T1[1]

Убасейні Сіверського Дінця і на Волині дослідники виявили залишки майстерень з обробки каменю. Тоді ж виникли невідомі раніше способи обробки каменю: шліфування, розпилювання, свердління. Первісні майстри налагодили виробництво кам’яних шліфованих сокир і тесел. Це поклало початок речовому обміну на території України в епоху неоліту.

Скотарство на території України зародилося в Приазовських і Причорноморських степах, коли людина розпочала приручення тварин. Першою була одомашнена собака. Її приручення відбулось, можливо, ще в епоху загінного полювання. Два мисливці – людина і собака – допомагали один одному на полюванні. Пізніше – на межі мезоліту і неоліту – були приручені свиня, вівця і коза.

Лісостеп південного заходу та півдня України став місцем найдавнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней.

Упівденноукраїнських степах археологи знаходять у курганах найдавніші елементи кінської упряжі. Це дає їм підстави стверджувати, що племена, які проживали тут, не лише приручили коня, а й першими навчились його запрягати, а згодом їздити верхи.

Учені вважають, що кіз та овець привезли в Україну вже прирученими. Спочатку тварин тримали як живий запас м’ясної їжі на випадок невдач на полюванні і в рибальстві. І вже згодом навчилися вживати і використовувати у господарстві продукти скотарства: молоко, шкіру, вовну тощо.

Виникнення відтворюючих форм господарської діяльності говорить про свідоме виробництво продуктів харчування людиною. Це зробило первісну людину більш незалежною від випадковостей природи.

УV – ІV тис. до н. е. люди навчилися виплавляти перший метал

– мідь. Це вплинуло на розвиток скотарства і рільництва. Мідні вироби давали можливість краще та більше обробляти землі, одержу-

вати від неї більші врожаї. У межах України дослідники виділя-

ють у той час дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливськориболовецька).

Теперішні лісостепові простори (тоді ще доволі заліснені) були більш придатними для ведення землеробства, скотарство ж відігравало тут другорядну роль. Натомість степові простори з безкраїми пасовиськами та родючими, але важкими для ручного обробітку

31

ґрунтами сприяли утвердженню там скотарства. Регіональна специфіка господарювання рельєфно відбилась на способі життя, побуті та менталітеті населення відповідних територій. Землеробська діяльність потребувала осілості, що сприяло налагодженню побуту, накопиченню й урізноманітненню речового світу. Розвиток скотарства передбачав рухливий спосіб життя, невибагливий побут і не сприяв накопиченню речей. Тут головним багатством була худоба. Простір, рух, сита худоба та звитяга стали головними цінностями скотарів. Саме в цьому середовищі виникає курганний обряд поховань.

На півночі території України у зоні Полісся жили мисливськориболовецькі племена, які були нащадками мезолітичних давньоєвропейських мисливців. Вони належали до південної групи величезної північноєвропейської праугро-фінської спільноти. Культурний розвиток у цих лісистих і заболочених краях відбувався повільніше, вони зазнали менших впливів з боку сусідів.

Заростання відкритих холодних просторів сосново-березовими лісами змінило тваринний світ на Україні. На зміну стадним тваринам тундри і степу приходять нестадні. Різко зменшилась їхня кількість.

Основними промисловими тваринами в лісі були копитні: тур, лось, олень, косуля, кабан. Зароджується принципово новий спосіб ведення мисливського господарства. З винайденням лука та стріл полювання стає більш продуктивним. Це дає можливість зародитися індивідуальному полюванню, на відміну від колективного загінного полювання. Полювання на досить рухливих лісових і степових тварин і птахів зумовлює появу нових, більш досконалих мисливських знарядь. Мисливці починають застосовувати дротики (короткі, легкі списи), ножі та ін. Надійним помічником під час полювання в лісі був приручений собака.

Глибокі сніги взимку та ріки влітку ставали непрохідними для людини. Через це були винайдені лижні і транспортні засоби: човен, ручні нарти, лижі. Очевидно, з тих пір, як вважають етнологи, традиційними стають такі методи полювання: гін, загін, скрад та примітивні пастки.

Гін – переслідування тварин до повної їх знемоги одним або кількома мисливцями. Такий вид полювання був дуже поширений зимою. Тваринам важко бігати по глибокому снігу, і мисливець легко міг догнати її на лижах. Іноді переслідування тривало від кількох

32

годин до кількох днів. Тоді втомлені мисливці ночували у снігових ямах. Так полювали на лося. Добивали втомлену тварину з лука або списом. Якщо полювання відбулося далеко від стійбища, то житло переносили до забитої тварини. Жили біля неї, доки не з’їдали все м’ясо.

