набирає силу процес об’єднання окремих племен та їхніх союзів. Саме на цьому ґрунті виникають державні утворення – племінні князівства та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VІІІ–ІХ ст. існувало три осередки східнослов’янської державності:

Куявія (земля полян з Києвом), Славія ( можливо Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об’єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Руська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередку у дніпровських слов’ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які у 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого у Інгельгейм.

У V–VІ ст. суспільний лад слов’ян перебував у стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася у руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися у VІІ–ІХ ст., підштовхнули процес державотворення. Становлення державності у східних слов’ян логічно випливало з їхнього суспільного розвитку.

Це, по-перше, еволюція родоплемінної організації. Збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному

79

житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше – спадкова).

По-друге, зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності. Посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяло виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади.

І, нарешті, прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

3. Матеріальна і духовна культура

Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов’ян зберігала в основному спільні риси. Як правило, слов’янські поселення мали площу 1–2,5 га і розташовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. – пічкоюкам’янкою. Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для консолідації слов’ян.

Відносно високого рівня розвитку досягали давні слов’яни в ідеологічній сфері. Вже в перших століттях нової ери вони мали язичницьку міфологію, яка являла собою цілісну систему уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом – і суспільні процеси.

Найвищим божеством у язичницькому пантеоні спочатку вважався Сварог – батько дітей-богів Сварожичів, бог вогню, винахідник плуга і жорен, покровитель ковальської справи і ковалів, опікун шлюбу та сім’ї. Дажбог-Сварожич був богом Сонця, що оживляє природу і подає усі блага. Вважався предком народу. Перун – бог родючості, грому і блискавки, війни і воїнів-дружинників, перебрав на себе з часом Сварогове опікунство вогнем і залізом; на небі вів боротьбу проти Чорнобога і, розбиваючи зледенілі хмари, посилав на землю живильну вологу – небесні води. Велес – бог земного достатку, опікун купецтва, торгівлі, покровитель домашньої худоби. Перуном і Велесом русичі клялися укладаючи договори з Візантією.

80