Полювання скрадом – це вистежування тварин, або мисливський промисел зі схованки. Часто використовували трубу з берести. На ній легко імітували голос самки і таким чином підманювали самця на відстань пострілу.

Загінне полювання – коли мисливці-загоничі з шумом просувалися лісом, гнали тварин у напрямку засідки. Нерідко заганяли тварин до водоймища. А там на них чекали мисливці на човнах і добивали тварин з луків і списами.

Для пастки використовували ловецькі ями та петлі. Вовчі ями викопували та маскували і періодично перевіряли. А петлі розвішували на деревах вздовж звіриних стежок.

Рибу ловили чотирма методами: лучінням, заколами з вершами, ставними сітями і гачковими снастями. Лучіння – добування риби гарпуном чи острогою. Велику рибу лучили вночі з човна, коли вона випливала на світло смолоскипа. Заколи – це перегороджування річки забитими у дно кілками, які переплітали гіллям чи лозою. У перегороді залишали дірки, на які ставили верші, куди і запливала риба. Ставні сіті плели чоловіки з кропив’яного волокна завдовжки 10 м і завширшки 1 м. Таку сіть ставили вздовж берегових заростей.

Гачкові снасті використовували так: до човна прив’язувався довгий мотузок, на кінці якого прив’язували гачок із насадженою риб- кою-принадою. Так ловили в основному щук.

Найпоширенішим житлом лісових мисливців, на думку археологів, було каркасне, вкрите корою берези (берестою). Стіни вкривали шкірами тварин, підлогу – сосновими гілками. Житло ставили входом до річки. У центрі житла на піщаній підсипці влаштовували вогнище. Зимове житло трохи заглиблювали у землю, а замість берести покривали дерном.

М’ясо обсмажували на палицях або варили. Посуд був із дерева чи берести. Тому в нього кидали розпечені у вогнищі камені і так варили м’ясо. Рибу смажили, сушили, в’ялили та коптили в диму. Зимою рибу зберігали у снігових ямах, а влітку свіжу рибу складали

33

у викопані ями, засипані травою та землею. Така риба зберігалася до 10 днів.

Одяг мисливці виготовляли зі шкіри. Її обробка, шиття одягу та взуття були суто жіночою справою. Чоловіки виготовляли човнидовбанки, лижі, сани, зброю та мисливський інвентар. Винайдення лука і стріл, які виявились дуже ефективною мисливською зброєю, та удосконалення інших способів полювання призвели до скорочення поголів’я мисливських тварин. Настає чергова криза мисливського господарства. Суспільство мисливців і рибалок постало перед необхідністю корінної зміни методів отримання продуктів харчування

– переходу до землеробства і скотарства.

3. Суспільна організація давніх людей

Вчені давно визнали подвійну – біосоціальну – природу людської поведінки. Однак, біологічні, інстинктивні основи поведінки людини довший час були мало вивчені, і через це в літературі нагромадилось немало суджень, далеких від істини. Лише в останні десятиліття завдяки досягненням психології, антропології та етології (науки, яка вивчає поведінку та звички тварин) вдалося похитнути деякі усталені гіпотези з історії первісного людського суспільства. Так, учені довший час вважали, що у первісної людини існував проміскуїтет (неврегульовані статеві зв’язки). Тепер ряд дослідників вважає, що це не так. По-перше, у дитини є яскраво виражена інстинктивна програма мати не лише матір, але і батька, значить, якийсь батько завжди був. По-друге, людина – дуже ревнива істота, інстинкт ревності давній. Тому при проміскуїтеті чоловіки б постійно бились, а жінки конфліктували між собою. По-третє, при проміскуїтеті самка одна без допомоги самця виховує дитину, а це первісній жінці, яка займалася збиральництвом, було б не під силу.

Виходячи з вищесказаного, на думку сучасних учених, предки людини жили стадами, що складалися з кількох десятків особин. У стаді, або первісній орді, існувала чітка чоловіча ієрархія. Стадо об’єднувало кілька сімей. Первісна сім’я складалась із сильного, задиристого і настирливого прамужчини, однієї-двох пражінок і дітей.

Згодом, очевидно у зв’язку зі змінами умов життя, на якомусь етапі еволюції, предки людини перейшли до групового шлюбу з турботою прамужчин за пражінок. У первісної жінки після досягнення

34

нею статевої зрілості (близько 16 років) дитина народжувалась раз у 3-4 роки. Цей час мати годувала дитя своїм молоком, доки у дитини не виростали міцні зуби, щоб вживати грубу їжу. А вік первісної людини, як і сучасних вищих приматів, був 25-26 років. Тобто виховати до зрілого віку усіх народжених нею дітей первісна жінка не могла. Цим займались її молодші сестри і старші дочки. Дівчаткам і досі притаманна сильна інстинктивна потреба няньчити молодших братиків і сестер.

Прадавня жінка з дитиною на руках могла займатися лише збиральництвом переважно рослинної їжі. Однак мозок дитини під час свого росту і розвитку потребує білків тваринного походження. Без них наступає хворобливий стан (аліментарна дистрофія), дитина стає тупою, нездатною вчитися. Щоб забезпечити себе і сім’ю м’ясом, необхідно, крім спеціальних мисливських умінь та навичок, володіти неабиякою силою та витривалістю. Для такої праці підходили лише фізично розвинуті, не обтяжені дітьми чоловіки. Таким чином, груповий шлюб забезпечував дітям догляд як з боку жінок, так і чоловіків. Саме з цих часів, вважають психологи, у нас зберігся інстинкт захищати в разі небезпеки усіх дітей, як своїх, так і чужих.

Наведена вище гіпотеза виключає існування матріархату – такого періоду у житті давніх людей, коли в суспільстві панівна роль належала жінкам. До речі, теорія матріархату виросла з одного факту – деякі народи у древні часи називали дітей не по батькові, а по матері. Сучасні етнологи вважають, що даний факт відображає лише невизначеність батьківства при груповому шлюбі, а зовсім не владу жінок, яка у первісному суспільстві просто неможлива.

Додатковим аргументом, що заперечує матріархат, є наявність патріархальної (із владою батька) структури сім’ї у вищих ссавців – приматів.

До парного шлюбу людина перейшла, очевидно, порівняно недавно – з розвитком землеробства і скотарства (рубіж мезоліту і неоліту), коли парна сім’я здобула більше можливостей забезпечити себе і дітей засобами існування.

Оскільки ця форма шлюбних відносин нова, вона ще не повністю закріпилась як інстинктивна програма і тому є нестійкою та потребує підтримки з боку моралі, законів, релігії.

З утворенням парної сім’ї структура суспільства стає більш складною. З’являються рід та плем’я.

35

Лекція 3. Землероби та скотарі

на території України епохи бронзи та заліза

Трипільська культура. Індоєвропейці й Україна

1. Трипільська культура

Остаточна перемога відтворювальної економіки на землях України, як вважає дослідниця давньої історії К. Бунятян, припадає на енеоліт (V – IV тис. до н. е.), коли люди почали освоювати виплавку та обробіток деяких металів – міді і золота. Найяскравішою археологічною культурою епохи енеоліту на Україні була трипільська. Зародилася вона, очевидно, на основі давнішньої культури БалканоДунайського регіону. Трипільська культура поєднала в собі традиції перших землеробських племен Близького Сходу та Південної Європи. Вперше вона була виявлена археологом Вікентієм Хвойкою наприкінці XIX ст. біля с. Трипілля, що на Київщині. Звідси походить її назва. До сьогодні знайдено понад тисячу пам’яток трипільської культури. На території України трипільці розселилися у 4 тис. до н. е. Поселення трипільців були поширені на величезній території: від Верхньої Наддністрянщини і Південної Волині до Середнього Наддніпров’я і Надчорномор’я сучасної Правобережної України. Населення на території трипільської культури становило близько 1 млн. осіб.

Сучасні вчені одностайні у висновку про значні міграції населення на територію України та їхню визначальну роль у формуванні місцевих археологічних культур лісостепової зони. Так, Д. Телегін вважає, що саме прийшлі племена відіграли вирішальну роль у виникненні культур, які характеризуються появою і розвитком землеробства і скотарства, більш досконалою керамікою. До таких куль-

36

тур, сформованих внаслідок міграційних потоків з Балкан, він відносить і трипільську культуру, носіїв якої вважає прафракійцями.

Провідними галузями господарства трипільців були орне землеробство й скотарство. Трипільці мали не тільки орні поля, але й городи та садки. Основними культурами були: пшениця, ячмінь, просо, бобові, льон. Трипільці, що жили в межиріччі Дністра та Пруту, у своїх садах вирощували груші, яблука, абрикоси, вишні, виноград.

Землю вони обробляли кістяними і роговими мотиками, пізніше використовували рало із застосуванням тяглової сили. На середньому етапі трипільці перейшли до обробітку великих площ, застосовуючи при цьому перелогову систему. Збирали врожай серпами з кремінним лезом. Про високий рівень землеробства у трипільців свідчать великі посудини та ями для зберігання зерна, зернотерки тощо.

Крім землеробства, трипільці займалися і скотарством. Вони розводили велику рогату худобу, свиней, овець та кіз, пізніше коней. Як тяглову силу використовували волів, а на пізньому етапі – коней.

На всіх етапах свого розвитку трипільці займались мисливством і рибальством. Полювали вони на благородного оленя, тура, кабана, козулю, ведмедя, лисицю. У Дністрі та інших річках ловили рибу. У лісах того часу було багато ягід, дикого меду та фруктів. Улітку це значно збагачувало їжу трипільців.

З розвитком господарства удосконалюються знаряддя праці. Це приводить до розширення домашніх промислів трипільців. Значне місце відводилося обробці шкур тварин, виготовленню взуття, одягу, прядінню та ткацтву.

Трипільські майстри виготовляли різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів). Були знаряддя праці з кісток і рогу: мотики, проколки, шила, голки і т. д. У ряді районів мешкання трипільців виявлені копальні для добування кременю та спеціальні майданчики на поселеннях, де працювали майстри. Пізніше трипільці освоїли холодне і гаряче кування і зварювання міді. Мідних знарядь знаходять археологи менше, ніж кремінних і кістяних. Найпоширеніші з них: мідні шила, рибальські гачки, кинджали та сокири.

Високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Випалювали посуд у спеціальних гончарних печах. Виготовляли посуд трьох видів: кухонний, делікатний столовий і

37

культовий. Його розписували чорною, червоною і білою мінеральними фарбами. В основі фрагмента були спіралі, геометричні фігури, зображення тварин і людей.

Трипільські селища розташовувались на високих місцях поблизу річок. Це були родові або племінні поселення. У середньому вони нараховували від 10 до 100 і більше жител та господарських споруд. Житла розміщували кількома рядами або колами навколо великого майдану. Ці майдани, очевидно, використовувались як колективні загони для худоби, а можливо, мали релігійне, культове значення. Від майдану в різні боки розходились вулиці. Житла були в основному наземними. Стіни будувалися з дерев’яних каркасів-плетінців, які потім обмазувалися глиною. Дуже складно споруджувалася підлога: на низ клали дерев’яний поміст, а зверху глиняні обпалені вальки, які потім замазували глиною. Дах був двосхилий, покритий солом’яними або очеретяними снопами. Такі житла мали невеликі округлі вікна. Будинки були одно-, дво- і трикімнатні. Обов’язково в кожній кімнаті був вівтар-жертовник, піч-лежанка. Археологи виявили величезні поселення трипільців, де було більше як 2000 таких жител. Вони мали квартальну забудову, це були перші протоміста України.

Дослідники вважають, що організація суспільного життя трипільців була досить складна. Основу суспільного буття становили родові традиції. Рід складався з сімей, а роди об’єднувались у племена. Шлюби між членами одного роду були заборонені. Тому в поселеннях проживали вихідці з сусідніх родів. У повсякденному житті переважаючою була роль чоловіка. Жінка відіграє велику роль у веденні домашнього господарства. Трипільське суспільство, можливо, було об’єднанням племінних союзів, а гігантські поселення (першоміста) – їх столицями. Із виявлених речей вчені намагаються реконструювати світогляд та вірування трипільської культурно-історичної спільності людей.

Трипільці, очевидно, мали розвинені релігійні уявлення. У кожному будинку були святилища – хрестоподібні глиняні підвищення та фігурки людей. Вони вірили в потойбічне життя, в існування різних богів і духів-покровителів. Богиня родючості була головною. Були боги Сонця, воскреслої рослинності. У релігійних уявленнях трипільців бик символізує сонце і чоловічу силу, змій – охоронця дому тощо. Існувала віра у священну силу вогню, через те був по-

38

ширений звичай спалювати померлих. Також виник інший звичай – поховання проводилося під долівкою жител. Це мало захистити сім’ю від злих сил і допомогти продовженню роду. Через кожні 5070 років трипільці будували житло в іншому місці, а старе спалювали. Цей звичай вчені пов’язують із якимись невідомими нам релігійними віруваннями.

Про розвиток мистецтва у трипільців говорять археологічні знахідки у вигляді глиняних фігурок людей і тварин та розписаного різним орнаментом керамічного посуду. Значного поширення набув культ матері. На місцях давніх поселень археологи знаходять фігурки – «трипільські мадонни», на яких зображено зрілу жінку з підкреслено вираженими статевими ознаками. Такі вироби спочатку прикрашалися заглибленими лініями, пізніше фарбами. Особливо виділялися зачіска, прикраси, деталі одягу. Дуже рідко знаходять виготовлені фігурки чоловіків.

Існує гіпотеза, що трипільці належали до середземноморської раси. Це були невисокі вузьколиці люди з тонкими рисами обличчя, горбоносі, зі скошеним назад лобом.

Археологи вважають, що трипільська культура була провідною серед енеолітичних племен Східної Європи. Її розквіт наочно демонструє переваги відтворювальної економіки – зростання комфортності побуту, вивільнення часу для ритуальної та мистецької діяльності. Це культурне піднесення було тривалим (IV – ІІІ тис. до н. е.), але завершилося кризою. Землеробство трипільців було екстенсивним і за постійного приросту населення вимагало освоєння все нових і нових земель. Коли їх стало не вистачати, трипільці почали освоювати поліську та степову смуги. Не винайшовши способів поновлення родючості землі (а саме це, а не природні властивості ґрунту, є запорукою інтенсивного продуктивного землеробства), трипільці почали віддавати перевагу скотарству, що змінило їхній спосіб життя й ціннісні орієнтири і, зрештою, призвело до деградації їхньої культури.

Трипільська культура – визначне явище в історії України. Тож не дивно, що її носії викликають інтерес не лише у професійних істориків, археологів, антропологів, але й серед широких кіл громадськості. Трипільську тематику нерідко використовують і деякі політики, щоб наголосити на давності і самобутності українського народу. Нерідко у публікаціях журналістів або гуманітаріїв-неісториків

39

натрапляємо на перебільшення ролі і значення трипільської культури не лише в історії України, а й у розвитку світової цивілізації. Читаємо, що трипільці-українці були не лише першими землеробами, а й винайшли письмена, створили державу тощо. Можемо зустріти висловлювання про Трипільську державу, «яка у часи свого апогею була єдиною в історії людства всесвітньою імперією, опанувавши обидві півкулі Землі». З цього приводу авторка однієї із книг багатотомного видання «Україна крізь віки» Олена Русина зауважила: «Фахівці-археологи втомилися пояснювати невігласам, що трипільці, чиєю прабатьківщиною була Мала Азія, не були ані українцями, ані праслов’янами, ані навіть індоєвропейцями. Так само не були вони ані громадянами легендарної Аратти (держави, яку спеціалісти локалізують десь на узвишшях Південного Ірану), ані, нарешті, найдавнішими землеробами в Європі й, тим більше, у світі».

Не останню роль у занепаді трипільської культури відіграли міграційні процеси. У III тис. до н. е. починається переселення різних племен на територію України. Настає край спокійному життю місцевих хліборобів-трипільців. Спочатку примандрували землеробсь- ко-скотарські племена із Середнього Подунав’я, а пізніше племена з Північної Європи. Вони розселились у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу і Дністра. Незабаром, знову з північного заходу, на територію України прийшла друга хвиля переселенців, споріднених із попередніми. Цей войовничий і рухливий народ зайняв Волинь і Поділля, проник у Карпати і на Буковину. Прикметною ознакою культури прибульців був посуд особливої кулястої форми, через що вона і називається культурою кулястих амфор, а також спосіб поховання померлих у гробницях із кам’яних плит. Поява цих племен у самому «серці» трипільської культури – на Поділлі та Подністров’ї – спричинила війни між ними і трипільцями. Із південного сходу прийшли носії середньостогівської і ямної культур, що витіснили трипільців із Дніпро-Дунайського межиріччя. У результаті цього трипільці були поглинуті прибульцями.

2.Індоєвропейці й Україна

Зепохою енеоліту і ранньої бронзи в історичній науці пов’язана проблема індоєвропейської прабатьківщини. Індоєвропейцями нази-

вають давню спільноту людей, з якої згодом виділились носії індоє-

40